Жаба-царівна

Збочив я з путівця, й задивився на загадкове створіння. Вона дихала всім своїм єством, щосили надимала підгарля. Дрібні й лише їй притаманні бульки-оченята уважно проймали мене пильним хлорофільним зором.

Я й не зчувся, як її поглинаючий óбраз умить опинився десь усередині, хоч сама жаба продовжувала заворожувати мене на порослому папороттю зарінку... Був серпень. Початок місяця, коли по гірських селах уже косять третячку-отаву, а під полонинами – тільки наливаються трави. Власне тут, в урочищі Тирсуватий, межа не тільки теплого та холодного підсоння, а й край і початок людської свідомості. Звідси, врешті-решт, розпочинається прелюдія царства полонинського вітру. Тут уже не нипає мала звірка й не полошаться горобці на чуже. Тут споконвіку визначені правила гри, й згідно тих правил вуйко ведмідь, скажімо, не позириться на вовчу тічку... Тут кожен суворо дотримується покладених на його обов’язків! І не кидається з боку в бік.

І власне тут, у царстві полонинського вітру, мій батько мав (і має, та вже знедавна не хоснує, вода забрала дерен і частину поля) наділ, де я з дитинства, раз на рік, майже щоразу у серпні, переселявся від людей... у світ Фрідріха Ніцше – «Так казав Заратустра». Там, принаймні, перебуваю й тепер.

...Ось так, якось у серпні, й укмітив я – жабу, й затримався біля неї. Та, враз, невідь-звідки шугонула побіч галузка, й жаба, трохи подумала, розвернулася, й поклигала неквапом у полонинські нетрі. Зневірена, мабуть, у людях, не стала перекидатися ба навіть на царівну.

Поплівся слідом і я...

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати