Письменники про мову: Петро Мідянка й Віктор Неборак

Петро Мідянка:

Я належу до тих літераторів, які не мали нормального українського літературного мовного середовища. Навіть лемко з походження поет Богдан-Ігор Антонич, дитинство і юність якого минулив Новиці та Сяноку, перебував у більш зручнішому мовному ареалі Східної Галичини, Львова. Але його все ж таки довгий час  переслідували незвичні для наддніпрянського чутливого вуха громіздкі лемківські синтаксичні конструкції. Це в часи, коли весь медійний простір обмежувався поліграфією.

Наді мною тяжіло закарпатське діалектне мислення і я завше при публікаціях поза межами краю мав мороку не тільки з лексикою та наголошуванням, а й із синтаксою. Мова куди старіша за письменника  й безпосередньо впливає на нього. Я не уявляю, як би я зараз писав, зростаючи в Компаніївці чи Ружині. Певний мовний стандарт засвоюється лектурою самого письменника, але в літератора мовний шар не повинен бути дистильованим, як у рекламних роликах. Національна ідентичність автора очевидна з його способу мислення. Хай він буде говірковим, але з українською основою. Бо це граматичні категорії й синтаксична роль української мови. Нині побутує якесь визначення регіонального поета, який і через мовні особливості не перейнятий вселенськими проблемами. Мовний світ кожного талановитого митця космогонічний. Недарма великий мовний віртуоз Павло Тичина писав «В космічному оркестрі».

Українська мова має потужний діалектний ресурс, головно зосереджений на західноукраїнських теренах, де зосталося чимало патріархального й консерватино-традиційного. Це і м’яка гуцульська фонетика, і задерикуватий долинянський темперамент Закарпаття й суворість Бойківщини. Своєю умовною незрозумілістю служить опорою ідентичності й запобіжником глобальної русифікації. Часто письменники були мовно витончені з походження географічно віддалені від материнського ядра. Кантемирівець Євген Плужник або Дмитро Фальківський. У київському мегаполісі філігранно виблискувала мовна має статичність Ігоря Римарука.

Я б не хотів зачіпати психолінгвістичну філософську думку (їх чимало). Однак кожний письменник, графоман чи талант, приніс на словесне святилище української мови щось своє й неповторне. І моє риторичне питання: «Андрій Вархола - русин чи хохол?» все ж таки стосувалося нашої українськості. І якщо будемо робити морфологічний розбір іменника  «луйтра»,то це буде український іменник, а не німецький «Leiter». Якби не український письменник, то президент його вовіки не вимовив би, а так промовив бодай одне зукраїнізоване діалектне слово. Сама мова виробляє з письменником неймовірне.

Щодо «російськомовного українського письменника», скажімо, Гоголя, то з цього приводу багато говорив професор Юрій Луцький. Моя думка мало що тут додасть. Може, в російськомовного письменника превалюватиме український дух, а от через мову він його не висловить, бо чужа мова відніме в нього тут полігамність, навіть якщо він буде неабияким патріотом. Тобто він між перехресного вогню: ні український, ні російський.

Віктор Неборак:

Чому я пишу по-українськи? Тому що жодної іншої мови не знаю на такому рівні, щоб нею писати. Тому що не мав і навряд чи матиму пропозиції від неукраїномовних видань. Тому що мої писання українською здобулися на сякий-такий розголос і мені це було приємно. Я живу у Львові, де проблема мовного середовища не стоїть аж так гостро. Та бувало всіляке. Одного разу ми з приятелем балакали за кавою в цілком пристойному закладі про те і се. За сусіднім столиком сидів чоловік, який врешті присунувся зі своїм стільцем до нас. На моє запитання, чим я можу йому допомогти, незнайомець сказав: «Да вот іщу, кому б навалять по мордє». Ми не мали наміру підставляти свої «морди» під його кулаки, чемно попросили офіціанта рахунок і пішли собі геть. Може, незнайомцю кортіло познайомитися з нами, та на заваді став мовний бар’єр? І чолов’яга вирішив подолати його провокацією? Ми могли б агресивно зреагувати на його фразу, а могли б спробувати поговорити з ним по-чоловічому, замовити випивки «за дружбу». Та вирішили, що світ, навіть світ львівського середмістя, достатньо широкий, щоб розминутися в ньому. Ця ситуація не вкладається в звичний стереотип бандерівського міста. Переконливіше виглядало б, якби у Львові двоє українських патріотів за непоштиву фразу відгамселили російськомовного зайду. Та у вуличних баталіях, спричинених захистом української мови в Україні, мені особисто не доводилося брати участі.

І все ж мовна війна, незрима, та добре чутна, війна, в якій ми аж ніяк не виграємо, щосекунди набуває відвертішого характеру. Як і в давніші часи, у нас, україномовних українців, майже немає боєздатної мовної армії. Ми в своїй країні вкотре ведемо партизанську війну проти регулярних військ мов-окупантів. Та в теперішньому часі письменникам, які пишуть українською мовою, навіть партизанські методи не підходять, бо в нібито незалежній Україні їхні особи не законспіровані. Може, найбільша облуда в тому, що постколоніальну Малоросію трактують як незалежну державу? То чи не варто оволодіти мовами-окупантами так, щоб писати ними не гірше, а навіть краще, ніж рідною, а твори українською мовою підписувати псевдонімами, як це робили Нечуй і Мирний? Наш нарід полюбляє шукати заборонене. Як тільки влада почне забороняти в Україні все українське, справа знову зрушиться з місця. І українські партизани покажуть окупаційній владі, де раки зимують. Така вже наша карма й доля.

Чи є в нас ще якийсь шанс? – Хіба що патріарх Кірілл заговорить українською.

Теги: мова

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати