Закарпаття онлайн » Блоги » Ірина Гармасій

Омелян Довганич: "Пишаюся тим, що я українець..."

До 80-річчя від дня народження Омеляна Довганича - історика-дослідника, педагога, журналіста і громадського діяча

Омелян Довганич. Фото Олександра Гавроша
Омелян Довганич. Фото Олександра Гавроша

За тринадцять днів до смерті, 18 жовтня 2009 р., доктор історичних наук Омелян Довганич подарував мені чергову нову книжку „Закарпатці під пресом сталінського свавілля”, написану у співавторстві з істориком-краєзнавцем Федором Рубішем з Мукачева. На титульній сторінці напис: „З незабутніми враженнями підписую Вам наступну книгу, і хоч вона, як і інші – драматичного змісту, треба все це всім нашим людям знати і ніколи не забувати.” Написав і пішов у Вічність... Тільки згодом син науковця Омелян передав мені книжку біографічних нарисів про учасників національно-визвольних змагань, боротьбу за відродження незалежності соборної України, її волю і утвердження української державності, в якій болючим дотиком до мого серця стали й рядки анотації: „...присвячується 70-річчю Карпатської України і 80-річчю від дня народження авторів.”

 ...Той час, мов земна вічність, тяготив історика
 
До свого 80-річчя видатний дослідник Закарпаття Омелян Довганич не дожив шість місяців і вісім днів. А мріяв, обговорював, готувався. Він вільно плавав у бурхливому океані історії ХХ століття, бо сам був її живим уособленням. І, закінчивши працю над одною книгою, наступна на нього вже чекала. Робота, як навіжена, переслідувала його з дня-на-день, бо ж відомо – любить працьовитих. Вона тримала науковця на цьому світі: він жив у праці – „...Я працюю і в суботу, і в неділю. На столі у мене завжди завдання: на день, місяць, рік.” (із книги про О.Д.) – і не працював хіба що останні два місяці... Той час, мов земна вічність, тяготив історика. Однак він мужньо і привітно з посмішкою ангела зустрічав побратимів і друзів в робочому кабінеті, і зрадів би найзапеклішому ворогу. Та останніх у нього не було, бо один з найвідоміших істориків Срібної Землі Омелян Довганич був від Бога доброю людиною і щиро любив рідний український народ. Доторкнутися до цієї святої величі і простоти випала доля і мені.
 
... Позаду кілометри, відміряні сходинками на п’ятий поверх у скромну квартиру науковця на проспекті Свободи. Були вони сповнені особливого змісту, гідні життєвих університетів. У старомодному кабінеті науковця формувалися риси скрупульозності, об’єктивності, оперування фактами, робота з документами, зрештою добре засвоїла святе журналістське правило, яким один з найстарших журналістів Закарпаття сам послуговувався в житті: не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Він писав у своїх книгах, що „мертвим ми боргуємо тільки правду” і спонукав до неї інших, він писав правду без білих плям і відбілював українську історію від них, не чорнив інших заради себе.
 
Сорок років життя – дослідження історії Закарпаття у переддень та під час Другої світової війни
 
Про наукові зацікавлення і відкриття українського історика і краєзнавця, журналіста і видавця, педагога вищої школи і літературознавця, громадського діяча і члена Національної спілки журналістів України, лауреата обласних премій імені Олекси Борканюка, Михайла Бабидорича і Августина Волошина красномовно говорить біобібліографічний покажчик „Омелян Довганич”, виданий до його 75-річчя, та книжка „Я не випадково став істориком” (2008), яка продовжила перелік його праць. Гідною пам’яттю про автора став бібліографічний покажчик „Колекція видань Омеляна Довганича у фондах ЗОУНБ” (2009), виданий після смерті з поваги до великого друга бібліотеки за більшість подарованих книжок. У покажчику ґрунтовна передмова „З Нижнього Селища до вершин науки. Штрихи до портрета Омеляна Довганича” кандидата історичних наук, доцента УжНУ Миколи Олашина, яка знайомить читача з його багатогранною діяльністю. А науковий ужинок Омеляна Довганича багатий і різносторонній. Він налічує понад 60 книжок – авторських видань і у співпраці, його спадщина – понад 1000 публікацій, що викликає непідробний інтерес як у вітчизняній науці, так і за її межами. Та головна проблема, якій він присвятив понад сорок років свого життя, – це історія Закарпаття у переддень та під час Другої світової війни. На його долю випало вперше  відшукати, зібрати і опублікувати списки загиблих закарпатських добровольців як Червоної армії, так і Чехословацького армійського корпусу під командуванням генерала Людвіка Свободи в „Книзі пам’яті Закарпатської області” і написати вперше монографію „Закарпатські добровольці”, бути автором перших публікацій про „дітей Червеньова”,  глибоко опрацювати архівно-слідчі кримінальні справи репресованих закарпатців і характеризувати всі їх категорії, першими в Україні виконати рішення Кабміну з підготовки і видання серії документальних книг „Реабілітовані історією” – зокрема обласного тому у двох книгах (2003 – 2004 рр.) тощо. Він писав історію Закарпаття на основі людських доль, здебільшого трагічних. Другу світову війну вчений дослідив з усією складністю проблем в житті людей і держави, скрупульозно довіряючи тільки фактам.
 
Найпліднішими для вченого в науково-дослідному і видавничому плані були роки від проголошення незалежності України, коли розпочав розгрібати великі пласти забутих, недоступних і заборонених у минулому архівних документів і матеріалів так пошматованої нашої історії і друкувати розвідки, статті і нариси та документи про найбільш драматичні і трагічні її сторінки. Зокрема, збірник архівних документів і матеріалів „Тернистий шлях до України” (2007), підготовлений з колегою Олексієм Корсуном, здійснить переворот у свідомості кожної людини. У ньому Закарпаття в європейській політиці 1918 – 1919, 1938 – 1939, 1944 – 1946 рр. ХХ ст., в яких розпочався і завершився процес об’єднання нинішніх українських земель в єдиній державі. Не дожив О.Довганич до виходу у світ першого тому двотомника „Карпатська Україна. Документи і матеріали” (2009), що презентує один  із найзагадковіших феноменів українського державотворення – Карпатську Україну.  
 
Та не про цю, далеко не всю, сумлінну працю історика, в якій він виріс до велета, прагну сказати. Серед щоденних буднів за письмовим столом, Омелян Довганич дав згоду бути науковим консультантом моїх теле- і документальних фільмів про Другу світову війну. Допомагав у темі голокосту євреїв у телефільмі „Більше ніколи” за однойменною назвою міжнародної клятви "NEVERAGAIN", яку скріпили країни-учасниці антигітлерівської коаліції по відношенню до геноциду будь-якої нації, який не повинен більше повторитися на Землі. З великим зацікавленням науковець сприйняв звістку про мої наміри створити документальний фільм „Втікачі у безсмертя” про нелегальний перехід закарпатців у Радянський Союз в 1939 – 1941 рр. А ще з більшим терпінням присвятив мені не одну годину, поки я упорядкувала цю трагічну сторінку в історії закарпатського народу на передодні і під час війни в півгодинний сценарій. Він не шкодував часу, а радів, що є можливість і бажання розказати про це широкому загалу. Обидва фільми отримали високу оцінку на Міжнародному фестивалі телерадіопрограм „Перемогли разом” у Севастополі в 2008 і 2009 роках. Теплим спогадом у пам’яті день 8 травня 2009 року. Телефоном із Севастополя я вітала Омеляна Довганича з днем народження по-особливому: перемогою документального фільму „Втікачі у безсмертя” у номінації „Світ без тероризму”...
 
Незадовго до смерті...
 
– Я вже сучасний, Ірино Михайлівно. – Радісний голос Омеляна Дмитровича відчувала на відстані у мобільному телефоні десь серед літа. – Він таки придбав собі цей мобільний витвір зв’язку, коли переконала його готувати спогади до друку, щоб презентувати до 80-річчя. Найстарший онук Олег приніс дідусеві навіть ноутбук, бо історик вирішив і його освоїти за набором власних спогадів. Однак не під силу виявилася нова справа, адже науковець багато років жив і працював з вадами здоров’я. Тут знадобилася моя допомога видатній людині за його безоплатні консультації, безкорисливу працю в ім’я майбутнього і нині щаслива з того. Товсті папки рукописів отримали життя, а Омелян Довганич дописував власну історію. На жаль, він встиг її тільки дописати і незадовго до смерті здати до улюбленого видавництва „Ґражда” останній рукопис – книгу спогадів і роздумів „Коли історія як незагойна рана...”. У ній золотою ниткою вишита нелегка доля славного українця через призму історії рідного краю, в якій високою нотою звучать завершальні слова автора: „Я вдячний за високу оцінку моєї праці і пишаюся тим, що я українець, як і мій батько, і живу у європейській державі, яка в минулому має славну тисячорічну історію.” Він пішов із життя справді щасливий, бо його титанічна праця, хоч із запізненням, удостоїлася високої державної нагороди – ордена „За заслуги” третього ступеня з нагоди 70-річчя Карпатської України. Назавжди у моїй пам’яті залишиться щасливий погляд старенького історика, коли, вже прикутий до ліжка, тримав у руках видавничу верстку власних мемуарів. У цю мить моє сумління ставало чистим і я розуміла найголовніше: як мало було потрібно цій людині для щастя...
 
Він жив у любій йому „хрущовці”, в останні два роки зігрітій сучасним опаленням, яке встановив син-будівельник, бо у ній пройшли благословенні роки його життя і творчості. У цьому негабаритному помешканні радянського штибу відбулися 48 років спільного подружнього життя Ганни і Омеляна Довганичів, сповнені високої духовності і краси. За свою працю на ниві історії науковець завдячує саме своїй дружині Анночці, яку „покохав з першого погляду, з першого знайомства і, як виявилося, що на все життя”. Вона упродовж всіх років створювала необмежені можливості займатися науковими пошуками, а їх праця за чверть віку в Ужгородському державному університеті знайшла відображення у книзі „Університет у нашому житті” (2007). Омелян Довганич жив сам вісім років і вісім днів, бо рівно на стільки пережив свою дружину. Двічі на день, зранку і ввечері, до нього приходив молодший син Омелян, який є уособленням батьківської доброти, бо був йому і за вдячного сина, і за медичну сестру, і за надійного помічника у справі видання книжок, хоча не успадкував шляху батька.
 
Омелян Довганич народився у чехословацькій державі 8 травня 1930 року. Цей день через п’ятнадцять років став передоднем Великої Перемоги, який після війни упродовж життя радістю і болем відгукуватиметься у серці вченого. День Перемоги історик завжди зустрічав зі сльозами на очах, бо дуже хотів, щоб батько, підпільник-антифашист Дмитро Довганич, повернувся із концтабору додому. Та він мученицькою смертю загинув у боротьбі з фашизмом і навіки застиг викарбуваним прізвищем на сільському пам’ятнику учасникам Другої світової війни у с. Нижнє Селище на Хустщині. Сліди батька історик шукав двадцять вісім років! І коли знайшов найновіші документи, книгою „Трагічний фінал. Розвідгрупа „Закарпатці: історія та люди” (2004) увіковічнив світлу пам’ять батьків Дмитра і Марії Довганичів. Він пішов із життя з чистим сумлінням історика, бо зробив усе, аби діти, онуки і правнуки знали, як загинув їх пращур. У своєму серці вчений леліяв високий батьківський заповіт: здобув освіту та служив рідному народу і родоводу. Про це шановний історик розповідає нащадкам у телефільмі „Вічний вогонь любові”, створений у 2006 році Закарпатською ОДТРК.
  
65-річчя Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні святкуємо без нашого вчителя – багатьох із нас. Вроджена інтелігентність, толерантність, доброта, енциклопедичні знання Омеляна Довганича, якими послуговувався не один журналіст, назавжди у нашій пам’яті, кому пощастило працювати і спілкуватися поруч. Для мене волею долі були відміряні 2003 – 2009 роки, в яких посіяно багато корисного, що зійде колись плодами. У них назавжди залишиться любов Омеляна Довганича, подібна батьківській, бо говорив мені, що нагадую йому донечку Тетяну, яка могла бути поруч із ним у срібні роки, але померла у піврічному віці. Сумно, що 80-річчя не стало ще одним світлим днем благословенного життя професійного історика і журналіста передусім, як мріялося, а тільки світлою, немеркнучою пам’яттю про нього. А можливо у цьому, зважаючи на сьогодення, закономірність щасливої людини.
Ірина Гармасій, Закарпаття онлайн.Блоги
04 травня 2010р.

Теги: Довганич, Карпатська Україна, добровольці

Share Ділитись Home На головну Add to favourites Додати в закладки Print version Версія для друку Send Переслати

Додати коментар

Коментарі

Автор 12.05.2010 / 01:03:00
Якось дивно, що не в Африці!, а в центрі Європи живе народ, який має тисячорічну історію, але в тому числі є носієм псевдопатріотизму, якогось міфічного бачення майбутнього. Комусь коле очі і правда історії? А як без неї побачити світло в кінці тунелю? Люди добрі, не сваріться, а читайте дослідження Довганича, будете свідоміші свого кореня і ваші діти. Кому на руку розбрат, асиміляція? Як у Словаччині, наприклад, де русини прискорили асиміляцію автохтонних закарпатців, нищать українство.

Життя - учителька. Часто без досліджень доводить складний процес формування нації... На днях мені старенька 86-річна ветеран Другої світової війни розповіла, як була здивована Закарпаттям у 1944 році, коли з фронтом ішла визволяти Польщу, Прагу, на Берлін. Молода дівчина із Сумщини не могла собі уявити що в чужій державі, тоді Чехословаччині, живуть українці, такі, як вона. Бр ж вони говорили такою мовою, як вона, кликали один одного іменами Петро, Іван, Маріка... Говорила їм,: То які ж ви чехи, коли говорите по-українськи? То хіба ми не одного кореня діти? Хіба що по-різному гноблені чужинськими державами.

12.05.2010 / 00:22:00

07.05.2010 / 08:54:00
дурний русине, думай, що пишеш

KK 06.05.2010 / 21:51:00
'Nauka pushla hori' а ти RUSYN ще заікався в 19-ому столітті? 'Всенародні збори русинів-українців 21 січня 1919 р. в Хусті, де 420 учасників представляли 175 населених пунктів Закарпаття ухвалили возз'єднання Закарпаття з Україною. На Першому з'їзді Народовецької молоді Підкарпатської Русі 7 липня 1929 року в Ужгороді було прийнято заяву: «Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу та що наша мова і література була є і буде та ж сама, що і наших братів з того боку Карпат. Проголошуємо, що всілякі стремління, щоби сфабрикувати з нас якесь окремішнє плем'я і тим відірвати нас від матірних земель будемо всіма силами поборювати і взиваємо, щоб назву «русин-українець» завжди і всюди уживати». У 1937 році у «Маніфесті до українського народу Підкарпаття» з вимогою навчати дітей українською мовою виступили понад двадцять політичних партій і товариств, чимало газет і журналів. Перший сейм Карпатської України своїм законом 15 березня 1939 р. проголосив: «Державною мовою Карпатської України є українська».



А ти ще бавишся з старою політикою Росії і Угоршцини?



RUSYN 06.05.2010 / 19:28:00
Vyzhu zhe sa vzvaly sami ,,naukovi bohacthi,,, Majzhe i vay tipyrj profesorujete jak ukrajinci, a kyljio bereta na lapu baksoch, abo

Evro...... Sho lipshe. Bidj laska beritj....

Nauka pushla hori . Buv jeden univer. a tipyrj 60-80...

Маріанна Шутко 06.05.2010 / 10:09:00
Пані Іринко, доброго дня Вам! Матеріал про Довганича справді гарно написаний, я його вже прочитала й у нашій газеті. Мене дивує інше: наприклад, що тут всюди і скрізь коменти пишуть якісь там русини. Побажання їм одне, шановні, підписуйтеся своїми справжніми іменами та прізвищами. Чи може вас не хрестили?

І ще мені дуже шкода, що русини не знають свого походження. Ніякі ми не русини за походженням. Русинами нас називали угорці. Закарпатці за походженням - білі хорвати.

KK 06.05.2010 / 06:48:00
Русин - так багато професорів які народилися в Чехосовачині 'стали українцями' тому що вони і були українцями. А ти, простий ненауковий бідняк, народився на україні і замість признатися що етнонім 'русин' є історичене ім'а для всіх українців (мої прадіди на буковині і на поділлі також самі себе знали як 'русинами') думаєш що ти якийсь месія окремого народу, на корість чужим народам. Стид і ганьба всім сепаратистам!

ужгородець 05.05.2010 / 20:21:00
Глупий "русине", не паскудь память про світлого і мудрого чоловіка своєю українофобською слюною.

В. Піпаш 05.05.2010 / 18:41:00
сл. п. Омелляном Довганичем була проведена надзвичайно копітка, надзвичайно велика і тяжка, жертовна, але дуже шляхетна робота, якій він присвячував, мабуть, по 16 - 18 годин на добу в останні два десятиліття життя. Це - відродження доброго імені та реабілітація невинно репресованих сталінським режимом тисяч і тисяч закарпатців. Для цього ним було знайдено та опрацьвано "море" документів. Завдяки цій Людині тисячі закарпатських родин (не лише українських,а й угорських та ін) довідалися про справжню долю своїх близьких. Це дійно дуже шляхетна робота. Що ж до українського патріотизму Омелляна Дмитровича - це цілком природно і зрозуміло.

RUSYN 05.05.2010 / 16:56:00
Narodyvsja za CZESKOSLOVENSKA A stav ukrajincjom... Vsi profesory za SSSR staly velykymy patriotamy UKRAJINY bo maly tam robotu, partiju i t. d. Inakshe by buly NYKO .

сорри 05.05.2010 / 14:58:00
Добрий був чоловік... Най земля йому буде пухом...

Русин. 04.05.2010 / 23:59:00

"Правилами поведінки в рубриці коментарів" заборонено обговорювати автора, а не суть матеріалу. Адмін