Народжений у сині небес і вирі краси

 Відтак міжгірський художник Володимир Глеба, котрий везе мене на пленер, розповідає анекдот:

– Приходить чоловік раненько додому, стукає в двері. “Якщо звернешся до мене “мамо”, тоді відкрию”, – каже йому теща. “Ви що – здуріли? Та ніколи!” – сердито реагує зять. “Ні-ні, доки не назовеш мамою, доти не відкрию”, – вимагає теща. Зять розлютився – і ну виламувати плечем двері. Теща в паніці тікає з хати через вікно і ховається в кущах на городі. Зять забігає до хати, хапає рушницю і кричить: “Мамо, мамочко, де ви?”

Висить дощ. Але 54-річний голова Спілки художників Міжгірщини “Карпатські кольори” Василь Шиндра налаштований малювати. І знаходить місце неподалік мотелю “Остріки” (Остріки – це назва урочища в заповідній зоні біля Чорної ріки) на березі Тереблі. Яка це чудова музика – шум гірської річки! Мені спливає на гадку ключовий вірш поета Патруса-Карпатського “Бескиду”, в якому є і такі рядки: “По Тереблі бистрій бокори сплавляю, Відкриваю серце сонцю і лугам…”.

“У різних жанрах почуваюся комфортно – у натюрморті, пейзажі, портреті”

– З відстані часу мені здається, що потяг до малювання в мені нуртував постійно, ледь не з колиски. (Усміхається). Як можна народитися в Синевирі й не мріяти оспівати ці мальовничі місця або гордих верховинців?! – риторично акцентує Василь Шиндра, сідаючи на камінь відпочити й припалюючи цигарку. – Пригадую, як одного разу на подвір’ї синевирської школи зупинилися Йосип Бокшай, Антон Кашшай, Гаврило Глюк, Золтан Шолтес. Ясна річ, на перерві художників оточили діти. Гамір, штовханина – і етюдник Йосипа Бокшая впав. Оскільки я був одним із тих, хто стояв найближче, то підозра вчительки впала на мене. Вона заставила мене вибачитися і вибачилася сама, правда, водночас показала художнику мій альбомчик. Бокшай похвалив мене. Тоді я, звісно, не розумів, хто мене похвалив, але було приємно.

Після восьмого класу вирішив вступати до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Мама працювала в торгівлі, тому їхав я в місто не лише зі стосом малюнків, а й із направленням до торговельного технікуму. Цікаво те, що я навіть не уявляв, що мені з училищем може не пощастити. Я був упевнений у собі, у тому, що вдало складу іспити. Так і сталося. Моїми вчителями, зокрема, були Василь Свида, Віктор Демидюк.

Так я остаточно став на мистецький шлях. У різних жанрах почуваюся комфортно – у натюрморті, портреті, пейзажі. Головне – аби настрій був. Знаєте, все так чи інакше відбивається на полотні. Приміром, сумно чи радісно на душі – тональність його буде відповідною. Нічим себе не сковую, люблю експериментувати. До речі, на Міжгірщині мало місць, де б я не був, з якої вершини не творив би. Роботи, написані на природі, ніколи не дотягую в майстерні. Давно переконався, що це послаблює враження, веде у своєрідний тупик, нівелює шарм. Якщо мені щось не подобається, якщо в чомусь сумніваюся, то беру чисте полотно, використовуючи чи якісь моменти, чи мотиви. Перший критик і порадник – дружина. Вона може і підказати, і дати ідею продовження. Дуже любить садити й доглядати за косицями (квітами. – М.Ф.), тому нерідко їх компонує для мене на столі. Василина ще й гарно співає. Бувало, малюю біля річки, а муза співає, відтак і результат – пейзаж ніби дзвенить. А буду писати його без народної пісні – ефект уже інший, наприклад, стриманіший. Творчий процес – штука надзвичайно складна, багатофакторна. За плечима й розписи храмів у Синевирській Поляні і Вучковому…

“Над картинами в дереві – по два метри висоти і три ширини – я довго потів…”

– Улюблена пора року? Тяжко однозначно відповісти, тому викручуся просто – усі чотири. (Усміхається). Повірте, весна, літо, осінь чи зима таять у собі неповторні нюанси, кольори, безліч відтінків, що надихають, захоплюють, заставляють філософствувати про плинність життя, – продовжує Василь Шиндра. – Те ж Синевирське озеро можна писати безконечно й “бездонно”. Найближчими мені по духу є творчість Кашшая і Шолтеса. Правда, кожен корифей – Ерделі, Бокшай, Манайло, Коцка чи Борецький – був із оригінальним світоглядом, але ці двоє мене зворушують найглибше…

Не забудьте, що я і різьбяр. (Сміється). Мабуть, не було й нема року, аби я не виконав бодай одну велику роботу. Найвідоміші – “Давня Верховина”, “Бокораші”, “Вівчарі”, які прикрашають конференц-зал турбази “Арніка”. Це картини в дереві. Уявіть собі – кожна по два метри висоти й три ширини. Вирізані фігури мені ще доводилося наклеювати. Так само я зобразив Ужгородський, Мукачівський і Хустський замки. Тобто як у живописі, так і в різьбярстві я закорінений любов’ю до рідного краю, Верховини, її талановитого люду. Архітектурні пам’ятки, троїсті музики, танцюристи, співаки, давній побут верховинців, наші звичаї, легенди, краса природи – це основа, фундамент моєї творчості. Дуб, ясінь, липа, смерека – прекрасно знаю характер і примхи будь-якої породи дерева. Правда, цілодобово сушити голову творчістю не дозволяє господарство – чотири кози, кури, качки, гуси…

Що спонукало шість років тому створити громадське об’єднання Спілки художників Міжгірщини “Карпатські кольори”? Як кажуть, гуртом і батька легше бити. (Усміхається). По-перше, активізувати мистецький процес на Міжгірщині, дати йому нове дихання. Що може бути гіршим, ніж варитися у власному соку?! По-друге, завдяки пленерам у нас виникла можливість влаштовувати регулярні спілкування, обмін досвідом з ужгородськими, мукачівськими або, приміром, виноградівськими і рахівськими митцями. Звичайно, географія не повинна обмежуватися Закарпаттям. Ми щиро зацікавлені в знайомстві з художниками з інших регіонів України, з іншими школами живопису. Бачите, наразі ми урізноманітнені Запоріжжям й Чернівцями. Але це вже, здається, п’ятнадцятий пленер, відтак тут побували художники чи не з усіх куточків держави, котрі після Синевирського озера, Дикого озірця, краєвидів Колочави, Синевирської Поляни, Слободи повертаються додому з незабутніми враженнями й оригінальними роботами.

Теги: Шиндра, художник

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати