Ужгородські миротворці: як їм живеться після війни на чужині?

Цікаво, що заснувати Міжнародний День миротворців запропонувала ООН саме Україна. На знак вдячності тим, хто служив раніше, і тим, хто служить тепер на чужині, Генеральна Асамблея ООН у 2002 році погодилася з доцільністю такої пропозиції та проголосила 29 травня Днем миротворця. Україна протягом усієї своєї 20-літньої історії була досить активним учасником миротворчого процесу, взявши участь у 17 міжнародних операціях та відрядивши під прапори ООН близько 37 тисяч українських військових, з яких 47 не повернулися додому живими. Якщо спочатку наша країна, відчуваючи певні зобов'язання перед світовою спільнотою, з готовністю відгукувалася на пропозиції взяти участь у військових операціях, то в останні роки спостерігається все більше бажання України дистанціюватися від миротворчих місій. Зокрема, останнє рішення керівництва країни і народних депутатів щодо відрядження українських військових вертолітників до неспокійної африканської країни Кот-д'Івуар викликало чимало суперечок у суспільстві. Їхня суть цілком зрозуміла: нерозумно відправляти молодих людей на війну (хай навіть за пристойну зарплатню), коли вдома країна не може їх забезпечити ні подальшою реабілітацією, ні навіть належними їм за законом виплатами. Миротворці взагалі мають до керівництва України чимало претензій, пов'язаних, зокрема, з виплатою коштів. Не секрет, що оплата праці наших миротворців є найнижчою у світі, хоч ООН, незалежно від звання військового і його національності, платить кожному миротворцю 1028 доларів на місяць (плюс 60 доларів компенсації за форму щомісячно). Різниця полягає в тому, що інші країни доплачують до цих 1088 доларів 2-3 свої оклади, а Україна, навпаки, довгий час забирала більше половини цих коштів собі, аж поки, після низки публічних звернень військових у 1995 році, не стала виплачувати більшу частину грошей безпосередньо тим, хто їх заробив важкою і дуже небезпечною для життя працею. Окрім того, багато хто з колишніх "солдатів миру" скаржиться, що керівництво країни обіцяло використати вдома набутий у місіях цінний досвід сучасної військової підготовки українців –  натомість заяви про те, що кожен військовий з набутим досвідом буде на обліку, так і залишилися словами. А це призвело до того, що більше половини українських миротворців після повернення з гарячих точок не змогли знайти себе у військовій справі і перейшли у статус цивільних.

"Україна не повинна відмовлятися від можливості брати участь у миротворчих операціях"

Такої думки дотримується Петро Михайлович Марко — підполковник, заступник Закарпатського обласного військового комісара з виховної роботи, котрий і сам побував в Іраку в складі 6 окремої механізованої бригади. Він розповів, що в період з 1994 по 2005 рік у миротворчих операціях у різних країнах світу взяли участь 42 ужгородці; серед них 24 воювали в Югославії, 14 у різні роки літали до Іраку і 4 допомагали врегульовувати конфлікт у Лівані. Яка кількість наших містян виконувала миротворчу місію після 2005 року, Петро Михайлович сказати не може, адже відтоді набором військовослужбів на контрактну службу за кордоном став керувати не військовий комісаріат, а безпосередньо військові частини, які й формують списки охочих брати участь у миротворчих місіях ООН. На даний момент українські миротворці несуть службу в 11 країнах світу, але чисельність контингенту на сьогодні дуже незначна. До прикладу, в Іраку залишився персонал із 15 військовослужбовців, приблизно стільки ж перебуває в Афганістані, ще менше – в Грузії та інших країнах; всього за даними Міноборони – близько 900 українців. "Наша країна не повинна втрачати можливості брати участь у миротворчих операціях, — вважає Петро Михайлович, — адже вони не лише формують міжнародний імідж України, а й дозволяють її військовим набути нового досвіду та бути в курсі всіх новинок у сфері світового озброєння. Нині багато хто каже, що українцям не варто ризикувати власним життям задля задоволення чужих політичних інтересів. Так, з одного боку в цьому є частка правди, але з другого боку – в дорожньо-транспортних аваріях щороку гине куди більше українців, і все ж виробникам автомобілів не радять обмежувати їх випуск. Нас, військових, ніхто не примушує брати участь у військових операціях, ми йдемо на це з доброї волі: хто через можливість заробити, а хто і просто задля військової романтики. Тому я гадаю, що дозволити нам самостійно обирати життєвий шлях було би з боку держави більш розумно, ніж обмежувати. Особисто я вирішив полетіти до Іраку, аби побачити різницю між тим, чого нас вчили, і тим, як воно на війні насправді. Крім того, захоплювала сама можливість побувати в Іраку — колисці цивілізації, де я побачив залишки древнього Вавилону, місце загибелі Олександра Македонського та місце, де народився Авраам.

Приємно вразили мене там наші хлопці, котрі, попри те, що у нас, кажуть, армія і сяка, і така, змогли показати в Іраку дуже хороший рівень підготовки, а головне – неабияку сміливість. Та все ж війна стала для них досить великим фізичним і моральним навантаженням, що призвело навіть до однієї трагедії, коли хлопець, який, до речі, проходив контрактну службу в Ужгороді, "зірвався" і вкоротив собі віку. Я досі не розумію, як таке могло статися, чому він не звернувся до психологів, які працювали на базі, або до священиків, як це робили багато інших солдатів та офіцерів (деякі навіть похрестилися там). На жаль, ми й досі не знаємо справжньої причини такого вчинку нашого бійця: можливо, далася взнаки перевтома (багато хто важко переносив фізичні навантаження в умовах спекотного клімату); можливо, це спричинив пережитий стрес (а на війні кожен виїзд — це ризик для життя); а можливо, тяжко переносив розлуку з домівкою (хоч незрозуміло, чому в такому разі він просто не розірвав контракт, як це зробили десь п'ятеро інших військових за період мого там перебування, і не повернувся спокійно додому). Психологічні травми в Іраку і після повернення з нього справді були непоодиноким явищем, мені ж цього вдалося уникнути – адже їхав я, наперед налаштовуючи себе на несення служби в найскладніших умовах. Більше того — якби мені дали можливість поїхати туди знову, я б ні хвилини не вагався".

"Неймовірна спека, піщані бурі, постійна загроза — таке життя зустріло нас в Іраку"

Розповісти свою історію миротворчої служби ми запросили одного з ужгородських учасників місії в Іраку Станіслава Волошина. У 2004 році він потрапив до числа тих 1621 військових Українського миротворчого контингенту, котрі сформували 6-у окрему механізовану бригаду, направлену в місто Аль-Кут іракської провінції Васит. "Пригадую, тоді я служив за контрактом в ужгородській військовій чистині. Перспектив, як таких, ця робота мені не давала, було цікаво спробувати щось нове; тож коли почув про набір до миротворчих формувань, без вагань вирішив поїхати до Іраку. Мама, звичайно, категорично противилася цій ідеї, та я її вмовив поставити підпис під нотаріальною згодою відпустити мене на війну. Що стало основною причиною такого рішення? Мабуть, наполовину цікавість і можливість заробити дуже непогану на той час суму грошей (тоді за кошти, привезені з Іраку, я міг купити невеличку квартиру). Хоч, якщо говорити про зарплатню, то ми з подивом дізналися, що українські офіцери заробляли в Іраку набагато менше, ніж звичайний рядовий армії США (їхні 5 тисяч доларів проти наших 700-1300 доларів) – при тому, що під час операцій українські військові показували себе іноді навіть з кращого боку, ніж вони".

Підготовка майбутніх миротворців проводилась у Львівській області. Станіслав Волошин пригадує, що це були жахливі 3 місяці, адже довелося згадати все, що проходив під час строкової служби, та разом зі строковиками їсти гидоту, яку готували на солдатській кухні. Схудлого Станіслава готували для роботи зв'язківцем, але всі знання, отримані в Україні, в Іраку можна було одразу викинути з голови, оскільки прийнята в українських військах система зв'язку там не працювала — потрібно було терміново переучуватися на системи світового зразка, якими користувалися представники інших контингентів. Прилетівши до цієї азійської країни, наші хлопці мали обіцяний тиждень відпочинку та акліматизації. "Клімат там справді дуже виснажливий, — розповідає Станіслав. — За 8 місяців моєї служби дощ випадав усього 3 рази, а решту часу надворі стояла неймовірна спека, яка на сонці доходила до 65°С. Я бачив, як закипала на броні наших БТР-ів вода, як пустелею проносилася піщана буря, під час якої в повітрі наче зависає туман із піщинок. Від тієї неймовірної спеки наші форми, пошиті з урахуванням українського клімату, просто розлізлися, тому нам видали американські. Хоч у приміщеннях, де ми жили, постійно працювали кондиціонери, душ став для нас найчастіше відвідуваним місцем".

Шоста окрема механізована бригада, до складу якої входило близько 20 закарпатців (у їх числі й Станіслав Волошин), прибула до Аль-Кута в березні 2004 року. До цього там уже півроку виконувала обов'язки 5-а бригада, яка готувала місце проживання для 1621 військового наступного заїзду українського контингенту (база розташувалася на території колишнього війського аеродрому). Хоч багато хто і вважає миротворців такими собі військовими туристами, не варто забувати, що вони все ж брали участь у бойовій діяльності в регіоні, де був збройний конфлікт. Основним завданням наших військових було не допустити, щоб цей конфлікт переріс у широкомасштабну війну, а для цього вони мусили підтримувати безпеку у закріпленій за ними зоні: патрулювати, нести службу на блокпостах, охороняти органи місцевого самоврядування, мости, джерела питної води та інші важливі об'єкти, здійснювати контроль за здачею зброї цивільним населенням та учасниками збройних формувань; а українські медики також мали надавати медичну допомогу цивільному населенню. Всього на той час в Іраку перебували миротворці з 27 країн світу, які входили до складу мультинаціональної дивізії. Населення сприймало їх не надто добре, ставлячись до солдатів, як до окупантів (особливу ненависть викликали американці). "Особисто я не вважаю, що миротворча місія в Іраку була аж такою потрібною для населення цієї країни: вони й самі могли би розібратися зі своїми внутрішніми проблемами, — вважає миротворець Станіслав Волошин. — Мені набагато більше імпонувало, що ми виконували і гуманітарну місію: час від часу привозили місцевим школам парти, комп'ютери, лікарням допомагали з медичним обладнанням. Загалом, ця країна надзвичайно разюче відрізняється від України, тому мені було цікаво спілкуватися з місцевими жителями та знайомитися з їхніми традиціями. Найбільше ж мене вразило ставлення до жінок, котрих тамтешні чоловіки дуже сильно принижують. Одного разу я бачив, як пустелею їхав верхи на ослі чоловік у білому вбранні, а за ним, зігнувшись під важкою ношею, бігла його дружина, з ніг до голови закутана у чорну паранджу. У тій місцевості, де розташовувалася база, було багато маленьких солених озер. Коли вони висихали, до них приходили жінки і цілими днями збирали сіль. Працювали вони босоніж, і я бачив, як сіль роз'їла їхні ноги, які були однією суцільною раною. Та певно, ці жінки не мали іншого вибору і мусили так тяжко працювати. Взагалі, в Іраку існує дуже велика нестача питної води. Місцеве населення часто приходило на базу, щоб попросити або виміняти в нас воду. Ми шкодували їх і вимінювали воду на різні дрібниці: чотки, сувеніри. У нас же, дякувати Богу, було всього вдосталь — ну просто не порівняти з умовами утримання військових в Україні! За 8 місяців перебування в Іраку я погладшав на 50 кг, бо ніхто нас не навантажував фізичними вправами (якщо людина хотіла, то могла добровільно позайматися у спеціально обладнаному спортзалі), навідуватися до їдальні військовий міг цілодобово, а годували нас не "геркулесом" на воді, а різноманітними смачними стравами, десертами, морозивом, соками. Для дозвілля військових працював більярдний зал, була обладнана ігрова кімната, комп'ютерний зал з вільним доступом до мережі Інтернет, бібліотека. Після того, що я побачив в Іраку, служити у наших військах вдома мені більше не хотілося, бо держава повинна ставитися до військових, як до людей, а не як до в'язнів тюрми".

"Мій досвід в Іраку в Україні ніхто не врахував — після повернення до частини мене направили фарбувати стіни"

І все ж життя миротворця в Іраку складалося не тільки зі спокійних буднів, а з вкрай напружених днів виконання військового обов'язку. Станіслав Волошин виконував роботу зв'язківця на одному з 6 екіпажів спеціального зв'язкового БТР, в обов'язки якого входило кілька разів на тиждень виїжджати з колоною інших бойових машин на завдання (супроводження конвоїв, гуманітарних вантажів, автомобілів із вантажами, що забезпечували життєдіяльність військової бази, охорона делегацій тощо). 6 квітня 2004 року українські миротворці витримали перший напад іракських бойовиків на базу в Аль-Куті. В результаті боїв, які потім назвали найбільшою військовою операцією за всі часи незалежної України, в Іраку загинув перший миротворець. Про це дуже багато писали українські ЗМІ, і саме відтоді влада, яка, на думку політологів, керувалася тоді бажанням догодити США, вперше задумалася над тим, аби вивести український контингент з Іраку. 6 квітня стало днем 6-ої окремої механізованої бригади, його миротворці відзначають досі. "Не можу сказати, що ми дуже близько зіткнулися з війною (хлопцям, котрі служили в Ес-Сувейрі, було, наприклад, набагато гірше), — пригадує події семирічної давнини Станіслав Волошин, — але бачити довелося всяке. Зокрема, колони, в яких ми їздили на завдання, постійно обстрілювали з придорожніх кущів, будинків, засідок. Врешті, нам це набридло, і коли колона під'їжджала до потенційного місця засідки бойовиків, ми починали першими стріляти по цих об'єктах. Так само жорстко українці ввели правила руху колони автодорогою. Спершу в цій країні, де взагалі відсутні правила дорожнього руху, автомобіль міг втиснутися посеред колони, що категорично заборонено (несе потенційну загрозу цілісності колони). Ми з такими водіями не церемонилися: робили вигляд, що стріляємо по машині; тож після кількох таких випадків іракці зрозуміли, що краще українську колону взагалі оминати. Загалом, за 8 місяців служби в Іраку, наш екіпаж наїздив 27 тисяч кілометрів, але по поверненні в Ужгород я зрозумів, що мій досвід нікому не цікавий. Замість того, аби навчити військових користуватися міжнародними системами зв'язку, мене направили фарбувати стіни".

Ностальгії за службою в Іраку Станіслав Волошин нині не відчуває, та все ж зізнається, що саме там зрозумів ціну життя і знайшов справжніх друзів. Михайло Затварський з Ужгорода через кілька років після повернення додому став його кумом, майже братерські зв'язки пов'язують його і з іншими товаришами по зброї — Василем Паппом і Романом Бобром. "В майбутньому я б із задоволенням поїхав до Іраку ще раз, бо це дивовижна країна з багатою та дуже старовинною культурою. Але як військовий поїхати вже не зможу — дружина не відпустить, а як турист не хочу, бо їздити Іраком без автомата в руках — просто самогубство".

Користуючись нагодою, Станіслав Волошин привітав із Міжнародним Днем миротворця всіх "солдатів миру" та членів їхніх родин. На жаль, не всі ужгородські учасники миротворчих операцій повернулися додому живими. На жаль, багато хто вже вдома не витримав психологічного тиску і не зміг пристосуватися до життя за межами війни. І все ж хочеться вірити, що наші хлопці-солдати і дівчата-медики недарма їздили по всьому світу, відстоюючи чужі політичні інтереси, що вони таки змогли допомогти багатьом невинним людям, життя котрих руйнувала війна.

Тетяна Літераті

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати