Як уночі в Ужгороді великі дядьки з ляльками бавилися...

Чому саме “Енеїда”? Адже в кожному жарті лише частка жарту. Причини, мабуть, такі. Вергілій написав свою “Енеїду” у добу загибелі Римської республіки і становлення імперії. Його Еней став символом безперервності історичного процесу, невмирущості людства або окремого народу. Мовляв, все відроджується у нових формах – ще кращих і величніших. Звідси – наскрізні мотиви мандрів, спокус, спускання у пекло, ворожіння на майбутнє тощо. І.Котляревський у своїй версії “Енеїди” оплакав загибель козацької республіки (Запорозької Січі) і пророкував її відродження в якійсь новій несподіваній формі. Козацтво у нього надмірно ідеалізоване і водночас осміяне, трагізм долається оптимізмом.

Нинішня ужгородська інсценізація сприймається як прощання з романтичним періодом нашого державотворення і передбачення принципово іншої доби. Місцями вистава нагадувала Майдан, місцями – Верховну Раду, місцями – ще найперші рухівські мітинги, місцями – сучасну чи то політичну, чи то горі-лчану рекламу (“Посидимо як боги”). Старе відходить в історію, ми радісно прощаємося зі своїм минулим – як Енеєві троянці – з піснями, танцями і жартами. Бо при всій повазі до вже неіснуючої Трої, ми націлені все ж на майбутнє. Ужгородський Еней і виступає таким шукачем кращої долі, котрий якимось зигзагом, знехотя, але просувається вперед. Дорога не встелена трояндами, більш того – лежить через пек-ло. Але якесь не дуже страшне, бо надто вже сексуально стурбоване. Еней з таким задоволенням слухає про велику державу, яку він заснує – зовсім як ми півтора десятиліття назад. Символічно, що наші лялькарі поставили не всю “Енеїду”, а тільки дві перші пісні. Мовляв, далі буде – фінал відкритий.

У виставі (керівник проекту В.Чайкович, режисер Н.Орєшнікова) був задіяний весь творчий колектив театру, причому кожен артист грав по кілька ролей. Окрім них, на сцені було близько тридцяти великих і менших ляльок (конструктор В.Осавальчук), фантастичні світлові ефекти, забезпечені десятками ліхтарів-гармат, а сам двір освітлювався численними факелами і феєрверками (І.Осокіна).

Під стать були і декорації – суцільний драйв, вибух яскравості, таке собі царство сп’янілих сонячних зайчиків (художники М.Колодко, Т.Улинець). На заднику постійно змінювалися мультиплікаційні зображення. Над усім же домінувала музика Г.Донецького і В.Повханича. Якщо у когось ще лишався серйозний настрій, вона змітала його опріч – використанням сучасних мотивів, етно-роком, пародіями на окремі популярні гурти. Артисти же ходили буквально на головах. Найбільше довелося викластися Малому, що грав головну роль. Але й на нього працювали всі – від директора до останнього комарика, що не надто докучав глядачам у нічному замку.

Спектакль приречений на театральні премії. Він вийшов дуже динамічним і трохи балаганним, а естетика балагану дозволяє сказати трохи більше, ніж академічна. Це щось на кшталт дітвака, який кричить, що король голий. Вистава дотепно висміює захоплення різними суспільними прожектами, програмами на 500 чи іншу кількість днів. Нагадує, що державні мужі такі ж люди із маленькими слабкостями, як і прості смертні. Артисти долають межу між високим і низьким та назад. Бо створення могутнього Риму тільки-тільки пророковано Сивілою (Т.Сударєва), котра й сама не зовсім у те вірить. Основна робота ще попереду.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати