Дещо про місцеву літературну критику

Прочитала статтю Сашка Гавроша на Мукачево.нет, де він пише про літературну критику, а також нову книгу статей про закарпатських письменників Олександри Ігнатович.

І перше, чого захотілося, - відкрити навмання щось із поезій Володимира Фединишинця. Хоч я й погоджуюся з Гаврошем: українською пише Фединишинець краще, аніж русинською. Ну, але ж нас відучили русинською писати, так і не навчивши, - і це Сашко також мав би розуміти, перш ніж просторікувати про вплив материнської мови на талант.

Ось пише Гаврош: "Експерименти Володимира Фединишинця чи Дмитра Кешелі з діалектним мовленням (саме так із наукового погляду це називається!) виявилися невдалими не тому, що їх не сприйняли через «материнську мову», а тому що вони слабі літературно. Власне, там і нема літератури. Чомусь вірші Павла Чучки стали всенародно цитованими, попри баранинську говірку. Бо там є несподіванка, гумор, яскравий дотеп, оригінальне мислення. Чого нема у баби Дякунки чи в «писаннях» Володимира Фединишинця".

У Дякунки якраз усе гаразд з гумором. Якби вона розмовляла у Кешелі літературною нормою, то була б схожою на того вояка, що повернувся у полонинське село і попросив "фьонжу молока". По-літературному, він, мабуть, казав би "дайте, мамо філіжанку". Нещасна мама вирішила б, що син взагалі глузд утратив, і в самої б мову відняло.

У мене зберігається вдома повна підшивка газети "Трембіта", де друкувалися гумористичні оповідання про Дякунку. Зміст їх чудово пам'ятаю і в будь-який момент можу нагадати й процитувати їх і для загалу, і для Сашка. А що не на слуху з них цитати, так це тому, що написані прозою, а не віршами. Рими, якби й не талановитого Чучки, а будь-чиї, скажімо, талановитої в поезії русинською мовою Мар'яни Нейметі, - запам'ятовуються, звісно ж, простіше.

Цим самим я хочу зробити припущення, що вживання літературної норми аж ніяк не впливає на якість таланту. А ось на популярність впливає. Напише Гаврош своє "фе" про Фединишинця - і на певний час пересічний читач місцевого інтернет-ресурсу матиме Володимира Степановича за невдаху в літературі. Нешляхетна це справа - ганити колегу по письменницькому цеху, Сашо, та ще й повчати його, як писати.

І на завершення хочу процитувати відкриті мною навмання рядки Володимира Фединишинця, написані ним українською літературною мовою, про земляка, премію якого Гаврош "пообіцяв" талановитій і працелюбній дослідниці літератури Олександрі Ігнатович. На мою думку, ці рядки видають у Фединишинцеві не тільки поета, а й громадянина та ще й Людину, вдячну Вчителеві за науку. А це вже - дуже багато. Навіть більше за вміння чи невміння розпізнавати материнську мову.

 

Він був ліричним карпатським пасічником.

Отже він мав Сад?

Ні! Він тільки мріяв про власну пасіку.

А в саду - пасіку?

Ні, він тільки мріяв про власну пасіку.

А з пасіки - мед? Ні! Він тільки мріяв про великий мед...

Але медом годував своїх синів, краян.

І сини підростали, адже мед поживний. ...

Він був великим Сином - пасічник карпатський,

Що мав і Сад, і Пасіку, і Мед. ...

І він сам був трудящою бджілкою.

Трутні його оточували. Але в них і доля трутенна!

Потушнякова логіка: працювати,

Працювати і працювати,

Коли... працювати не дають трутні.

Такі Потушнякові труди і дні!

 

Такі вони і у Володимира Фединишинця, і в Гавроша, і в кожного з нас. Не гризімося і не пишімо критики чи панегіриків у вірнопідданському екстазі. Екстаз минає - справжня література зостається.

Теги: Гаврош, Фединишинець, Ігнатович, Кешеля

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати