Клара Лабик: "Доки Бог мені дає голос, я співатиму"

Народна артистка України Клара Василівна Лабик – відома співачка краю –  відзначатиме 50-річчя своєї сценічної діяльності. Вона володіє неординарними вокальними даними, які виховати неможливо, бо це дар Божий. Артистка знає сотні унікальних народних пісень, що вже увійшли до золотого фонду репертуару Державного заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Клара Лабик зробила вагомий вклад у розвиток, збереження та відродження пісенної творчості нашого краю, України.

Уже понад 20 років вона щедро ділиться своїми знаннями, навчає дітей у школі любити й шанувати народну пісню, прищеплює їм любов до культури краю.

Клара Лабик неодноразово нагороджувалася грамотами й медалями. У 1974 році стала заслуженою артисткою Української РСР, у 2004 році Указом Президента їй присвоєно звання народної артистки України. А 2008 року співачка стала Почесною громадянкою Ужгорода.

  – Кларо Василівно, розкажіть, будь ласка, трохи про своє дитинство.

– Народилась я 22 січня 1944 року на Радванці неподалік Ужгорода у робітничій сім’ї. Мама працювала продавцем у магазині, а батько – робітником на заводі «Більшовик». Сім’я у нас була співоча, мамка й нянько дуже гарно співали, знали багато народних пісень, і ми з сестрою з дитинства захопилися співами, полюбили музику. Я постійно брала участь у шкільних співочих оглядах-конкурсах, посідала призові місця. Коли мені було чотирнадцять років, я вирішила вступати до  Ужгородського музичного училища. Батьки мене підтримали в цьому. Хоч я на той час  і не знала музичної грамоти, але мала добрий музикальний слух і голос, тому мене і взяли в училище.

На Радванці я росла й виховувалася в інтернаціональному оточенні. Там жили тоді угорці, словаки, євреї, роми однією дружною сією. Ми гралися, багато спілкувались і для нас не було важливо, хто якої національності.

– Коли Ви вирішили свою долю пов’язали із Державним заслуженим академічним Закарпатським  народним хором?

–  З 1963 року я співаю в  хорі, а це вже майже півстоліття моєї концертної діяльності. Тоді він називався Закарпатський народний хор. Історія його розпочинається зі створення 1945 року Закарпатського ансамблю пісні і танцю, що блискавично завоював симпатії слухачів і глядачів. Першим керівником колективу був Микола Добродєєв. У січні 1948 року ансамбль був перейменований у Державний Закарпатський народний хор. Уже в 1959 році колективу присвоєно почесне звання заслужений колектив УРСР. У 2009 році хор отримав звання «академічний». В історію музичної культури нашого краю золотими літерами вписані імена його художніх керівників та головних диригентів Миколи Добродєєва, Петра Милославського, Дезидерія Задора, Михайла Кречка, Миколи Попенка, які піднесли колектив на високий професійний рівень. Їхню працю продовжили Орест Щербатий, Петро Сокач, Зіновій Корінець, Михайло Вігула, Наталія Петій-Потапчук. Далеко за межами Закарпаття відомі балетмейстери хору Валентин Ангаров, Леонід Калінін, Микола Ромадов, Олександр Опанасенко… Живою легендою нашої культури стала народна артистка України Клара Балог – багаторічний балетмейстер-постановник хору. Їй аплодували поціновувачі народного мистецтва у концертних залах США, Канади, Голландії, Франції, Португалії та багатьох інших країн Європи, Азії та навіть Африки.

–  Майже 50 років свого життя Ви на сцені. Який період був найцікавішим, найпліднішим?

– Особливо цікаво мені було працювати в хорі, коли керівником був Михайло Кречко, надзвичайно талановита і добра людина, обдарований педагог. Я не знаю, чи стала би співачкою, якби не він. У ті роки я багато і напружено займалася, чи не кожного дня були репетиції по кілька годин, але все це приносило задоволення, радість. Години репетицій, що проводив Кречко, пролітали наче мить. Усе моє життя пов’язане з хором. Тут я знайшла своє кохання, вийшла заміж, отримала квартиру, народила дочку. До слова, мій чоловік, Іван Попович, був танцівником хору. Найкращі роки для хору були тоді, коли ним керували Михайло Кречко, Микола Попенко, Зіновій Корінець. Колектив був тоді на піку популярності, більшу частину року гастролював –  було таке, що навіть дев’ять місяців у році. Ми давали концерти як у республіках колишнього Союзу, так і в країнами соцтабору. Були в Словаччині, Румунії, Польщі, Болгарії та інших країнах. Пригадую, в суботу у нас із чоловіком було весілля, а в неділю вранці ми поїхали на гастролі в Румунію.

– Знаю, що у 70-х роках Ви з хором гастролювали у Канаді…

–  Коли я з хором їздила в Канаду, а це було в 1979 році, у нашому репертуарі було сорок п’ять пісень. Моїй донечці тоді ще не було й рочку. Вона зосталася в Ужгороді зі своїм батьком. Ми дали концерти в кількох великих містах Канади. Пам’ятаю, що вони проходили в Торонто, Ванкувері, Вінніпегу. Для нас була влаштована цікава екскурсійна програма. Ми їздили на Ніагарський водоспад, що на кордоні з США, відвідували музеї, картинні галереї. А проживали ми в Торонто, в шикарному багатоповерховому готелі, в якому вже на той час був навіть басейн. Канада вразила мене своїм високим рівнем життя людей.

–  Ви співпрацювали зі Степаном Мартоном…

–  Так, був період, коли я працювала зі Степаном Мартоном – відомим закарпатським композитором, музикантом. Це геніальний композитор, який залишив по собі багатий творчий доробок, що, здається, потребує кращого вивчення. Мартон свого часу написав кілька пісень для мене, мого голосу. Ці пісні вже стали класикою. Я вже давно виконую угорські народні пісні, а вони мають свою специфіку. Пісні, написані Мартоном для мене, дуже гарно сприймаються слухачами вже не перше десятиріччя. Композитор написав багато творів для камерного та симфонічного оркестрів. Цього року святкуватимемо 90-річчя від дня його народження. Закарпатський народний хор готує святкову концертну програму до цієї дати. Гарну пісню написав для мене Тиберій Мигович «Ой, прала я, прала у поточку…». Я виконую її вже роки і роки. А ще він написав пісню про білу голубку і яструба. Це справжня народна романтична балада про кохання.

–  Ви здобули широкого визнання, славу, чи не думали переїхати кудись із Ужгорода?

– Було, що хотіла. Мене запрошував до Києва у свій хор Григорій Верьовка, навіть вислав офіційне запрошення, але я відмовила, хоча мала велике бажання... Не знаю, як би склалося моє життя, якби я поїхала.

–  Скільки пісень, Кларо Василівно, у Вашому репертуарі?

–  Гадаю, їх кілька сотень. Крім творів уже згаданих композиторів та поетів, я виконую пісні Петра Рака, Василя Кобаля, Василя Калинича, Володимира Олексина, Миколи Попенка, Василя Поповича та багатьох інших українських і закарпатських митців. У моєму репертуарі українські, російські, білоруські, угорські, словацькі народні пісні.

–  Ви знаєте багато різних народних пісень, котрі нині, відверто кажучи, трохи призабулися і, можливо, не є такими популярними, як кількадесят років тому. Чи робите, Кларо Василівно, щось для того, щоб зберегти для нащадків безцінні скарби нашої духовної культури?

–  Звичайно, намагаюсь щось для цього робити. З 1991 року працюю в Ужгородській середній школі № 1 імені Т.Т.Шевченка – нині це Лінгвістична гімназія імені Т.Г.Шевченка. Викладаю там співи, вчу діточок народних пісень. Від роботи з ними отримую величезне моральне задоволення і стимул до праці. Іноді мене запрошують бути у складі журі на різних конкурсах та фестивалях. Я із задоволенням беру участь у них. Майже ніколи не відмовляю.

–  Ваше творче кредо?

–  Доки Бог мені дає голос, я співатиму. І, дякувати Всевишньому, я це роблю донині.

Теги: Клара Лабик, співачка

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати