Мудрість юної осені Віктора Дворниченка

Про своє дітище у зверненні до читачів автор говорить: «Читаючи цю книжку, ви певною мірою читаєте моє життя… Хочеться вірити, що багато що із сказаного у віршах об’єднує нас з вами – думками, громадянською позицією, почуттями, переживаннями…». Дуже правий Віктор Васильович – ні нам, ні майбутнім поколінням нікуди дітися від досвіду минулого, прожитого і пережитого. Бо він входить у колективну свідомість незалежно від нашої волі, стає складовою нашого духовного світу. Про це, зокрема, йдеться у вірші «Приснилось мне время»: «Как давит былое. Еще тяжелее грядущего вес на плечах».

Дуже різні вірші у Віктора Дворниченка: ліричні й патріотичні, дитячі й глибоко філософські… Та вражає та щирість з якою він освідчується коханій жінці, і коли виливає  любов до рідної землі, невтомних трудівників, творців прекрасного, які надихають  його на поезію  –  «Их рук рабочая усталось, их славы доблестная тень».  Вірші Віктора Васильовича приваблюють сердечністю й щирістю, душа його звертається до людей зі словами привіту й любові. І це не може не зворушити, не викликати взаємної віддяки.

Від першої й до останньої сторінки автор не залишає читача байдужим, спонукає на роздуми, до осмислення того, з якою метою ти прийшов у цей світ, що доброго зробив, а що ще  зробиш?  Бо його хвилює: чи залишиш по собі яскраве світло свого серця, подібно Горьковському Данко, як поборник правди, честі, гідності на цій непростій, але прекрасній землі? «Уходя, – оставьте свет» – це не декларація про доходи. Бо їх у автора немає, і  на випуск  цієї, багато в чому біографічної книги, взяв кредит у банкові.  Але цей збірник поезій  – своєрідна сповідь душі, закоханість у рідну донецьку, багату  на врожайну силу, й  щедру на неповторні таланти землю, древнє і вічно юне Мукачево, райський куточок на Землі на ймення  – Закарпаття.

Тож не випадково з прочитаного, осмисленого перед читачем Віктор Дворниченко постає  як талановитий, досвідчений журналіст, зрілий поет, самобутній художник, людина широкої і доброї душі. Він як потужний електромагніт, як Сонце  підпорядковані йому планети, притягає до себе людей небайдужих, які сіють добірні зерна в добре оброблений і надійно заправлений грунт, бо й сам він щедрий сівач елітного зернослова, що не один десяток літ рясніли щедрими сходами і добірними врожаями  на газетних нивах «Прапора перемоги», «Мукачева», а відтак знаходили надійні зерносховища в серцях вдячних читачів. А ще він постійно спілкується з поетами, артистами, художниками, композиторами, ветеранами війни і праці, молоддю,  щедро дає «зелену вулицю» їх доробкам на сторінках «Мукачева», щоб і  вони могли поділитися з читачами міськрайонки плодами своїх недоспаних ночей, щоденних клопотів навіть у вихідні.

З нової поетичної збірки Віктор Дворниченко постає як людина, що все життя подорожує у часі, у творчому зростанні, у філософському осмисленні життя… Піввіку тому початкуючий поет, технік-конструктор Калинівського машинобудівного заводу (Вінниччина) Віктор Дворниченко писав «під Володимира Маякосвського». Звертаючись «К юности» він висловив надію, що «О тебе еще будут песни, о тебе еще будут стихи!». І пісні з’явилися. Але тоді, коли від віршів Віктора Васильовича повіяло глибоким,  гуманним ліризмом Сергія Єсєніна, любов’ю до людей і природи Максима Рильського, світлим, пісенним словом Андрія Малишка. Він постійно самовдосконалюється у поезіях, терпляче добирає таких слів, що самі бринять музикою. І не випадково, вже кілька віршів Віктора Васильовича стали піснями. Музику до них написали композитори  Ігор Білик, Мар’яна Лиховид…  Особливо гарно працюється з  Мар’яною Лиховид. Бо з нею поетичні думки і ноти гармонійно, в лад стеляться, лягаючи на нотний стан, доповнюють значення слів і музики. Адже йдуть від душі, від серця. Не відаю, хто може закам’яніти серцем так, щоби не зворушитись коли лунає тривожним набатом: «Умирает любовь, и слезинки дрожат на ресницах. Не сбежать, не спастись, не укрыться – умирает любовь белокрылая гордая птица. Умирает любовь!». Прослухавши цей твір,  народна співачка Ольга Прокоп пообіцяла включити «Баладу про любов» до свого репертуару.

Так,  злившись воєдино,  високе слово і сонячна музика щедро заронили у наші серця  добре і вічне і не одній зажуреній душі, зболілому серцю допомогли витерпіти, вистраждати і вижити. І наступною поезією автор сповістив нас, що «Воскресает любовь». Любов – категорія вічна. А з нею і наша віра у безсмертя найкращого почуття на землі – основоположної, щирої, творчої, гарячої, палкої, вдячної, мобілізуючої, рятівної, християнської, братерської, безсмертної, надихаючої, материнської, батьківської… любові. Бо «Ничего без любви не бывает, без любви не бывает любви».

В Святому Письмі багато акцентів чиниться на тілесному, на сьогоденному, на земному. Хоч як символічно  тлумачать «Пісню Пісень», яка є складовою Старого Завіту, але це насамперед гімн любові з одвічним кредо: «Сильна,як смерть, любов, і стріли її – стріли вогненні». Уже перед самим завершенням трирічної армійської служби старший сержант Віктор Дворниченко подовгу вдивлявся в нічне, щедро засіяне зірками небо, шукаючи  на небосхилі ту, єдину, призначену Богом,  дівчину, яка мала стати дружиною. А зустрів її  у залитий сонячним сяйвом день, на автовокзалі в Мукачеві, у вікні «автобуса пузатого, как светофор смешной, ничей моргал я чуду конопатому с походной сумкой на плече». Звали студентку Мукачівського педучилища  Ганна Юрик. Для нього вона, вірна дружина, і незрадлива Муза,  досі залишається тою небесною зорею, яка «есть и будешь мной всегда любима». Відтак зірка та стала зватися Вітою (донькою), а тепер Аннушкою (ненаглядною внучкою) і дідусевою надією, розрадою і  щастям. Прикметно, що в книжці дідуся вмонтовано і для Ганнусі дитячий розділ «До, ре, мі, ре, до», вартістю в кілька  тисяч конфет. Бо кожен комплімент про себе Аннушка оцінює не менше, аніж у … сто конфет!

У збірнику понад 250 віршів різноманітної тематики. Його захоплює все: зустріч з цікавою людиною, трудова звитяга передовиків виробництва, село Вучкове на Міжгірщині, Обеліск Слави, Вічний вогонь у Комсомольському парку, шевці, портрет Шопена, музика, фотографія внучки, Мати, Дружина, Батько…Але розкрити найпотаємніші скарбниці таланту Віктора Дворниченка – справа марна. Бо не звик він з чужого голосу співати й на рідну землю скоса поглядати. Усе створене природою, зведене талановитим, працьовитим народом нашим шанує, леліє, оспівує у своїх поезіях, бо несе у своєму серці непереможне переконання,  що вірш, пісня, художнє полотно і всякий мистецький витвір тоді живуть і невичерпні, коли вони «природні як природа». Бо тільки такий доробок здатний тамувати невситиму жагу з прадідівських криниць-безодень тою живою водою, що крізь товщу і тягар століть несе в собі генофонд рідної Вітчизни, свято береже рід нації. Ось чому своє, оточуюче, хвилююче, вітчизняне, надихаюче, вічне і  серцю миле та душі приємне домінують у його поезії. У Віктора Васильовича любов до Батьківщини починає свій витік з глибокої синівської шани й любові до батька-матері, яким присвятив не один вірш. 

Вагома його і патріотична тематика. Та чи може бути інакше? Адже Віктор Васильович син воїна-фронтовика, воїна-визволителя – Василя Дворниченка. Солдатський син Віктор з молоком матері увібрав у себе гордість за наш народ-переможець,  народ-будівник, народ-творець. Тож не тільки в День Великої Перемоги його серце крається-болить тому, що загиблі й померлі по війні «на праздник не придут… И знают люди, помнят свято: обязаны мы счастьем – им», саме тому,  «Чтоб Земля молодела под солнечным диском. Между нами и жизнью незыблемый мост – обелиски!».

У кожному вірші Віктора Дворниченка пульсує надія на краще і звучить радісний, величавий гімн Життю. Бо й сам він випромінює добро, радість, оптимізм, які нуртують, переповнюють його душу.

…І найпотужніший промінь ліхтаря складається із полум’я  тендітної свічечки. Але і перед ним відступає найгустіша пітьма. Ось і запалім в душі своїй, подібно Віктору Дворниченку, свічку що не згоріла ще й на половину. Побажаймо талановитому авторові, який тепер перебуває у благословенному періоді юної життєвої осені,   нових віршів і не менш змістовних, потрібних, як оживляючі ліки, нашій зраненій «перебудовами, економічними негараздами», моральними руйнаціями,   душі. І не лякаймося, що світячи іншим ми згораємо самі. Десять, сто, тисяча свічок  – то потужний промінь прожектора, що робить усі наші справи осяйними, благословенними Богом і людьми. Отже, не забуваймо, відходячи, залишити потомкам  світло своєї  безсмертної душі.

Теги: Дворниченко, книга, рецензія

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати