Петро Шолтес: "Малюю за настроєм. І реалістично, без прикрас нашого життя"

 Життя і творча біографія Петра Шолтеса нерозривно пов’язані з Ужгородом. Він став своєрідним літописцем міста, створюючи у своїх роботах його неповторний образ. Творчість художника гідно оцінили мистецтвознавці, письменники.

Михайло Сирохман назвав Петра Шолтеса останнім романтиком Ужгорода. А Петро Скунць писав про нього: …І робиш світ, а він, проте, невдячний, Живеш ти добрим, де нема добра. І хочу жити, але жити й лячно У творчім світі Шолтеса Петра. Біографічна довідка Петро Людвигович Шолтес народився в Ужгороді 14 жовтня 1945 року. Відвідував гурток малювання в Ужгородському палаці піонерів, яким керував Золтан Баконій. У 1965 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, де навчався на відділі художньої різьби по дереву.

Вчителями з фахових дисциплін були Шандор Петкі, Павло Балла, Михайло Попович, Іван Гарапко, Віталій Звенигородський. З 1985 року бере участь в обласних, республіканських та міжнародних виставках. Член Національної спілки художників України з 1995 року. З 2007 року член Спілки художників угорської інтелігенції імені Мігая Мункачі. Нагороджений почесними грамотами, відзнаками, медаллю імені Мігая Мункачі за активну творчу діяльність і високопрофесійну майстерність, лауреат міжнародної премії імені Шимона Голлоші. Учасник і організатор багатьох регіональних та міжнародних пленерів.

Твори митця зберігаються у приватних колекціях і галереях багатьох країн світу – Чехії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Італії, Ізраїлю, США. – Ти народився і все своє життя провів в Ужгороді. Яке місце у Твоїй творчості займає це місто? – Центральне. Не уявляю себе деінде. Мав і маю можливість жити в Угорщині чи будь-якій іншій європейській країні. Але Ужгород, Закарпаття – це мій рідний дім, це земля моїх предків. Тут моє коріння. Я залюблений у це древнє місто, тонко відчуваю його мінливий настрій, характер. Про мене, мої картини писали, що я малюю історію свого краю. Мені це дуже приємно. Я люблю малювати камерні куточки міста, які пробуджують мої спогади. Це старий центр міста, вулицю Кремлівську, якій нині повернули стару назву Капітульна, провулок Замкові сходи, що вели до будинку, де свого часу було Ужгородське училище прикладного мистецтва.

Наприкінці вересня у Закарпатському краєзнавчому музеї до Дня Ужгорода пройшла цікава тематична виставка «Ужгород і ужгородці», на якій були репрезентовані роботи класиків краю Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Антона Кашшая, Шандора Петкі… Відзначу, що й мої полотна були виставлені там. І я пишаюся цим. Світлини моїх робіт також увійшли до багатьох книжок та альбомів про місто Ужгород. Вони є у каталозі-альбомі «Ужгород і ужгородці», книзі «Ужгород через віки», у календарі «Ужгород в образотворчому мистецтві» тощо. – Як відбувається процес творення образу Ужгорода? Що стимулює Тебе до роботи? – Саме місто надихає і стимулює мене до творчої роботи.

Адже з його вулицями, людьми, що живуть тут, пов’язані мої дитячі, юнацькі та зрілі роки. Тут я пішов до школи, вперше закохався, тут мав першу виставку своїх робіт у молодіжному кафе «Форум» на Корзо. Словом, в Ужгороді все було вперше… Тому, коли виходжу в місто, особливо на самоті, завжди в моєму серці зринають спогади. Чи не з кожним куточком пов’язана якась історія з мого життя. Мене донині вражає стара європейська архітектура міста, в оточенні якої я формувався як людина і митець. Я часто виходжу з мольбертом у місто і просто блукаю ним, поки мені не сподобається якийсь сюжет. Тоді зупиняюсь і малюю.

Мене надихає натура. Мої дитячі та юнацькі роки були тісно пов’язані з селом і містом, Поряд було село Оноківці, річка Уж, де я любив купатися і ловити рибу, водночас і до центру міста було рукою подати. – Понад півстоліття історії Ужгорода пройшло на Твоїх очах. Який період тобі найближчий і чому? – Звичайно, це 70-ті роки минулого століття, коли я був молодий, амбітний, сповнений життєвих сил та енергії. А ще в ті роки це місто було спокійним і висококультурним. Тут ще жили представники старої інтелігенції, яка здобувала свого часу освіту у Празі, Відні, Будапешті та інших містах Європи, яка вносила своєрідний шарм в образ Ужгорода, створювала творчу ауру. А нині, на жаль, тут панує хаос, безкультур’я, штовханина. Ужгород втрачає своє лице. – Що вплинуло на Твій вибір стати митцем? – Переконаний, митцями не стають – ними народжуються. Мій знак зодіаку – терези, а ті, хто народився під ним, схильні до мистецтва.

Покровителька знаку терезів – Венера, богиня кохання. Тому через усе моє життя пліч-о-пліч і йдуть кохання і мистецтво. А ще мої дитячі та юнацькі роки пройшли на вулиці Горького, що поблизу каналу. Недалеко жили такі відомі митці, як Йосип Бокшай, Федір Манайло, Гаврило Глюк, Антон Кашшай. Я чув про них, впізнавав, часто бачив. Дивився на них як на богів, уже тоді відчував їхню велич і талант. І я не помилявся, як свідчить час. Любов до рідного міста, свого краю я несу через усе своє життя. У 70–80-х роках я працював як навіжений, їздив у гори на пленери, малював місто, ставив перед собою різні творчі завдання, витрачаючи на це багато сил та енергії. Донині я у пошуку, неспокої, постійно незадоволений собою. Вважаю, що самозакоханість у мистецтві – це початок кінця, це творча деградація. – Які завдання у мистецтві Ти ставиш перед собою? – Якихось особливих завдань у творчості я перед собою не ставлю. Вважаю: головне – бути собою. Малюю як можу і хочу, в міру таланту, відміряного мені Богом. Важливо мати свій почерк, не бути схожим ні на кого своїми роботами. Постійно експериментую в пошуках техніки, стилю, тематики робіт.

Одним із моїх головних методів образотворення є імпровізація. Це як у джазі, коли кожна музична композиція оригінальна й неповторна. Малюючи, я завжди імпровізую, моїм пензлем керують почуття, інтуїція, а не розум, намагаюсь ніколи не повторюватись. Навіть один і той же сюжет пишу по-різному. Але дух, колорит, настрій, враження для мене найважливіші. Живопис для мене – святе діло, щось божественне. Малюю тільки те, що близьке мені, будь то людина чи предмети, що оточують мене, або ж природа. Я не виношую задуму майбутньої роботи, не вагаюсь, а намагаюся зловити момент натхнення, необхідний для творчості. Ніколи не малюю, коли його нема. Малюю за настроєм. І реалістично, без прикрас нашого життя, в якому є досить світла й тіней. – Який твій улюблений жанр у живописі? – Звичайно, це урбаністичний пейзаж. Хоча люблю малювати і натюрморти, портрети, іноді звертаюсь і до соціальної тематики.

Мене цікавить людина і все, що пов’язане з її життям. – У 1965 році Ти закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. У роки твоєї юності зароджувались нові стилі й напрямки як у музиці, так і в образотворчому мистецтві. Як це вплинуло на тебе? – 60-ті роки були чудові, незабутні. І не тільки тому, що я був молодий і сповнений енергії та життєвих сил. Це був період так званої хрущовської відлиги, коли ідеологічні пута трохи ослабли й народ з полегшенням зітхнув. У нас з’явилась можливість слухати зарубіжну музику, доступними стали книжки про мистецтво країн Заходу, стала зрозумілішою їхня культура. Із Заходу до нас прийшов джаз, рок-н-рол, абстракціонізм, поп-арт… Нарешті, це був період певної демократизації радянського суспільства. Ці зміни породжували оптимізм, відчуття свободи, що відбилось як у літературі, так і в мистецтві того часу. А як це вплинуло на мене, мою творчість, – досліджувати мистецтвознавцям. – Що для тебе є найважливішим у мистецтві? – Це свобода творчості і щирість, що є основою самовираження, без чого неможливе мистецтво взагалі. – Адальберт Ерделі вважав, що митець, щоб бути вільним у своїй творчості, не повинен мати сім’ї. Його життя – це приклад самозречення, вірного служіння мистецтву. – Так, звичайно, жінка, діти обмежують особисту свободу, з’являються зобов’язання перед сім’єю, суспільством, перед самим собою.

Доводиться нерідко робити не те, що хочеш, а те, що потрібно для сім’ї, родини. Але буває і навпаки. Це тоді, коли жінка тебе розуміє, розділяє твої погляди, в усьому допомагає. Моя Ґобіка саме така. У творчості вона мій помічник, створює мені гарні умови для роботи, турбується про мене. Уже кількадесят років сама малює, бере участь у виставках. Разом з нею ми систематично організовуємо пленери в Угорщині й на Закарпатті, на які запрошуємо митців нашого краю.

Відзначу, що їх добре знають і цінують в Угорщині, купують їхні картини, роблять замовлення на виконання робіт. Це мене дуже тішить, намагаюсь робити людям добро. – У неділю, 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, Ти відзначатимеш свій день народження. До речі, друга неділя жовтня – це ще й День художники. Тож вітаю Тебе з потрійним святом. Бажаю Тобі міцного здоров’я, оптимізму, творчого натхнення та Божого благословення у всіх твоїх добрих починаннях.

Теги: Петро Шолтес, художник

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати