Друг Закарпаття Йосиф Сірка – 80-річний

Визначний українознавець, журналіст та філантроп Йосиф Сірка народився 29 жовтня 1936 року в с. Убля Снинського округу, де здобув початкову освіту. Середню – у Снині, вищу філологічну – у Києві.

Друг Закарпаття Йосиф Сірка – 80-річний

Визначний українознавець, журналіст та філантроп Йосиф Сірка народився 29 жовтня 1936 року в с. Убля Снинського округу, де здобув початкову освіту. Середню – у Снині, вищу філологічну – у Києві.

Після п’ятирічного навчання в столиці України він повернувся додому із солідними знаннями української історії, мови і літератури.  У 1960 р. почав працювати редактором в Українському відділі Словацького педагогічного видавництва у Пряшеві, пізніше – у редакції місячника „Дружно вперед“.

У 1967 році Й. Сірку призначено інспектором по культурі українців при Крайовому національному комітеті в Кошицях. 19 серпня 1968 року вирушив у туристичну подорож на Захід. Окупація Чехословаччини совітськими військами 21 серпня 1968 року застала його в Італії .Додому він вже не повернувся, а залишився в еміграції. Перший притулок надала йому українська  Мала семінарія греко-католицької церкви в Римі. Звідти він надсилав у мюнхенське радіо  „Свобода“ анонімні „Листи втікача із ЧСР“ про події у Чехословаччині, які виходили в ефір різними мовами.

Від 1 січня 1969 року Й. Сірка став штатним працівником української редакції „Радіо Свобода“ у Мюнхені.

1971 року йому вдалося отримати  стипендію, яка дозволила йому вчитися у Франкфурському університеті ім. Ґетте – на відділі  славістики та східноєвропейської історії. Крім російської та української мов він вивчав сербську, хорватську, словінську, старослов’янську мови, пізніше ще й польську. Паралельно він поглиблював вивчення україністики на філософському факультеті Українського вільного університету у Мюнхені.

В УВУ за працю „Розвиток української літератури в Чехословаччині 1945-1975“. Й. Сірці було дано титул „доктор філософії‟ (PhDr.). Його дисертація 1978 році появилася друком англійською мовою у Франкфурті-на-Майні, а через два роки, у дещо зміненій формі та поповненим змістом – українською мовою в Українському Вільному Університеті у Мюнхені.

Ці дві книги були першими науковими працями, які об’єктивно знайомили західного читача з національним аспектом в молодій українській літературі Словаччини та з  життям українського населення цієї країни. В них автор найбільше уваги приділив тим письменникам, які на початку 70-х років (в період т. зв. „нормалізації“) були вилучені з літературного процесу з політичних причин (не пройшли „чистками“). А не було їх мало: В. Ґренджа-Донський, М. Шмайда, І. Мацинський,

О. Фаринич, Ю. Бача, С. Макара, Й. Шелепець, В. Дацей, Г. Коцур, Є. Бісс, О. Зілинський, М. Мушинка та інші. В часі, коли їхні імена не сміли появитися ні в пресі Чехословаччини, ні, тим більше, у пресі України, Й. Сірка заговорив про них та їхню творчість на весь західний світ. Мабуть і на підставі його праць комуністичні політичні органи Чехословаччини в 80-х роках змушені були зменшити тиск  репресій проти „інакодумців“. Після „ніжної революції“ 1989 року усі вище названі репресовані письменники були реабілітовані. Отже, Йосиф Сірка своїми працями на ціле десятиліття випередив процес їх реабілітації.

Ширшим підсумком досліджень Й. Сірки на ниві літературних стремлінь русинів-українців Словаччини є його розвідка „Література південних лемків“ у монографії „Лемківщина“ (т. 1: Нью-Йорк, 1988). На цей раз він розглянув літературу Пряшівщини від найдавніших часів (XVI ст.) до 80-х років ХХ ст. І тут він головний наголос поставив на літературі післявоєнного періоду (1945-1985). Свій огляд автор закінчив висновком: „За післявоєнний період українська література Пряшівщини зазнала не тільки відродження, але й досягла кульмінації поетичними творами С. Гостиняка і Ф. Лазорика, прозою Ю. Боролича, Є. Бісс, В. Дацея і М. Шмайди… Проте це відродження й успіхи були припинені вилученням з культурного життя української людности Пряшівщини найкращих і заслужених літераторів що завдало величезної шкоди культурному розвиткові української людности Пряшівщини та привело її літературу до

стагнації ‟.

Від 1975 року постійним місцем роботи для Й. Сірки був Зіґенський університет, де він працював до відходу на пенсію 2001 року, тобто повних 26 років, пройшовши усіма щаблями педагогічної та наукової кар’єри: від лектора до доцента. Там він викладав російську мову,  літературу та історію, згодом – сербохорватську, польську, чеську, словацьку, а накінець заснував університетські курси української мови. Для своїх студентів він видав кілька підручників, між ними й підручник української мови.

В часі т. зв. „перебудови‟ (кінець 80-х років) Й. Сірка заснував при  Зіґенському університеті німецько-українське товариство  „Діалог“, спрямоване на глибше пізнання Радянського Союзу. Товариство через німецьку туристську агенцію „Intercontact“  організувало  туристичні подорожі, спочатку в Москву, потім у Ленінград, а накінець у Київ, Львів, Ужгород. У німців ці туристичні поїздки тішилися значній популярності. Не треба підкреслювати, що вони були ідеальним каналом для завозу в Радянський Союз забороненої літератури та матеріальної допомоги дисидентам, а звідти – вивозу самвидаву.

На моє питання, як нашому ювілярові вдалося уникнути ока КҐБ він відповів: „У 1979 році мені було надано громадянство Німецької Федеративної Республіки. Видаючи мені в’їзну візу, радянські паспортні органи транслітерували моє прізвище „Jozef Sirka“ як „Йоцеф Зірка“. В органах КҐБ я фігурував як „Йосиф Сірка“. Отже у Німеччині я виступав у двох особах – „Зірка‟ – „німецький підприємець‟ і „Сірка‟ – український націоналіст.

Після розпаду Радянського Союзу і виникнення самостійної України Йосиф Сірка продовжував завозити з Німеччини в Україну, зокрема в Закарпатську область, гуманітарну допомогу: харчі, одяг, взуття, медикаменти, комп’ютерну техніку тощо. Машинами він їздив туди понад сто разів. Ним завезена допомога становила понад два мільйони доларів.

Закарпаття йому є особливо близьке, бо там жив його син Володимир – „афганець‟, що пізніше загинув у автогаварії, а нині там живуть його внули.

Деяку гуманітарну допомогу він завозив і у Словаччину, зокрема в рідну Ублю та в одну з братіславських лікарень. Щедрими фінансовими ін’єкціями він підтримував українську пресу Пряшівщини в часі коли їй грозило заникнення.

Активну співпрацю з Україною та Пряшівиною він утримував і після відходу на пенсію 2001 року. Крім сімох книжок публіцистичних статей „Актуально“ (Ужгород – Львів, 2007-2016), він на власні кошти видав такі книжки: „Хто ми є і чиї ми діти?“ (Київ, 1991, співавтор Юрій Балега), „Сова Мімі“ – підручник української мови для найменших (Пряшів, 1992),  „Короткий словник говірки села Ублі“ (Пряшів, 1999), „Історичні аспекти двомовності в українській літературі ХІХ ст. на прикладі творчості Пантелеймона Куліша“ (Ужгород, 2008) тощо.

Ужгородський національний університет нагородив Й. Сірку почесним званням „Doctor honoris causa“.  Він – лауреат літературної премії „Карпатська Корона” (Сату Маре, Румунія, 2004), переможець Конкурсу ім. О. Гончара на найкращу публікацію в ж. „Бористен“ (Дніпровськ (2013). У Пряшеві він, на жаль, не удостоївся жодної нагороди. Мабуть Пряшівщина керується гаслом „Ніхто не є пророком у своїй країні“.

Від 2001 року Йосиф Сірка у канадському Торонто, точніше – в українському селищі „Полтава‟ недалеко Торонто. Щороку він приїжджає до рідного краю, де живе його рідня та близькі друзі. Його статті часто появляються і на сторінках української преси України, Канади, Словаччини, Чехії та зокрема в інтернеті.

Щиро вітаємо нашого земляка з 80-літтям, а до дальших років бажаємо йому доброго здоров’я та не висихаюче перо, власне – надійний комп’ютер.

Микола Мушинка

Частина книжкових публікацій Й.Сірки

Українці Словаччини, Закарпаття онлайн.Спецпроєкти
13 листопада 2016р.

Теги: Йосиф Сірка

Музей української культури вже 60 років є перлиною міста Свидник у Словаччині
/ 22У Пряшеві за участі Глави УГКЦ відбулася архиєрейська хіротонія та інтронізація Глави Словацької греко-католицької церкви
/ 5Архиєпископом і митрополитом Пряшівським іменовано ігумена Святоуспенської Унівської лаври УГКЦ
На Пряшівщині втридцятьдруге пройшли туристично стежками будителя Олександра Павловича
Свято "перогів" пройшло у музеї української культури у Свиднику
Пласт відзначив 95-ту річницю перших гуртків на Пряшівщині таборуванням
Український народний хор із Кошиць завершив цикл різдвяних концертів
Через проблеми з фінансуванням у Пряшеві можуть закрити клас для українських дітей в місцевому дитсадку
Після річної перерви у Кошицях у рамках Днів України відбувся концерт хору "Карпати"
Табір "Карпати-2022" у Словаччині знов приніс дітям і молоді багато знань і забави
Музей української культури у Свиднику запрошує на "рекордні" та антивоєнні "Вишиті обійми"
У музеї української культури у Свиднику пройде День народних традицій зі змаганням у приготуванні вареників
У таборі Пласту "Карпати 2021" у Словаччині знов зустрілася майже сотня дітей і молоді
/ 2Микола Мушинка. Боротьба за "минуле"
/ 1Миколу Мушинку з Пряшівщини нагороджено найвищим орденом України
Після довгих місяців в Кошицях прозвучав традиційний концерт хору "Карпати"
/ 1На Пряшівщині на 89 році життя відійшов у вічність професор Юрій Бача
Ювілей визначного україніста. До 90-ліття Михайла Романа з Пряшівщини
/ 1Перший лемко, творчість якого визнали в Європейському Союзі
/ 335 років відзначає хор "Карпати" у Кошицях
У Кошицях вітали з ювілеєм Левка Довговича
/ 3Левко Довгович – "Заслужений діяч мистецтва України" та лауреат "Премії Пам’яті народа"
/ 2Зеленський зустрівся з українською громадою Словаччини
Українці Словаччини зберуться на День народних традицій та "Пероги-2020"
У Кошицях молодь знову зустрілася на ювілейному 25-му літньому таборі "Карпати 2020"
» Всі записи