"ЄЦ і ПР мають на Закарпатті перспективу, якщо не претендуватимуть на монопольну владу", – таку назву отримала публікація в інтернет-виданні Закарпаття онлайн за підсумками місцевих виборів 2010 року. Як бачимо, час є найкращим і єдиним об’єктивним арбітром будь-яких політичних прогнозів і він неодмінно вказує політикам на їх місце.
Нині Партія регіонів фактично зникла з теренів Закарпатської області, не витримавши спокус влади. І це не перший випадок в історії краю. Свого часу таким шляхом пройшли СДПУ(о), «Наша Україна», хоча зовнішні причини їхнього фіаско ніби й виглядають по-різному.
СДПУ(о) представляла класичну авторитарну партійну модель, коли за псевдодемократичними гаслами приховувалися вождистські амбіції її керманичів та єдина мета – влада як самоціль. Свого часу вустами обласного очільника І.Різака було оголошено про повну відповідальність партії за соціально-економічний стан області і на цій основі почалося нищення всіх можливих політичних та економічних конкурентів. В результаті стався соціальний вибух, який на Закарпатті проявився в мукачівських подіях та згодом переріс в Помаранчеву революцію, після якої СДПУ(о) зникла з політичного обрію.
Дещо складніша історія у «Нашої України». В основу діяльності цієї політичної сили були закладені справді демократичні механізми, але наповнювали її люди з тією самою совковою ментальністю, де принцип «я – начальник, ти – дурень» діяв в кожній суспільній організації. Тому дуже швидко в умовах жорсткої владної конкуренції демократичність цієї сили була повністю вихолощена і вона перетворилася в типову партію влади пострадянського зразка з відповідними наслідками. Згодом практично всі лідери «Нашої України» створювали власні політичні проекти, що свідчить про цілковитий пріоритет особистісних амбіцій над спільною політичною метою в українському політикумі. Луценко, Яценюк, Гриценко, Кириленко, Катеринчук, Порошенко, Балога, Ульянченко – це всі колишні перші «зірки» нашоукраїнської «збірної», які, втім, ніколи не стали командою. Бо прагнуть монополії на істину принаймні у власному середовищі, тому й створюють кишенькові партії. На певному етапі вони можуть бути більше чи менше успішними, але точно не здатні претендувати на стабільний загальнонаціональний політичний інститут, яким і виступають у цивілізованому суспільстві партії. Позаяк заточені під конкретне прізвище. Хоча, заради справедливості слід зазначити, що це не лише їх вина, бо таким є запит суспільства, яке орієнтується виключно на персоналій.
Партія регіонів майже повторила шлях своєї духовної попередниці – СДПУ(о). Хоча йому передували роки доволі комфортної опозиційності за президенства В.Ющенка, бо в обласній та багатьох районних і міських радах фактично склалася коаліція «Нашої України» (згодом «Єдиного Центру») та Партії регіонів. Але все різко змінилося перед парламентськими виборами 2012 року, коли В.Янукович остаточно взяв курс на повну узурпацію влади. Перед місцевими партійцями було поставлено завдання витіснити всіх можливих опонентів з органів влади, що методично й здійснювалося. Персонально під «регіоналів» були нарізані мажоритарні округи. Можна пригадати найбільш гучні скандали, які розгорілися навколо звільнення голови Мукачівської РДА Іллі Токаря, та позбавлення через суд депутатського мандату Павла Балоги. Тоді ж стало зрозуміло, що для увіковічення своєї влади «регіонали» не зупиняться ні перед чим. Євромайдан став лише тим лакмусовим папірцем, який висвітлив, що жодних цивілізованих принципів розподілу та змінюваності влади правляча кліка дотримуватися не збирається, тому й переріс у «Революцію Гідності», яка змела узурпатора з політичної арени, а разом із ним – і його партію.
Таким чином на Закарпатті залишилася єдина самодостатня політична сила, здатна опиратися на власний організаційний, фінансовий, кадровий, медійний ресурс – «Єдиний Центр». Бо при всій повазі, ні «УДАР», ні «Батьківщина» чи «Народний фронт» таких можливостей не мають, і тримаються виключно на рейтингу та ресурсах київських патронів, не говорячи вже про інші партії. Відтак, після президентських та парламентських виборів, коли «ЄЦ» дістав підтримку президентської вертикалі та потужне лобі у парламенті, він фактично перетворився на монополіста у політичному середовищі краю. Причому не докладаючи для цього особливих зусиль, а лише гідно витримавши власну позицію опонента минулої влади. І, відповідно, опинився перед найбільшою загрозою для себе, бо випробування «мідними трубами» (монопольною владою) є часто набагато не безпечнішим, ніж протистояння грубій силі.
Події в обласній та Ужгородській міській радах при всій своїй зовнішній протилежності є свідченням цього. Тому що висвітлили активізацію «болота», яке прагне самозбереження. Майже одноголосне обрання В.Чубірка головою обласної ради ніби свідчить про беззастережну перемогу «Єдиного Центру», хоча по суті є класичним проявом пристосуванства і опиратися на таку більшість неможливо, бо вона засмокче у свої нетрі все живе. Пригадаймо, як після Помаранчевої революції рекордною кількістю голосів (373) Ю.Тимошенко обрали прем’єр-міністром, але до жодних реформ, крім внутрішньої гризні, це не привело. В Ужгородській міській раді здається все навпаки – загострення протистояння депутатського корпусу заради зміни керівництва. Хоча виникає враження, що ноги обох голосувань ростуть з одного місця і мета їх спільна – залишити існуючу корупційну систему без змін, протиснувшись поближче до корита (історія фракції «ЄЦ» в міській раді взагалі унікальна і потребує окремої розмови). Тому події ці носять містечковий характер і остаточно визначити вагу кожної з політичних сил зможуть лише місцеві вибори.
«Єдиний Центр» на них безумовно буде фаворитом. Тому що партійні рейтинги на парламентських виборах та виборах у місцеві органи влади це зовсім інші категорії. Тим паче, тут ще додасться мажоритарна складова, вибори міських, селищних, сільських голів. Але суть їх буде полягати не в кількісних показниках, тим більше що при нинішніх можливостях «Єдиного Центру» досягти їх буде не так важко, як у якісному наповненні місцевої представницької влади. І це завдання в стократ складніше. Бо без реальної зміни сутності місцевого самоврядування банкрутство очікуватиме не лише партії та політиків, а й Закарпаття та Україну. Час для дерибану вже вичерпано. Та й значущість грошей і нерухомості також не слід абсолютизувати, бо, як показує досвід суспільних конфліктів, вони мають властивість знецінюватися. Тому громадянська відповідальність як політиків так і виборців на нинішній день стає не просто моральною категорією, а умовою виживання нації, краю, громади і кожної особистості.