Автора першої Шевченкіани Михайла Гаврилка спалили живим в печі локомотива

Асоціація українських письменників висунула на здобуття Шевченківської премії книгу киянина Романа Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею». У книжці  розповідається про скульптора і художника, автора першої і, на жаль, забутої Шевченкіани, січового стрільця, начальника штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанського отамана Михайла Гаврилка (1882–1920), життя якого закінчилося трагічно. Восени 1920 року «большевики на двірці в Полтаві його живим вкинули до печі в локомотиві». Історичний нарис з успіхом пройшов уже два етапи, визначені комітетом, а 12 лютого ми дізнаємося про переможців-номінантів найпрестижнішої в Україні премії.

Ще рік тому ім’я Михайла Гаврилка для мене було невідомим. Саме завдяки потужній постаті сучасності Романа Коваля, як в літературі, так і державотворчих процесах, я відкрила для себе не тільки геніального митця і українського воїна Михайла Гаврилка, але й цілу плеяду борців за волю України першої половини ХХ століття, в тому числі й письменника з Полтавщини Юрія Горліса-Горського, який прагнув прислужитися побудові Карпатської України 1939 року. До його закарпатоукраїнської історії мені пощастило доторкнутися особисто, віднайшовши в Закарпатському архіві його учительську справу с. Луг поблизу Великого Бичкова за лютий-березень 1939 року.  

Теж полтавець із с. Свинківка Рунівщинської волості (нині с. Рунівщинці) Михайло Гаврилко також побував на Закарпатті у вересні 1914 року, коли у чині старшого десятника Українських січових стрільців в Ґоронді поблизу Мукачева проходив вишкіл разом з недоформованим стрілецтвом. Стрімкий наступ російських військ змусив усусівців відійти зі Львова в Стрий, а потім в запілля, на Закарпаття. Вістку про війну з Росією Михайло Гаврилко зустрів з радістю, бо мріяв «піти в поле» із союзниками Австро-Угорщини й Німеччини – воювати на фронті проти російських окупантів за створення Української держави. Для цього він відклав у бік стек художника і взяв до рук зброю.

До того часу Михайло Гаврилко пройшов життєві університети російського самодержавства у Миргородській художньо-промисловій школі ім. Миколи Гоголя, півроку в Центральній школі технічного малювання ім. барона О.Штіґліца в Санкт-Петербузі, звідки його звільнили з «вовчим білетом» – потрапив у тюрму за організацію студентського страйку. 1907 року утретє емігрував до Австро-Угорщини у Львів, щоб уникнути Сибіру, і згодом завершив навчання на кафедрі скульптури Краківської академії мистецтв (майстерня Костянтина Лащки), де навчався за кошти Наукового товариства ім. Т.Шевченка, родини доктора Личаківського та стипендію письменниці Наталії Кобринської. Скульптор з Наддніпрянщини на той час був не тільки загартованим революціонером, бо його одіссея була повна пригод, обшуків, арештів, з яких він різними способами викручувався, але й відомий митець, який створив чотири проекти пам’ятників Тарасові Шевченку в Києві, на рідній Полтавщині, на Прикарпатті й Буковині. Він був автором власної Шевченкіани – увіковічнював Т.Шевченка в барельєфах, горельєфах, плакетках, портретах та медеальйонах, яка стала провідною темою його життя і творчості. До творчості Шевченка Гаврилка пристрастив його учитель Опанас Сластьон з Миргородської школи, перший ілюстратор Шевченкових «Гайдамаків», який і відіграв виняткову роль у його формуванні як національного мистця і громадянина. «Новий викладач був незадоволений тим, що дітей вчать церковного малярства та проектувати меблі «у псевдоєгипетському стилі». – Пише Роман Коваль. – І те, і друге, на думку Сластьона, не мало ніякого відношення до українського ужиткового мистецтва». Учитель читав лекції про походження орнаменту на основі місцевості і народності, сам грав на бандурі та увів свого учня в чарівне кобзарське коло. Вступати до Краківської академії 1907 року Михайло теж прийшов із погруддям Тараса Шевченка… Він став духовним нащадком Тараса Шевченка і Святослава Завойовника, мав їх «найвищими для себе авторитетами». Останнього шанував «за відвагу, непосидючість, відкриту і сильну вдачу і за прив’язання до гарних старих божків», як стверджує письменник Юрій Липа, син міністра УНР Івана Липи.

«Я йшов тернистими шляхами,

Як кожний справжній син народу» –

Писав у своїх віршах Михайло Гаврилко, котрі склали єдину збірку поезій «На румовищах» (побачила світ 1910 р. у Кракові). Із книжки Романа Коваля дізнаємося, що 30 липня 1914 р. у Львові Михайло Гаврилко разом з Іваном Смолою, Оленою Степанів та Володимиром Старосольським увійшов до мобілізаційного комітету, що очолив об’єднані в березні січові товариства. Вже за кілька днів комітет створив першу бойову сотню, яку згодом назвуть «залізною». Тривалий час Гаврилко перебував у Дідушківській сотні у Львові, яка розмістилася у Дяківській бурсі собору Святого Юра. Тут полтавець, маючи чудовий голос, навчив січовиків багато наддніпрянських пісень, яких в Галичині не знали. На рівні із відомими стрілецькими піснями серед стрілецтва стали популярними пісні «Ой що ж то за шум учинився», «Ой на горі василечки сходять», «Козак від’їжджає» тощо, які культивував  Михайло Гайворонський. Активно працював Гаврилко і в Союзі визволення України, в якому об’єдналися українські емігранти з Російської імперії. У листопаді 1914 – квітні 1915 р. як представник СВУ працює в таборах для російських полонених у Фрайштадті, Шоморії тощо. З травня 1915 р. брав участь у боях у Карпатах, під Болеховом, Вікторовом, Галичем, Настасовом, над Золотою Липою і Стрипою. У 1916-18 рр. разом із Дмитром Вітовським організовував українське шкільництво на Волині, формував 1-шу стрілецько-козацьку дивізію у Володимир-Волинському. Михайло Гаврилко мріяв повернутися до Шевченкіани при першій можливості і у жовтні 1918 р. мав дозвіл на посаду вчителя скульптури в Миргородському мистецькому Інституті, де він колись навчався. Мрія його не здійснилася, бо «сам її зруйнував», як зазначає автор нарису, взявши 14 листопада участь в повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Повстання завершилося трагічно: гетьманська держава впала, а нової побудувати не вдалося.

Чотар УСС, а згодом хорунжий Армії УНР (начальник штабу «сірожупанників») Михайло Гаврилко продовжив власну боротьбу за Україну повстанським отаманом 1920 року на рідній Полтавщині, куди вивезли його друзі по боротьбі проти Добровольчої армії білих москалів після визволення з тюрми в Чернігові. На певний час він поринув в Шевченкіану, поки агенти ЧК його не зрадили. Він уникнув арешту і з однодумцями взимку створив повстанський комітет. Вони воювали проти московських окупантів на землях, де колись Іван Мазепа разом з Костем Гордієнком намагалися зупинити Петра І, і як вони, не змогли перемогти – московська неволя виявилася сильнішою. «Ця смерть у печі локомотива на полтавському вокзалі й була одним із жахливих наслідків антигетьманського повстання, вогонь якого спопелив Українську Державу та її синів», підсумовує у книжці Роман Коваль.

«Такі, як Гаврилко, закінчують життя трагічно, бо «шанує лише те, що повне сили і пристрасти», – зазначав Юрій Липа. Він хотів написати про Михайла Гаврилка повість, але цьому завадила трагічна смерть письменника. Бог послав нам Романа Коваля, який в дитинстві озброївся батьківською наукою (народися в родині українських вчителів), на зорі незалежності України гартувався у Всеукраїнському політичному об’єднанні «Державна самостійність України» (1992–2003), а нині в Історичному клубі «Холодний Яр» жертовно єднає покоління борців за волю України не тільки із сучасниками, але й прийдешніми поколіннями.    

Сонце йде

І за собою день веде

Прикметно, що письменник і громадський діяч, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття Роман Коваль народився в м. Горлівка на Донеччині. Атмосфера 60-70-х років, коли от-от мало вибухнути покоління  шістдесятників, припала на його дитинство. Десь у цьому коловороті сильних духом йому посміхнулося Сонце Правди, бо з юних літ зачислив себе у ряди нескорених борців за незалежну Україну. В його творчому доробку понад 20 авторських книг, близько 20 упорядкував як редактор, понад 200 статей у газетах, журналах, альманахах, енциклопедіях України та української діаспори.

“Роман Коваль – фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. – Каже про письменника автор «Чорного Ворона» Василь Шкляр. – Ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917–1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою».

У часи СРСР на ім’я Михайла Гаврилка було накладене табу, більшість його творів знищено. Однак і впродовж років незалежності ім’я видатного митця-воїна залишалося в забутті. Про нього не знали художники, скульптори, військові, історики, доктори наук, професори, академіки, журналісти... На пам'ять про репресованих художників біля Національної академії мистецтв в м. Київ встановлено меморіальну дошку, серед імен яких вписано ім’я Михайла Гаврилка. Свідомі українського державопоступу стверджують: якби українське суспільство знало про героїв періоду Михайла Гаврилка, ми б не мали проблеми з розумінням боротьби УПА, яка стала наступницею повстанців Наддніпрянської України.

Історичний нарис «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» – праця особлива. Своєю без винятку унікальною роботою про українського геніального мистця і воїна Роман Коваль частково (авансом) загладив перед Богом нашу вину за безпам’ятство і байдужість. Адже життя Михайла Гаврилка було тісно пов’язане з долею українців Австро-Угорщини та Російської імперії, а ім’я є яскравим провісником Самостійної України. Із книжки ми дізнаємося про нащадків Михайла Гаврилка. Його дружину Олену (померла 1967 р. у Львові) з козацького роду полковника Гордієнка, що оселився в Галичині після знищення Січі, і з якою запізнався у Кракові під час навчання. Про єдину доньку Надію-Оксану, яка народилася 25 грудня 1919 року в Станіславові, вийшла заміж за Остапа Абрагамовича під час навчання у Львівському медінституті, і продовжила рід трьома синами, один з яких, Орест Абрагамович, доктор медичних наук у Львові. Про їхні нелегкі долі, про правнуків і праправнуків Михайла Гаврилка йдеться у книжці Романа Коваля.

Наше не знання про справжніх нащадків козацького роду, тих, хто ремствував на царицю Катерину  за те, що «скасувала гетьманських козаків», очевидно, від антиукраїнської державної політики, в якій намагаються накинути на Україну якусь красиву мантію колоніального минулого. Та потішаю себе вірою в те, що вже виросло і загартувалося молоде покоління українців, яке всотує дух справжнього сина рідної землі Михайла Гаврилка для переможної боротьби, та думкою про те, що книжка Романа Коваля буде гідно пошанована Україною. Книжка виконана у добротній поліграфії, об’єм 472 сторінки, на яких зібрана справжня енциклопедія українських імен, борців за волю України, про більшість з яких дізнаємося уперше.     

Ірина Гармасій

Михайло Гаврилко ліпить погруддя курінного Василя Дідушка. Село Вікторія, 17 червня 1915 р.

Теги: Михайло Гаврилко, Роман Коваль