Іван Маснюк: «Життя швидкоплинне, хочеться ще багато чого зробити для Ужгорода…»

Іван Дмитрович Маснюк належить до малочисельної когорти скульпторів-творців. Він наділений незбагненним талантом одухотворювати свої роботи, впливати на наші почуття, думки, змінювати цей недосконалий світ на краще. Людина, її духовний всесвіт – в центрі творчості майстра. Його вирізняє позитивне життєствердне гумористично-іронічне сприйняття світу, безмежний оптимізм, волелюбність та віра у свої сили. Від Природи скульптор наділений неприборканим темпераментом, тонким художнім смаком, безмежною фантазією, що знаходить своє матеріальне втілення у його експресіоністичних роботах. Його майстерність шліфувалась під впливом Дмитра Крвавила, Валентина Борисенка, Еммануїла Миська – знаних митців України.  Мистецтвознавець Михайло Сирохман у своїй статті про його творчість писав: «Іван Маснюк прийшов зі своїм неповторним стилем, з глибоким власним світом ідей і почуттів, знайденим, вистражданим душею і розумом. Світом живим і бунтівним, бунтівним не стільки самим бунтом, скільки сміливістю й жагою жити  повнокровно, говорити на повний голос. В ужгородській скульптурі ще не було творів настільки експресивної форми і настільки глибоких філософськи».

Іван Маснюк – талановитий педагог, виховав сотні митців, які з вдячністю його згадують, вважають своїм наставником. Нині скульптор у гарній фізичній формі, розквіті духовних сил, сповнений творчих задумів, ідей, планів, які, зважаючи на його енергію і цілеспрямованість, будуть здійснені.

– Іване Дмитровичу, яка подія у Вашому дитинстві стала вирішальною?

– Гадаю, це відбулося у 1956 році, коли батько привів мене на заняття в художню студію Золтана Баконія, що була при Палаці піонерів. Уже за кілька років я визначився ким хочу бути.

– Якими були роки навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва?

– Атмосфера в училищі, коли я навчався там, була дуже творчою. Вона надихала на свідоме ставлення до роботи. У той період там працювали талановиті педагоги, яких ми дуже поважали. З душевним теплом згадую Вільмоша Береца, Едіту і Миколу Медвецьких, Віталія Звенигородського, Павла Баллу та інших викладачів. Ми мали гарні стосунки з викладачами, багато спілкувалися після занять. Коли ми мали якісь особисті проблеми, не соромились підходити до них за порадою чи допомогою. Навчаючись, ми готувалися до творчого життя свідомо з розумінням тієї місії, яка була на нас покладена. У нас у групі було небагато учнів і тому викладачі мали можливість більше часу приділяти кожному із нас, краще пояснити тему. Наша група була сильною. Часто ми займалися навіть у позаурочний час і таке серйозне ставлення до навчання дало свої плоди. Багато з моїх однокурсників та тих, що навчалися у ті роки, знайшли себе у мистецтві, і нині добре відомі. Серед них Василь Гайду, Петро Фелдеші, Ян Пашко, Микола Дзись-Войнаровський та інші.

– Ви закінчили Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва…

– Львів – це моя вища головна школа. Там проходило моє формування як особистості і митця. В інституті я працював над собою і вдень, і вночі, щодня. Навіть у суботу і неділю я з товаришами працював у майстерні. Ми були закохані у мистецтво і мали величезне бажання працювати, вдосконалюватися. Мистецьке середовище Львова навчало й виховувало нас. Там творилося інше мистецтво, ще відчувалися дорадянські європейські художні традиції, не домінував соцреалізм.  

– Як Ви формувалися як митець?

– Дуже великий вплив на мене та й інших студентів мали митці прибалтійських республік, Ленінграда, Москви, і звичайно, європейських країн. Читав книжки про них, вивчав їхню творчість. Багатьох знав особисто. Ще навчаючись в училищі, а потім вже як викладач, я відвідав багато музеїв, галерей, що розширило мій кругозір. Бачив твори багатьох всесвітньо відомих митців, мав щастя відвідати їхні персональні виставки. У Ленінграді був на виставці відомих мексиканських живописців Дієго Рівери і Давида Сікейроса. Раніше я багато читав про них, бачив їхні роботи в фотоальбомах, але зовсім інше сприйняття, коли бачиш їхні твори вживу. Враження незабутнє. Був на виставці французького скульптора Бурделя, що експонувалася теж у Ленінграді. Потім ще раз бачив його твори вже у Києві і дуже був радий з цього. Мені вдавалося чи не кожного року їздити у великі культурні центри колишнього Радянського Союзу разом зі студентами училища в ролі керівника практики.

– Чи довелося побувати у країнах Західної Європи?

– Так, але не у багатьох. Хотілось би більше подорожувати.  А найяскравішими були мої поїздки до Франції, Угорщини, Греції. Ці поїздки були сповнені позитивних вражень, різних приємних пригод.  Так у 1993 році у  складі туристичної групи я поїхав до Греції. Приїхали ми в Нео-Потідеа, що неподалік Салонік на півночі країни. Уже за кілька днів я мав замовлення на оформлення таверни у цьому селі. Повертаючись додому, в Ужгород, я віз чотири шуби для моїх дівчат, які купив на зароблені гроші. Мої жінка та доньки були надзвичайно раді цим подарункам.

– Де ще побували?

– Я працював певний час у Братиславі, Будапешті, виконував замовлення. У Будапешті мав приватне замовлення – оформлював житловий будинок. Хазяїн захотів мати у себе на стіні копію роботи Чонтварія «Одинокий кедр». Це був монументальний розпис розміром вісім метрів на чотири. У Братиславі рубав скульптури, а у вільний час відвідував музеї. Усе, здавалось би, йшло добре, але після роботи було надзвичайно сумно й одиноко. Дивишся на небо, ніби ті самі зорі, що й у нас… Але додому, в рідні гори, все ж тягло нестримно.

– Пригадую, наприкінці 80-х роках в Ужгороді в альпінарії відбулася Ваша персональна виставка, яка мала дуже гарні схвальні відгуки. Розкажіть трохи про неї.

– Виставка відбулася 1987 року. Вона була своєрідним підсумком зробленого мною. Її проведенню сприяв голова міста Еміл Попович, який тоді виділив мені підвальне приміщення для роботи. Вісім скульптур із цієї виставки були подаровані місту. Це «Часи зневаги», «Взаємність», «Землі моїй», «Жертви геноциду», «Нескорений» та інші. Вони залишилися в альпінарії після виставки. На жаль, уже через якихось десять років половина з цих робіт була знищена невідомими вандалами… Останню із робіт «Жертва геноциду» розбили два роки тому. Коли мені про це повідомив голова Закарпатської організації Національної спілки художників України Борис Кузьма, мені було дуже боляче і важко на душі. Я вдячний меру Віктору Погорєлову, що одну із виставлених там робіт він зберіг. За його дорученням її перевезли у двір Комунтрансу. Коли я робив цю виставку, то мав надію, що ці роботи започаткують там майбутній парк скульптури. Я помилився…

– Ви автор багатьох меморіальних дошок. Чи не найвідоміша із них Тарасові  Шевченку. Яка історія її створення?

–  Історія цікава. У 1986 році мер Ужгорода Еміл Попович замовив мені зробити меморіальну дошку Тарасові Шевченку, яка була установлена на фасаді Ужгородської ЗОШ № 1, нині – це Лінгвістична гімназія імені Т.Г.Шевченка. За це мер мені пообіцяв виділити майстерню. Я виконав замовлення, мер дотримав своє слово. Я отримав під майстерню підвальне приміщення, яким користуюся донині. Боляче, що минулого року знайшовся  доброзичливець, який хотів забрати у мене майстерню.

– Донині Ви продовжуєте працювати в Ужгородському коледжі мистецтв імені Адальберта Ерделі. Які дисципліни Ви там викладаєте?

– Останнім часом я викладаю скульптуру і рисунок на різних відділеннях коледжу. Мені дуже цікаво і приємно працювати із дітьми, особливо зі здібними. Таких завжди маю у групі кілька чоловік. Хочеться ділитися із молоддю своїми знаннями, як колись це робили мої викладачі. За сорок років роботи сотні учнів пройшли через мої руки, багато з них вже стали відомі – і не тільки в Україні, але й закордоном.

– Крім викладацької роботи, Ви знаходите час і для творчості. Над чим працюєте нині?

– Нещодавно почав працювати над створенням мозаїчного панно Блаженного Теодора Ромжі для греко-католицької єпархії. Воно буде встановлено у новозбудованій церкві на Рахівщині. Також маю надію, що бюст відомого закарпатського письменника Василя Гренджі-Донського, який уже зроблений, вдасться установити на подвір’ї Ужгородської ЗОШ І–ІІІ ступенів імені В.Гренджі-Донського. Для мене це замовлення особливо дороге і почесне адже письменник у 30-х роках був у концтаборі Ворюлопош в Угорщині разом з моїм батьком, який був січовиком Карпатської України. Виконати це замовлення було для мене справою честі. Сподіваюся завершити роботу над бюстом Фріца Ленца, який мають привезти в Ужгород із Ніредьгази вже відлитий у бронзі. А ще готую персональну виставку, що відбудеться цього року з нагоди 50-річчя моєї педагогічної діяльності. Життя швидкоплинне, хочеться багато чого зробити для рідного міста, в якому живу і працюю. Є ідеї, мрії…чи вдасться їх реалізувати?..

Біографічна довідка

Іван Дмитрович Маснюк народився  7 липня 1945 року  в селі Середнє на Ужгородщині. Згодом родина переїхала до Ужгорода. У 1963 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, відділ «художня обробка дерева». Після служби в армії  вступив до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, який успішно закінчив 1973 року і повернувся до Ужгорода. З 1973 року працює викладачем в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (нині Ужгородський коледж мистецтв ім. А.Ерделі).

Учасник всеукраїнських та закордонних художніх виставок, симпозіумів скульптури та міжнародних пленерів.

Теги: Маснюк, скульптор

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати