Олександр Гаврош: «У «Івана Сили» є шанси поборотися за «Оскар»

Книжка “Блукаючий народ” вперше розповідає про невідому українську діаспору на Балканах, – розповідає Олександр Гаврош, – 260 років тому кілька тисяч наших людей ще під самоназвою «руснаки» вирушили з території колишнього Закарпаття до Воєводини (тепер частина Сербії, а тоді – Австрійської монархії). Нині їх там п’ятнадцять тисяч. Це – феномен, коли за два з половиною століття люди не розчинилися в чужому середовищі, а збереглися і витворили особливу етнічну групу, яка має свій діалект, культуру, греко-католицьку церкву. За 250 років виходить перша журналістська книжка про них. Плачемо, що денаціоналізуємося, але на цьому прикладі бачимо, що маємо сильний корінь. У той час, коли, за світовою статистикою, діаспори зникають за століття, третє покоління переселенців, як правило, відходить від свого, тут маємо протилежне явище. По суті, це найдавніша наша діаспора в світі! Канадська й американська виникли через сто з гаком років після цієї, яка утворилася у першій половині XVIII століття. Ця книжка – результат моєї мандрівки в Сербію, місяць виснажливої праці у Воєводині і півроку – вдома, де опрацьовував привезений матеріал. Радий, що таким чином виконав свій громадянський обов’язок журналіста і письменника, розповівши про забутих земляків.

- За вашою книгою про Івана Силу знімається художній фільм…

- Чи не вперше за роки незалежності знімається повнометражний фільм за твором українського сучасного дитячого письменника про одного з маловідомих українців, який свого часу був легендарною постаттю: Іван Фірцак (Кротон), або Іван Сила, як його прозивали в народі. Нині у нас герої в постійній опозиції: половина людей за них, половина – проти. А спорт – це те, що об’єднує всю націю. Всі українці тішаться перемогами братів Кличків, Василя Вірастюка, незалежно від місця проживання, мови, релігії чи політичних поглядів. Приклад Івана Сили якраз із цього ряду, коли можемо гуртуватися як нація. Ця людина була кумиром у першій половині ХХ століття, їздила по світу, виступала в 64-х країнах. Іван Фірцак був видатним атлетом, силачем, чемпіоном Чехословаччини, Європи, займався різними видами спорту.

– Як виникла ідея зняти про нього фільм?

- Торік восени мені зателефонували з Києва і запитали, чи не віддавав своїх прав на екранізацію повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», що побачила світ у «Видавництві Старого Лева». Здивовано відповів, що ні. «Тоді хочемо у вас права купити», – сказали мені. Був вражений, що хтось в Україні цікавиться книжками як основою для майбутніх екранізацій. Згодом з’ясувалося, що повість про Івана Силу сподобалася Вікторові Андрієнку – відомому актору і продюсеру. Він постійно їздить між Києвом і Москвою, задіяний в різноманітних проектах. Йому запропонували зняти дитяче кіно і довго шукали потрібний твір. Як він згодом розповів, якось, прийшовши в гості до знайомих, побачив серед дитячих книжок повість про Івана Силу, прочитав кілька сторінок і сказав: «От про це ми і будемо знімати кіно!». Поділився ідеєю з продюсерами. Вони прочитали книжку і також «загорілися». Ідею фільму про Івана Силу подали на конкурс Держкіно, і він увійшов до числа переможців, що отримали фінансування. У жовтні зйомки повинні закінчитися, а навесні стрічка має вийти у прокат.

Роль Івана Сили виконує відомий український силовий атлет, який працює в американському цирку, Дмитро Халаджі. Вперше у ролі актора виступить Василь Вірастюк – він гратиме суперника Івана Сили. Задіяно ціле гроно блискучих українських акторів: Наталя Сумська, Богдан Бенюк, Лесь Задніпровський, той же Віктор Андрієнко, лицедії з «Масок-шоу»… Фільм знімає та ж продюсерська агенція «Інсайт-медія», яка зняла «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Вони амбітно ставляться до «Івана Сили» і навіть більше очікують, ніж від попереднього фільму, який цьогоріч від України висунуто на «Оскара».

- А чого очікуєте ви?

- Гарного родинного кіно, яке цікаво переглянути і батькам, і дітям. Останнім часом в Україні знімається з десяток фільмів щорічно, але, на жаль, вони не стають загальнонаціональними подіями. Можливо, позитивна тенденція «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь» буде поглиблена і розширена. Важко зробити шедевр там, де нема постійного процесу. Мусить бути потік, аби народилося щось вартісне.

– Які ваші творчі задуми на майбутнє?

- Завжди одночасно працюю над кількома проектами. Якщо пишу прозу, журналістику не полишаю. Серед найближчих очікувань – прем’єра у жовтні вистави Закарпатського обласного лялькового театру «Бавка» за моєю п’єсою про розбійника Пинтю. Цікава постановка відомого білоруського режисера Олега Жюгжди, який багато ставить за кордоном. Хотів би презентувати і «Блукаючий народ» у Києві, Львові, Ужгороді, Одесі, аби привернути увагу до нашої невідомої балканської діаспори. Наступного року хотів би видати свій роман «Капітан Алоїз», який цьогоріч увійшов у «десятку» «Коронації слова». Наближається 200-річний ювілей Шевченка. Згадаймо, як росіяни відзначали 200-річчя Пушкіна чи Гоголя. Це стало загальнонаціональною подією року. Ми повинні своїми творчими й інтелектуальними силами підготувати і провести 200-річчя від дня народження Шевченка на найвищому рівні. Є кілька цікавих задумок і з цього приводу.

- Живемо у непростий час. Економічна й політична ситуація в нашій країні не вселяє оптимізму…

- Ясна річ, після прийняття антиконституційного мовного закону всі розгублені, ніхто не може збагнути: як таке може бути? Адже в кожній країні національна мова – це перша ознака національної ідентичності, на якій будується інформаційний і культурний простір. Коли сама країна нищить цей фундамент, то як мають почуватися люди, які розуміють, до чого це веде? Абсурд! Коли вранці вмикаю Інтернет і знайомлюсь із новинами, настрій важкий. Це не додає творчого натхнення. Радше дієш, як ті хлопці у схронах, зціпивши зуби. Розумієш, що слід ще краще і більше працювати. Треба не лише літературу писати, а й журналістикою займатися, аби оперативно реагувати на політику окупаційної влади. Нас рятує те, що ми – великий народ: нас не мільйон, два чи п’ять. Україномовних і україномислячих людей в Україні десятки мільйонів: це величезний потенціал. Його не можна так просто притлумити. Збереглися навіть за важкої ситуації за Польщі і в царській Україні, коли все національне забороняли, а воно все одно пробивалося й проростало. І цей період переживемо. Можливо, це нас більше загартує, більше будемо цінувати свободу і своє національне надбання: книжку, мову, кіно… Коли за щось борешся, то починаєш більше його цінувати. Особливо це важливо для молодого покоління, яке прийшло на все готове. У нас національна боротьба ніколи не закінчувалася, тому що всі українофобські сили чудово почуваються в незалежній Україні. Навпаки, бути свідомим українцем в Одесі куди важче, ніж українофобом. Але їм не вдасться нас винищити, бо нас мільйони. Через те вони скаженіють. Проте Господні млини мелють повільно, але впевнено. Україна була, є і буде завжди.

Довідка:

Олександр Гаврош – відомий український письменник і журналіст. Народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Має понад тисячу публікацій у пресі. Член Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. Окремі його твори перекладено німецькою, білоруською, словацькою, сербською, польською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор кількох поетичних збірок, публіцистичних книжок та книжок для дітей, зокрема з-під пера Олександра Гавроша вийшли «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника», «Галуна-Лалуна, або Іван Сила на острові Щастя», «Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина» (серія «Життя видатних дітей»).

Теги: Гаврош, Іван Сила, Андрієнко

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати