...У тому шаленому ритмі життя...

«Життя безмежне і неогортальне! Як знайти і вдержати твою остаточну глибінь? Як зберегти солодкий подих твоєї повноти у своїй душі? Як перенести мерехтливий урожай хвилин у тверду форму закону? Скільки людей у безконечному поході століть тужило за охопленням твоєї повноти і безконечности і вмирало в дорозі..?»
(Уривок зі щоденника Ореста Зілинського)

 

Четверте число "Екзилю" та друге число "Віднайдення Пряшівської Русі-України" пропонують читачеві ближче знайомство з науковим доробком Ореста Зілинського, видатної постаті в історії України.

 

«Я є свідомий того, що мій нарис про життя й наукову діяльність О. Зілинського є далеко не повним. Наукова діяльність цього вченого настільки багата й різноманітна, що охопити її в рамках однієї статті просто неможливо. Неможливо було навіть перерахувати всіх його наукових праць, не говорячи вже про їх детальний аналіз та характеристику149. Та все ж таки і стислий огляд літературознавчих та фольклористичних праць О. Зілинського свідчить про те, що вони є поважним внеском в історію української культури...» (Микола Мушинка. Життя та україністична діяльність Ореста Зілинського)

Микола Мушинка та Орест Зілинськийна Пряшівській науковій конференції
з проблем розвитку української культури. 1967 рік

Наталія Ребрик:
ОРЕСТ ЗІЛИНСЬКИЙ. ЯК ВІН ІШОВ…

...А він знову йшов.
І дивився прямо.
І знову
Натхненно творив ходу!

Василь Симоненко. Перехожий.
Присвята Ліні Костенко. 1963

Він народився в польському селі Красна і був єдиним люблячим і плеканим сином відомого науковця і дочки священика; інтелект і творчі потуги віддав Чехословацькій академії наук, в якій став душею україністики і джерелом знань про українсько-чесько-словацькі взаємини; помер при загадкових обставих у розквіті сил і тихо похований в нижній частині свидницького цвинтаря у крайній могилі від дороги зі скромним керамічним пам’ятником у формі неправильного шестикутника; а жив все життя… Україною. Віддано й наполегливо працював на її честь і славу, щоденно й невтомно творив українську «гуманітарну ауру нації», відкривав і оприлюднював нові факти й імена, правив і доповнював вже відомі й незаперечні, торував шлях молодим і невпевненим, підтримував і пропагував опальних й позарежимних, складав і видавав підручники, хрестоматії й антології, залучав до тої роботи найпрацьовитіших і найсумлінніших, був членом різноманітних комісій і редакційних рад з дослідження карпатської та балканської культури, достойно презентуючи чехословацьку україністику перед європейською науковою спільнотою і т. д., і т. п.; і при тому залишався щасливим, вмів захоплюватися сам і захоплювати інших, був надзвичайно скромним, з дитинно-безборонною перед життєвими обставинами душею лірика, безглуздо звинуваченим у вчинках, яких ніколи не робив, особливо не визнаним владою і громадськістю, ображений і принижений людською байдужістю і «настороженим ставленням до себе академічного загалу», та з вічною і непохитною вірою у свій народ, «служіння якому вважав своїм найвищим життєвим покликом». Він нічого не просив навзаєм, бо розумів, що «...для того, щоб бути сином українського народу, не вистачає вдягнути вишивану сорочку, співати “Гандзю-кицю” і хвалитися давньою козацькою славою», а «бути сином українського народу ‒ означає народитися з хрестом на спині і, не скидаючи його, повірити у воскресіння!».

Запеклий трудолюб і вічний оптиміст працював на майбутнє України. І вірив у неї. Вірмо і ми, що, хоч могила його заростає травою, а позолота на пам’ятникові тьмяніє, наступає воскресіння його трудів і його імені, а світ і Україна нарешті віддадуть шану своєму вірному сину ‒ Оресту Зілинському.

Певно, найкраще і найточніше схарактеризував життя і творчість Ореста Зілинського академік Микола Мушинка, дослідник творчості, близький товариш і послідовник, означивши його як «науковця з душею поета». Обшир ‒ в тематичному й часовому вимірі ‒ його наукових зацікавлень, глибина розуміння досліджуваних явищ, феноменальна пам’ять, неупередженість, аргументованість і чіткість мислення, креативність поглядів на ніби усталені теорії і практики, виняткова толерантність і коректність до інших думок і переконань, висока професійна етика, вміння бачити предмет дослідження всеохопно, в контексті, зусібіч, найцікавіші асоціації і найнесподіваніші висновки ‒ це далеко не всі риси неспокійної натури науковця Ореста Зілинського. Безперечно, хист до філології і наукову організацію праці успадкував від батька ‒ Івана Зілинського ‒ професора-мовознавця. Але виклади в Українському історично-філологічному товаристві, в Українському вільному та Карловому університетах у Празі О. Колесси, І. Панькевича, Л. Білецького, Д. Дорошенка, В. Щербаківського, І. Мірчука, О. Бурґгардта, Ґ. Ґеземана, Е. Вінтера та ін.; опрацювання семінарських праць («пресреферентура Української академічної громади», за М. Неврлим) своїх викладачів-славістів, присвячених різним питанням історії української літератури, східнослов’янського фольклору, розвитку літературної мови у східних слов’ян, теорії літературної мови, теорії та історії поетичних форм, ‒ Б. Гавранека, Ю. Доланського, Я. Мукаржовського, М. Шійковського, Б. Матесіуса, І. Панькевича, І. Зілинського; ув’язнення у празькому Панкраці за антифашистську діяльність, де зіткнувся зі сваволею і беззахисністю, але навчився мужності, стриманості, незламному патріотизму і «вмінні мріяти про завтра в тіні смерті»; врешті, високоінтелектуальне оточення виліпили з нього особистість, сформували в ньому високу самосвідомість, створили, насамкінець, «нетипового науковця».

 Зі спогадів його дружини Єви Бісс довідуємося, що «він дуже багато вчився, читав і помічав. Чим більше усвідомлював він безмежні овиди світової культури, тим більше відчував свій борг перед власним народом. На його дальшу долю мало вирішальне значення перебування у гестапівській тюрмі в окупованій фашистами Празі... Ніхто з увʼязнених не міг передбачити, кого назавтра поведуть на розстріл, кого відвезуть до концтабору... І тут, у вʼязниці, він зустрівся з людиною, образ якої навіки вкарбувався в памʼять. Був це чеський співвʼязень – Вацлав Мареш.., який для Ореста став символом усього благородного, що існує в чеському народі… Нераз мені оповідав про те, що цей момент фатально вплинув на його рішення залишитися з батьками в Чехословаччині».

«Яка область душі, – питає самого себе Орест, – є в людини носієм етичних прагнень? Кінець кінцем, це все почуття. Почуттям звʼязуємо речі з собою і з нами без фізичного порахунку, почуттям переростаємо обмеженість фізичної законності. Почуттям цінуємо життя і витворюємо з нього в нашій душі динамічну, неповторну нашу одність, що спроможна надихати нас до росту й діяльності. Мораль не любить твердого аналізу. Вона безоглядна й великодушна заразом у своїх ствердженнях і запереченнях. Розум є тільки збирачем матеріалу, інкасантом фактів і відношень. Їх капітал живе в нашій душі своїм своєвільним і гарячим життям… хіба можна порозуміти свого ближнього, керуючись тільки розумом?.. Нема нічого гіршого, ніж закривати вченими словами свою внутрішню безсилість!».

Визначаючи значення, роль і місце О. Зілинського в науці, М. Неврлий наголошував: «Він до певної міри належав до франківської генерації українських вчених…» І наводив простий приклад: «…згадаймо його невеличку статейку «Ivan Franko – basnik boja», присвячену ювілею українського письменника й публіковану в газеті «Rude pravo» з 29.V.1946 р. Коли б хтось закинув, що ця річ вийшла в «комуністичному органі», було б це несправедливо й свідчило б про крайнє нерозуміння реальних обставин тогочасної доби. Ми всі тоді друкувалися, де лиш могли і як лиш могли. Україна, її культура були в Радянському Союзі дискриміновані, в країнах східного блоку свідомо замовчувані або ж у русофільському дусі інтерпретовані. А її треба було пропагувати, сказати про неї правду. Не забуваймо сильні радянофільські настрої в країнах східного блоку після 1945 року. Вирішальним, зрештою, в цьому випадку мав бути зміст самої цієї принагідної статейки. Стисло, прецизно й майже телеграфічно було в ній сказано про Франка все істотне. Мало слів, але багато думок». Крім того, читаємо у щоденниковому записі самого Ореста Зілинського: «Стократ краще боротися за неіснуюче, навіть за ілюзії, як тривати при готовому. Принцип вигоди – це принцип упадку. Боротьба оновлює, боротьба робить людину підметом життя. Яка трагічна роля бути безборонним і безрадним проти привалу обставин, бути тріскою на бурхливій хвилі! Бути свідомим плавцем у струмуванні життя – повність людини. Дати себе нести життю і опанувати його – до крайніх меж, які нам дані природою.

Щастя людини із справді широкою душею неможливе без того, щоб вона не боролася за справедливі відносини в суспільстві. Правдиве, тривале, високе щастя одиниці передумовлене щастям її окруження, – вона не може замкнути віконниць своєї душі перед образом горя й пирувати у своїй відокремленості. Щастя бездушних самолюбів не може бути для нас щастям». Взагалі, О. Зілинський вмів робити щасливими людей, що були поряд, вмів «поширювати навколо себе спокій і лад», у найважчі моменти життя до нестями завантажувався роботою і підтримував тих, хто цього потребував, щиро вважав, що «життя має бути постійним самовдосконалюванням людини», бачив його як потік, у якому «очищуємося від всього наносного й нещирого, щоб одного дня ми могли сміливо опинитися наодинці зі своєю найбільшою загадкою – самим собою і зі своїм найбільшим приятелем – Богом».

Очевидно, Бог і віра тримали його, цього подвижника «духовної ґенези українського відродження», у тому шаленому ритмі життя, щоб за неповних сорок років активної діяльності залишити подиву гідну наукову спадщину в мово- і літературознавсті та фольклористиці. Його дослідження у сфері, скажімо, тільки української т. зв. «дожовтневої» літератури ‒ про українську любовну лірику ХVІІ ст., про Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Івана Франка та Івана Нечуя-Левицького, про Михайла Коцюбинського і Ольгу Кобилянську, Олександра Олеся і Наталену Королеву, а також популяризація через переклад їх творчості у Чехословаччині ‒ і на сьогодні не мають рівних, залишаючись актуальними і затребуваними. Такими ж є його праці про унікальний творчий світ Богдана Ігоря Антонича, про діалектичну складність поезії Павла Тичини, про позитиви й авторські прорахунки роману «Собор» Олеся Гончара, про передчасно замовклих українських радянських поетів і нові грані творчості Максима Рильського і Миколи Бажана, про молодечий запал письменників-шістдесятників і тому под. Крім того, укладає антологію української лірики, антологію молодих українських поетів, хрестоматію з української літератури ХІХ ‒ початку ХХ століття, хрестоматію з української радянської літератури, різноманітні українсько-чеські та чесько-українські збірники тощо. А ще ж не припинялася перекладацька й редакторська робота, праця на ниві критики і фольклористики, досліджувалася література Радянського Союзу, Східної Словаччини і рідної Польщі, велися фахові дискусії і публікувалися статті, рецензії та відгуки в періодичних виданнях як в Україні, так і Чехословачині, бралася участь у конгресах, конференціях, симпозіумах, семінарах… Чого вартує його увага тільки до «Пісні про Стефана воєводу». Микола Мушинка вважає, що з історіографічних праць О. Зілинського на першому місці стоять його статті про найстарший запис української народної пісні ‒ про Стефана воєводу, зроблений на території Пряшівщини в середині XVІ ст. O. Зілинський присвятив пісні, навертаючись до неї час від часу, коли віднаходилися нові факти, біля двох десятків статей, в яких розглянув історію знайдення та дослідження цього цінного запису, навів кілька паралелей з фольклору інших слов’янських народів, висловив цінні зауваження до віршової структури пісні та критичні зауваження на адресу найновіших дослідників пам’ятки, на підставі конкретних історичних даних спробував ідентифікувати анонімну постать воєводи Стефана та визначити жанр пісні, довів, що російські та білоруські пісні про співжиття полонянки з офіцером та його слугою є новішого походження, ніж пісня про Стефана воєводу тощо. «Кожну з цих статей можна вважати новим етапом у дослідженні цієї цінної пам’ятки української фольклористики», ‒ вважає академік М. Мушинка.

   

Або, наприклад, «Дім за зорею» ‒ трактування творчості Ігоря Богдана Антонича. У чималому коловороті літературних критиків щодо Антоничевих віршів, Орест Зілинський вирізняється глибинно-простим розумінням поетової правди, відчуттям його естетичних зламів і пробудженням «нової соціальності з обличчям зовсім своєрідним, незапозиченим ні від кого з Антоничевих попередників»: «Антонич – не “поет молодості”, що безтурботно виспівує себе, ловлячись принагідних стимулів. Він поет дуже впертих і відповідальних шукань у різних сферах поетичного ремесла. Його творчу психіку добре виражає те, що сказав колись Бодлер про Делакруа: “Він був палким звеличником пристрасті і з холодною розвагою шукав засобів, як виразити пристрасть найбільш рішучим способом”. Мислення й стиль Антонича – справді пристрасть, якою володіє й керує розум». І як висновок: «У смислі всеохоплення життя ‒ це найзмістовніший голос, що зазвучав в українській поезії після Шевченка й Франка… Творчість Антонича спроможна розкривати людські очі на безмір психічних можливостей, які має людина – глибоко гуманна й морально активна».

І сьогодні видається цікавим аналіз роману Олеся Гончара «Собор», опублікований у 1968 році в журналі «Дукля», у час, коли на твір уже посипалися вкрай тенденційні «рецензії»,  а видання вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів. Літературознавець, відзначаючи «певну епічну слабосилість роману», твердить «роман Гончара – поважний і відповідальний суд над минулим і сучасністю України, вільний пошук животворних сил, пісня подвигу й свободі, що в людях. Це – роман політичний, глибоко актуальний, і водночас це – роман універсального звучання. “Собор” – роман про потребу свободи, про її вигоди й переваги, про людей, що поволі стають господарями свого сумління. Своїм твором автор кинув виклик молодшим прозаїкам, що в останні роки з різних причин обмежувались камерними перспективами. Це осторога сучасності й спрямування до животворної криниці. Можна з певністю сказати, що за останніх 35 років в українській прозі не було ідейно значимішого твору». Слід зазначити, що Орест Зілинський вмів фахово оборонити від нападок, вмів щиро, по-дружньому підтримати, вмів переконати у вартісності виконуваної праці.

Залишається дивуватися, як це все могла робити одна людина ‒ опальний науковець, романтик і мрійник…

Вигорлатський ліс навіки схоронить тайну його відходу… А нагла смерть тільки підтвердить записане колись у щоденнику: «Земле, я любив тебе безумною любовʼю. Але як прийде моя остання хвилина, я буду вмирати із щасливою вірою, що краса твоя не помине ніколи, що по мені будуть теж щасливі люди, щасливіші, ніж я. Тоді, коли даремна буде уже всяка заздрість, я буду ще правдивіше бажати їм великого дару щастя.

Не буду прагнути твоєї заглади, земле, бо я любив тебе тою любовʼю, яка не ненавидить в хвилині тілесної розлуки. Я любив тебе, земле, найбільшим зворушенням мого серця, і тому ти так ласкаво і повно далася мені. Коли не було при мені нікого, коли мене покривала важка кирея самотності, ти була на мій поклик готова, ти вслухалася в мій смуток і безнадію. Я замикався перед тобою в затухлу комору самолюбної рівнодушності, а ти співала мені тисячними голосами земної любові про близькість і досяжність щастя, поки це кликання не огорнуло мене цілого.

Я цілую тебе, земле, усміхнену й щасливу, в обіймах жагучого сонця, і тіні в моїй душі никнуть в глибині невидимих надр, де їх не вислідити нікому, звідки вже ніколи не будуть тривожити мене».

14 квітня 2018р.

Теги: Зілинський


Іван Ребрик
Публікації:
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
/ 2Закарпаття під Угорщиною
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. ІІІ. Шляхетний Чин
Петро Скунць. ПОГЛЯД. 1967
/ 6Великий українець Закарпаття
/ 3Він увів мене в ту атмосферу…
/ 1"Образки по-ужгородськи" від Леоніда Годованого
/ 3Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ІІ
/ 7Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки
» Всі записи