Пам'яті Павла Бедзіра

Життя – чудесне і непередбачуване, а визнання і слава – дуже примхливі й відносні поняття. За своє життя митець Павло Бедзір не зазнав повною мірою ні широкого визнання, ні слави. Але чи потрібно це Митцеві?

Павло Бедзiр, як мало хто з художників, любив не себе у мистецтвi, а мистецтво в собi. Його творчий потенцiал, здається, був безмежним. Вiн жив богемним життям, хоч iнодi у скруту не мав грошей i на кусень хлiба. Але все ж був гордий i нiколи нiчого i нi в кого не випрошував. Матерiальний бiк людського життя його цiкавив найменше. Художник не думав про те, як облаш­тувати своє житло, зробити його комфортним, а дбав про Душу, думав про Вiчнiсть. Вiн був вiльною людиною в тоталітарному радянському суспільстві, людиною Всесвiту. Грошi не мали над ним нiякої влади, тому що вiн знав їм справжню цiну, намагався бути незалежним вiд них, наскiльки це можливо у нашому земному життi. Сенсом життя Павла Бедзiра були творчiсть, самовдосконалення, пошуки шля­хiв самовираження. Зрiлий майстер у своїх творах завжди намагався вирiшити певнi творчi проблеми, донести до глядачiв якусь важливу на його погляд iдею, думку. Все життя художник постiйно працював над собою, вивчав фiлософiю народiв свiту, їхню куль­туру, перш за все духовну.

Найближчою йому була фiлософiя Сходу, в якiй центральне мiсце посідає душа людини, iдея самовдосконалення, а не вдосконалення свiту довкола нас – по сутi, досконалого i довер­шеного, створеного вищою силою. Недаремно вiн був сином священика, котрий не зрiкся вiри, за що й потрапив у сталiнськi табори на 25 рокiв. Неспокiй, постiйний творчий пошук виражають сутнiсть характеру Павла Бедзiра. Вiн був «самотнім вов­ком» у життi i творчостi й мiг дозволити собi бути вiльним. Художник не тiльки добре знав фiлософiю Заходу i Сходу, а бiльше того – витворив свою оригiнальну фiлософiю, адаптовану до сучасних умов. Вiн глибоко вiрив, що змiнити свiт на краще можна, i починати потрiбно з себе. Свої погляди на життя i творчiсть майстер вiдверто висло­вив в iнтерв’ю, яке записала журналiстка Мирослава Мацо. Бедзiр вважав, що «духовнiсть – перша проблема лю­дини...». А все через те, «бо не читають книг мудрих. Такою є Бiблiя. Книгу треба читати i серцем, i розумом. Людину роблять людиною її думки i вчинки». Бедзiр вiрив, що мусимо «свiдомо стати синами Бога. Бого­людьми маємо бути – й жiнки, i чоловiки. Вiд боголюдини – до боголюдства. У цьому майбутнє культури нашої планети. Iсторiя народiв повинна вiдмовитися вiд iсторiї боротьби, а прийти до iсторiї культури, яка нас вознесла». 

У своїх графiчних роботах, як зiзнавався сам Бедзiр, вiн прагнув, щоб у людини, яка споглядає його картини, була вiльна подорож свiдо­мостi, хотiв правильно вира­зити суть, що жила в ньому. Влада і пригрiтi нею художники iгнорували його, відверто насміхалися, навiть не любили, намагаю­чись не помiчати, здається, iнодi сахались вiд нього, наче вiд прокаженого. Звичайно, все це не без пiдстав. Бедзiра, його твор­чiсть, фiлософiю життя часто не тiльки не розумiли, а й не нама­галися зро­зумiти. Його думки були вiдiрванi вiд побуту, повсякденних проблем, стосувалися духу людини. А духовнiсть нинi не конвертується в жодну з твердих валют. Духовнiсть у нашому суспiльствi є важким тягарем, що заважає досягти матерiального благополуччя, вимiряного в грошових знаках. Бедзiр не продавався нi оптом, нi вроздрiб, не торгував своїми переконаннями. Його неодноразово викликали у КДБ, де проводили з ним «виховну» роботу.

За радянської влади митець не отримав нiяких нагород чи титулiв. Уже на схилі літ, за часів вільної незалежної України, його нагороджують грамотою управління культури і присуджують обласну премію імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. До речі, лауреатом цієї ж премії тоді став і Семен Мальчицький, з яким вони розділили грошову винагороду. Нині, як свідчать дослідження мистецтвознавців з усієї України, Павло Бедзір разом зі своїм учнем Павлом Ковачем ввійшли до сотні найкращих митців України.

Кожен перiод його життя i творчостi мав свої характернi риси й особливостi. Тривалим i плiдним був перiод роботи над серiєю творів, об’єднаних темою «З життя дерев». Художник був переконаний, що кожне дерево живе своїм життям, має свiй харак­тер, життєвий простiр, своє призначення. Закони розвитку суспiльства, особистостi вiн переносив на життя дерев, знаходив глибокi за фi­лософським змiстом паралелi з життя людей i дерев. Кожна робота з цiєї серiї має свiй фiлософський пiдтекст, кожною автор намагався донести до глядача певну iдею, сказати йому щось дуже важливе, майже сакральне. Роботи майстра дуже характернi як за технiкою виконання, так i за тематикою. Як справедливо зазначив художник Павло Ковач, «Бедзiр, як нiхто iнший з графіків, протягом десятирiч залишався вiрним технiцi графіки». Майже зовсiм не працював нi аквареллю, нi олiєю, а постiйно працював над вдосконаленням i пошуком авторської технiки, котра, на його думку, повинна бути суголосна iз задумом.

Часом не вiриться, що вiн пiшов вiд нас назавжди, а здається, що кудись вiдiйшов, обра­жений на нас через те, що не виправ­дали його сподiвань, не вислухали, не зрозумiли... Вiн пiшов, залишивши нам свої роботи, iдеї, дав  час i шанс для самовдос­коналення i самовираження…

                                                                                                 Володимир Мишанич

Теги: Бедзір, художник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати