Межа вітрів

Здавалося б, що від Драгова до Терешела я знаю всі суміжні звори, чи то пак гірські ущелини з полохливими насподі струмками. Зазвичай ті западини тінисті, прохолодні, рідко де обласкані сонцем. Схили круті, обривисті, подекуди стрімкі, рівні, мов стовбури бука, що його крони вивищуються зокола, приховують згори вирви й зазублини ледве помітних відтулин печер. Усе тут, здавалося б, знаю здавна, ще з дитинства, коли батько, сам – лісівник, брав мене з собою у своїх справах. І дід мій тут яґрував за чехів-мадярів, залишив по собі цікаві перекази про людей, звірів і буковий праліс з його надзвичайним, винятковим етноценозом. Особливо пишаюся своїм дідом за те, що восени 1944 року, коли відділок мадярської прикордонної застави в Широкому Лузі відступав з Кичери, то розлючені гонведи хотіли спалити село, Василь Орос зміг домовитися з вояками, дав відкупного й уберіг солом’яні стріхи від пожежі.

Отже не перший рік, коли випадає нагода, намагаюся якнайдовше побути у мені потаємних царинах букового пралісу, побути сам-на-сам у полоні нірвани-відлюдкуватості. Й нещодавно, опинившись на ґруни між Великою та Малою Угольками, вивела мене запала падалишнім листом стежина до звишшя звору, майже під самісінькі залисини полонини Менчул, на невеличку галявину з халабудою та невибагливою прибудовою. Тоді й майнула в мене думка, що я не все тут обійшов і не зовсім обізнаний з найпотаємнішими закутками букового пралісу: його нетрі таки приховують ще багато нерозкритих для стороннього ока таємниць. Одна з них, тих таємниць, гадаю, варта розголосу, позаяк у таїнстві і береться причастя. Звичайно, наразі йдеться не про канібальство – вживання крові та тіла Христового, що в супрязі приймають невситимі для порятунку (невідомо тільки: порятунку тіла чи душі?), буцімто: «…якщо не будете їсти плоті Сина Людського і пити крови Його, то не будете мати в собі життя», а йтиметься про іншу таїну причастя – значно вагомішу за пійло та жом. Адже, як знаємо, скотиняка всуціль покладається на ґазду та погонича, а чередник тільки на себе.

Тут, під самим Менчулом, повітря загостре, мов добре наточений брич, аж ріже раз по раз у носі. Розріджене. Дзвенить од напруги ошпарений киснем кришталь. Тут обриси надто виразні, найменший пунктир одразу кидається в вічі. Кожна дрібничка привертає до себе увагу. Так ось запала падалишнім листом стежина вивела мене на невеличку галявину з халабудою та невибагливою прибудовою. Лицьовий бік і лівий причілок хатини мають по одному вікну з навстіж відчиненими й узятими на застібки віконницями, а праворуч – пітварь, невеличка відкрита веранда з ковбицею посередині, напохваті в колоду затята сокира. Довкруж ковбанки – не злічити трісок, а під стінами майже всієї халабуди складено в січку під самісінькі стріхи наколоті дрова. Куриться з даху. Мабуть, комин виведено тільки на горище. З-за рогу причілка визирає односхилий скіс невибагливої прибудови з дверима. Галявина з трьох боків оторочена щільним пралісом, а четвертий нарозтіж відкритий південним вітрам. І власне за тим рогом ледь-ледь струменить, пробиває собі дорогу з-під землі мілке джерело, вузеньким рівчачком неквапно біжить у діл. Що раз нижче – ручай ширшає й глибшає – губиться у кучерях пралісу, чимось нагадує скуйовджене логовисько жінки в екстазі: коліна розкидані в боки, мов ґруні над звором. Наразі ефект неймовірний! Одначе, скрипнули двері хатинки… Вийшов надвір уже немолодий чоловік і рвучко вийняв затяту сокиру з ковбанки, статечно приклав дашком долоню до лоба, розглядає уважно мене. Либонь, що недобачає, бо ж я зовсім близько стою від халабуди, милуюся південним узгір’ям, захищений надійний забралом од північних, північно-східних повітряних течій: за плечима стремить вододіл між холодним і теплим вітрами, що пантрують кожен своє на стику підсоння. Тут на ступенів п’ять зазвичай тепліше, ніж у нетрях Широкого Лугу.

Той уже немолодий чоловік, коли я не вагаючись підійшов до самого порогу, наче й устиг оговтатися від неочікуваного гостя, впевнився, що не завдам йому ніякого лиха, цокнув, затяв знову вістря сокири в зашкарублу ковбанку, подав мені мозолисту руку:

– Часом не заблудились? – приязно поцікавився.

– Наче ні, – відповів так само навзаєм.

Познайомилися.

– Андрій Степанович, – він якусь хвильку помовчав. – А взагалі – я Затворник.

– Затворник? – уточнив я, мовляв – се його прізвище, чи статус.

– І те, і друге, – ледь посміхнувся з непомітною лукавинкою в примружених синюватих очах.

Межа вітрів приховує багато цікавого від стороннього ока, таїть у собі неймовірні історії з паралельних світів, що засягають сюди з далеких країв розніженого теплим підсонням Середземномор’я та просяклої сівером холоднючої Арктики.

Теги: Широкий Луг, Менчул,

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати