Закарпаття онлайн » Блоги » Петро Сарваш

На згадку про стіну, якої вже немає

Щось в світі твориться недобре. Люди посходили з розуму. Винищують своє коріння, спалюють мости з минулим, думаючи, що вони мудріші за предків і все, що їх з ними зв’язує, має бути відторгнуто. «Бо ми зробимо краще». По недбалості і розумовій обмеженості ми щорічно втрачаємо десятки пам’яток, свідків нашої історії. Збиваємо сторічні декори, вирізаємо автентичні вікна, розвалюємо стіни, вибиваємо прорізи в найнезрозуміліших місцях. Бруківку замінюємо на бетон, дерево - на пластик, кераміку - на фарбований метал.

Стався ще один акт вандалізму в серці Ужгорода. Як це буває в кримінальних хроніках, під покровом темряви, рано-вранці ківш диявольської машини, керований недоумками, за мить стер з лиця землі ще одного очевидця булих часів. Безповоротно зруйнований двохсотрічний мур з брамою навпроти порталу греко-католицького кафедрального собору. Безповоротно і назавжди.

Стіна колись відгороджувала територію вчительської гімназії, єпархіальної початкової школи та монастирського будинку від вулиці Капітульної. Через кам’яну браму, прорізану в її тілі, щодня проходили на службу в собор учні цих закладів разом з викладачами, більшість з яких були сестрами Чину Василія Великого. Це був свого роду ритуал, який запам’ятався на все життя для тих, хто день в день брав у цьому участь. За муром стояла скульптура Непорочного Зачаття Бгородиці, біля якої прийнято було фотографувалисяь після першого причастя. Більшість вихованців та викладачів, серед яких були і мої бабка та мама, вже повмирали, статую зрізали ще при совєтах. Тільки мур з брамою залишилися на згадку про ті добрі часи, коли місто розвивалося, збагачувалося, а не знищувалось і розкрадалось. З сьогоднішнього ранку вже і цього немає.

Ідея відтворення скверу на цьому місці знайшла позитивний відгук як громади, так і професійної спільноти, але збереження муру з брамою завжди ставилося за необхідну умову проведення реконструкції території. Тому і була заблокована ідея розбудови тут площі як такої, що не відповідала би історичному духу місця.

Поява так званого приватного скверу ім. Марії Терезії ще раз підтвердила нефахову суть подібних методів втручання в сформоване містобудівне середовище. В основу останнього варіанту проекту влаштування скверу, згідно з яким мали би виконуватися будівельні роботи, закладено мінімальне втручання в існуючий ландшафт, максимальне збереження зелених насаджень і, основне, - не руйнація, а реставрація брами і кам’яного муру. На це видані відповідні дозволи та погодження, а не на повний демонтаж.

Цікаво, чи настане колись той час і на наших теренах, коли за подібні злочини понесуть відповідальність ті, хто їх скоїв? Хіба що тоді, коли вже не буде що руйнувати. Вже небагато залишилось.