Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки

До 80-річчя з дня народження

З котрого боку не пробуй наблизитися до величної постаті Мушинки, матимеш одне й те – десятки й сотні можливостей погрузнути в темі. І не намагайся зосередитися на чомусь одному – тебе все одно водитиме колами й затягуватиме на бистрину іншого. Отже, мусиш подбати про методу, яка б тобі полегшила справу. Іншої не знаю, лише звичайна українська абетка й словарний принцип. Що це тобі дасть? Щонайперше, зможеш синхронізуватися з ритмом і стилем життя самого Мушинки й, відкидаючи амбіцію створення повномасштабного образу вченого, бодай систематизуєш своє рецептивне уявлення про нього. Тобто, виповнюючи Енциклопедію Миколи Мушинки за конкретними гаслами, залишаєш її відкритою і для себе самого, і для кожного, кого ця справа пригорне. Отак розмірковуючи, й почав я виповнювати свою частину, маючи певність, що справа того варта, все ж відриває тебе від переписування чужих текстів, стягування інтернетних інформацій, компілювання трафаретної ювілейної статті.

Староста Прикрої Ян Бринішин, Маґда Мушинка, Іван та Наталка Ребрики, Микола Мушинка перед церквою, будівництво якої фундували 
батько і син Югасевичі. с. Прикра, 2015 р.

Отже, А.

Почну від «Адама».

Р. Б. 2015 в місяці березні дня такого-то їдемо в Прикру – село, де народився Іван Югасевич. Щось воно мені гальмує. Бо відводить до цілої новели: чому ми їдемо в Прикру й до чого тут Югасевич. А це треба повертатися у листопад 2014 року, коли Микола Мушинка на конференції в Ужгороді виголосив доповідь про працю Івана Панькевича «Народні приповідки Івана Югасевича з р. 1806». Йдеться про видану в 1947 році брошуру з двома працями вченого-мовознавця. Друга присвячена покрайнім записам у церковних книгах.

Отже, науковці на базі Закарпатського художнього інституту відзначили ювілей Івана Югасевича як одного з найпомітніших переписувачів книг, автора співаників, календарів тощо. Так от, в одному зі «столітніх» календарів він записав 374 народні приповідки, які побутували на західноукраїнських землях, а конкретніше – в рідних околицях Югасевича – на Пряшівщині, в Прикрій, де він народився, і, очевидно, на Ужгородщині, в Невицькому, де він жив і служив при церкві дяком.

Дивина в тому, що це чи не перший запис фольклору в українській історії, бо все решта відбувалося десь півстоліттям пізніше. Панькевич про це писав ще 1937 року, але з певних причин опублікував аж через десятиліття. Архів Івана Панькевича, чи поважна його частина, зберігається у Миколи Мушинки, учня й достойного послідовника видатного мовознавця-діалектолога, фольклориста, історика мови й культури.

Таким чином, виступ Миколи Мушинки на конференції в Ужгороді спровокував спонтанну ідею перевидання цієї праці Панькевича-Югасевича, бо хто б подумав, що за цілих двісті років в Україні тема належно не акцентована.

Микола Мушинка на могилі свого вчителя Івана Панькевича. Оломоуц, 2013

Мушинка доповнив свою доповідь новими відомостями, зокрема сюжетом про Миколу Яська, вченого з УжДУ, який пробував зрушити справу в шістдесятих роках минулого століття, а, що не менш суттєво, став на захист Івана Панькевича, коли той був підданий ідеологічній обструкції за український буржуазний націоналізм. Вийшла ґрунтовна передмова до видання одночасно двох поважних документів нашої історії: розвідки Панькевича про фольклорні записи Івана Югасевича і власне цих 374 народних приказок, власноруч вписаних Югасевичем у календар 1806 року (цю дату також було уточнено в процесі підготовки видання). Отже, видавництво «Ґражда» досить оперативно заповнило абсурдну прогалину в українській фольклористиці чи й історії культури.

Може здатися, що відбувалося все це отак легко, з наскоку на білому коні. Тому тут цитата з листа Миколи Мушинки (29.12.2014): «Мало котра робота дала мені стільки “забрати”, як ця про Югасевича. Їдучи на Вашу конференцію до Ужгорода, я думав, що про Югасевича знаю все. А пишучи передмову для друку, з’ясував, що не знаю нічого. Вами надіслані статті Яська і про Яська мені “відновили пам’ять” і змусили глибше зайнятися цим забутим вченим трагічної долі, який з одного боку хотів бути науковцем, з іншого – вірнопідданим існуючої комуністичної системи. А ці дві справи несумісні – система його знищила...». І далі: «Презентацію збірки прислів’їв ми б хотіли провести у Пряшеві або Свиднику – як складову частину 200-ліття – за участі високих представників влади, радіо, телебачення. Ясна річ, і в Ужгороді або Невицькому. Найоптимальнішим результатом книги було б віднайдення “Календаря” Югасевича 1806 року. А може, його місцезнаходження відоме? Та це – справа майбутнього (хотілось би, аби дуже близького)».

Презентація закономірно проводилась в ЗХІ, невдовзі – у Пряшеві, в Українському центрі. З поважними представниками наукового середовища та владних структур. І ясна річ – виникла потреба побувати в рідному селі Івана Югасевича – в Прикрій. Від «Ґражди» їхало нас троє: син Андрій за кермом і ми з Наталкою, та Мушинки – Микола і Маґда. Тут далі вилишаю детальніший запис з іншого нотеса про перебіг нашої подорожі, з натхненною, пристрасною молитвою Маґди в Прикрянській церкві й телефонним дзвінком від Олеся Мушинки якраз перед найдавнішою дерев’яною лемківською церквою в Бодружалах. Саме на цьому місці й прозвучала добра вість: у Мушинків від сина Олеся й невістки Луцки народився онук, і буде він Адамом.

Отже, наче й виповнене гасло.

Варто б згадати й відчуття, викликані гортанням й прочитуванням оригінального видання «Русалки Дністрової» на помешканні в Мушинків у Пряшеві. Ця поетична нута не була б зайвою при розмові про Івана Югасевича. Бо, окрім суб’єктивних вражень, виводить вона на тему приватного архіву Миколи Мушинки, тоді на проблему приватних архівів взагалі, а тоді й на наступне гасло – «Рудловчак» та величезну книгозбірню на Ваянського, 8, яка вісім років чекала вирішення долі.

Олена Михайлівна Рудловчак у науковому світі – помітна постать. А особливо – в карпатиці. Найперше, мабуть, варто згадати її титанічну роботу з підготовки й видання трьох томів творів Олександра Духновича.

У cередовищi нашої наукової та мистецької еліти, а особливо –«позаматерикової» (США, Канада, Австралія та й країни Європи) часто трапляється, що з відходом у кращі світи «життєві статки» потребують дбайливого господарського влаштування. Добре, коли ці справи полагоджено вчасно. Але й так знає бути, що роками чи й десятиліттями вкрай важливе майно великого історично-культурного, інформаційно-документального чи і просто меморіального значення у кращому разі стоїть цілим, неторканим, у гіршому – розпорошується, нищиться, утилізується комунальними службами як непотріб, зникає назавжди. Ціла галерея порятованих Миколою Мушинкою приватних архівів діячів науки й культури тому свідчення. Але тим більше гіркоти від справді непоправних втрат.

Директор наукової бібліотеки УжНУ Марія Медведь, донька Олени Рудловчак 
Марія Рудловчак-Дуфкова та Микола Мушинка на відкритті музею-колекції видатної вченої-карпатознаця. Ужгород, 2015 

З величезним архівом Олени Рудловчак сталося спершу не найкращим чином. Вражаюча числом книгозбірня, вагомий творчий архів науковця чекав вирішення своєї долі не стільки через відсутність спадкової опіки, вона була, але від відсутності відповідної інституції, зацікавленої в перебиранні спадку Олени Рудловчак комплексно, в цілості, а не лише за вибірковим принципом чи суб’єктивним інтересом.

Багаторазові письмові звернення, усні бесіди Миколи Мушинки з потенційними претендентами на правонаступність величезного гуманітарного спадку тривалий час не приносили позитивного результату. На заваді здебільшого ставали вимога саме комплексного збереження фонду й тотальна відсутність для цього відповідних площ. Йдеться насамперед про Музей української культури у Свиднику, Центральну наукову бібліотеку в Пряшеві, але й про Закарпатський обласний краєзнавчий музей та Обласну універсальну наукову бібліотеку ім. Федора Потушняка. Як показало життя, вирішальним чинником все ж виступила тут елементарна воля до вирішення проблеми. Її проявилини ректор УжНУ Володимир Смоланка та декан філфаку Галина Шумицька. Ну, й екс-проректор Федір Шандор. Справді гідне подиву не лише бажання отримати книгозбірню та архів видатного карпатознавця Олени Рудловчак на умовах спадкоємця, що засвідчено в договірних документах, але й практична реалізація наміру протягом короткого часу. Уся ця справа тривала під особистим патронатом Миколи Мушинки і завершилася створенням на базі наукової бібліотеки УжНУ окремого фонду Олени Рудловчак, а також облаштування меморіальної кімнати її імені. Окремого слова достойні співробітники бібліотеки, які в стислі терміни зробили сучасний, скажемо, європейський електронний опис фонду Олени Рудловчак із застосуванням найновіших технологій, з присвоєними кожній одиниці зберігання відповідного інформаційного штрихкоду і т. д. Рутина, скажу прямо, до того ж – трудомістка. Але звершена. І тут не обійшлося без вирішальної ролі Мушинки, без його невичерпної і цілеспрямованої енергетики облаштування українського науково-культурного простору. Мовити б, без кордонів.

Іван Яцканин та Микола Мушинка біля Шевченкового дуба. c. Будище, 2014 р.

Наразі не виокремлюючи в нове гасло, але продовжуючи тему Олени Рудловчак, поговоримо про видання творів звично називаного Батьком, нашого вже опоетизованого Будителя Олександра Духновича. А це також тягла в часі проблема з історією кількох десятків (загалом – понад сотню) років. 

Власне, проект видання творів Олександра Духновича в 4-х томах має таку хронологію: 2-ий том – 1967, 1-ий – 1968, 3-ій – 1989. Отже, добігаємо до півстоліття. Умовно можемо сказати, що четвертий том готувала Олена Рудловчак, хоча такого повноваження не мала від жодної інституції. Але й чітких перспектив видання четвертого тому Олена Рудловчак також не мала. Отож, була це самовіддана праця науковця, яким рухало невідступне почуття обов¬’язку, – хвороба й смерть вирвали Олену Рудловчак у прямому значенні з-за робочого стола. Справа четвертого тому лишилася, як то ми кажемо, на півдорозі.

Микола Мушинка як науковець добре усвідомлював, про що йдеться, і на правах колеги, друга шукав можливості вирішення проблеми. Ця тема порушувалася ним чи не за кожної зустрічі з року в рік. Не була вона простою, бо ніхто не поспішав взяти на себе завершення чужої роботи. Чергове розчарування Мушинки в пошуках кандидатури на продовжувача справи життя Олени Рудловчак спровокувало наш приїзд до Пряшева, навідини в помешкання Олени Михайлівни, в її пустуючий робочий кабінет на Ваянського, вісім.

Ішлося насамперед про з’ясування реального стану роботи, полишеної для наступників. Не будучи фахівцем з творчості Олександра Духновича, як видавничий редактор маю, однак, досвід роботи з авторськими архівами, тому й згодився на пропозицію Мушинки.

Що найважливіше, папки з паперами, рукописами, записками, листами, ксеро- і фотокопіями увесь цей час, а нагадаю, що йшлося про вісім років, залишалися в тому стані й порядку, як їх востаннє перед відходом у лікарню залишила Олена Рудловчак. Отже, для початку роботи ситуація виглядала заманливо, й Мушинка, очевидно, на це розраховував. Кілька днів забрало елементарне гортання паперів, власне – ознайомлення зі стилем роботи, розгадуванням її міркувань, намірів і т. д. Безпосередній супровід Миколи Мушинки в цих лабіринтах творчої майстерні його колегині наслідком мало те, що обсяг виконаної роботи і ще потрібних зусиль було з’ясовано досить конкретно, й на обличчі Миколи Мушинки можна було прочитати якщо й не задоволення, то сподівання на вирішення проблеми.

Про Миколу Мушинку найлегше судити за речами очевидними. Маю на увазі звершені ним справи. А ще додати ті, що в процесі, – то лише перелік вишикується вражаючим ланцюжком імен, подій, проблем. Саме якимось химерним чином ці одиничні кільця чіпляються одне одного, одне в одне переходять і нема їм кінця. Тому, скажу так, Духнович Олени Рудловчак, – це лише одна ланка натужного провадження Мушинкою наукового воза. А тим часом ще з десяток кілець уже приладовано.

Тут варто знову закцентувати, що часто йдеться про взятий на себе обов’язок провадити незавершені життєві справи своїх попередників і сучасників, з якими перетинався за різних умов і в різних іпостасях. І тут знову десятки й десятки «гасел». Вибирай будь-яке з них і переконаєшся, що жодним не було злегковажено, що кожному вділено добрий шмат труду: й Іванові Панькевичу, й Івану та Оресту Зілинським, й Степану Клочураку, й о. Степану Папу, і Василеві Ґренджі-Донському, і Василеві Капішовському, і Новаківському, і Кулецю, і Мондичу, і Раку, і Миколі Грицаку, й Остапчукам, й Дністрянським, і Якубу Поповичу...

Іван Ребрик, о. Василь Носа, Микола Мушинка, Наталія Ребрик, Маґда Мушинка та Микола Ясінський перед церквою, в якій тривалий час, аж до арешту, 
правив Службу Божу о. Іван Марґітич. Рахів, 2015 р.

Це так, мовити б, згруба. Бо є ще сотні власне енциклопедичних гасел, які Микола Мушинка підготував і готує для поважних академічних видань в Україні, а ще для чеських і словацьких, а ще... А ще доповіді на різного рангу й рівня конференціях, академіях. А ще спецкурси лекцій в університетах та інститутах, презентації книг і фільмів, просто зустрічі на велелюдних фестивалях, організованих й проваджу¬ваних Миколою, серед інших – щорічний фестиваль культури національних меншин у рідному Курові, де збирається без перебільшення цілий світ.

Це був, мовити б, ліричний відступ. А гляньмо на гасло «Пап». Зі Степаном Папом доля звела Миколу Мушинку в часі ідеологічного усмирення. Відсторонений від інституційної наукової праці Мушинка змушений задовільнитися працею сільського пастуха в рідному селі. Та чи це щось міняє в суті. Поважною інституцією стає його сипанець-колиба, до якої знали стежку вірні друзі й колеги і звідки вилітали у світ ґрунтовні праці з фольклористики, де акумулювався величезний масив насамперед народнопісенної творчості.

Це ж продовжується і в Пряшівській котельні, куди з метою полегшення контролю за дисидентом був запроторений мудрою владою. Тож у таких колоритних умовах відбувалися зустрічі й розмови, спілкування й міркування, зокрема, і з о. Степаном Папом. Сюди він приносив свої історичні й теологічні праці і для перечитання, і для збереження. Це було взаємопідпирання двох великих потенцій, заганяних та невпокорених в ідеологічному гето науковців. Не дивно, що зі смертю о. Степана Папа Микола Мушинка мав своїм обов’язком допровадити напрацьоване колегою й приятелем до відкритого світу. Його зусиллями побачила світ тритомна «Історія Закарпаття» й «Велика боротьба». І мовиться не лише про факт публікації. «Велика боротьба» за найактивнішої участі Миколи Мушинки була презентована в Ужгороді, Пряшеві, Рахові, Великому Бичкові, Тячеві. І, що варто наголосити, – цим, так би мовити, тема о. Степана Папа не вичерпана, бо є ще потреба удоступнення для сучасного читача, принаймні, художніх текстів Папа, а це – «Князь Лаборець» й «Духнович», драма-опера і п’єса.

Михайло Белень, Маґда та Микола Мушинки, Наталка та Іван Ребрики 
на відкритті пам'ятника Степанові Клочураку. Ясіня, 2011 р.

Про Миколу Мушинку стільки вже сказано високих слів різними мовами в багатьох країнах чи не на всіх континентах, що, здавалося б, тему загалом вичерпано. Аж ніяк. Якраз навпаки. Беремо гасло «Колесо».

Формальним приводом до розмови може бути видання третьої книги біобібліографії вченого «Колеса крутяться», яка охоплює п’ятнадцятирічний часовий відтинок (1998-2013) та доповнення до попередніх аналогічних фіксацій.

Обліковець знайде тут хорошу поживу для з’ясування узагальненої кількості публікацій Миколи Мушинки за тією чи іншою рубрикою і аж до визначення фізичної кількості приведених до облікових параметрів текстових сторінок з відповідною кількістю знаків і пробілів, окремо – кирилицею, окремо – латиникою і т. д., і т. д. з розрахунком частки, що припадає на восьмигодинний робочий день тощо. Така статистика, певно, була б цікавою, та все ж мусила б мати примітку дрібнішим шрифтом, що в силу різних причин не є й вона вичерпною і має похибку в бік заниження.

На цьому, зрештою, акцентує і упорядниця бібліографії до “Книги ІІІ”-ої Маґда Мушинка, яка, хоч і прагнула максимально повно відстежити друк чоловікових праць та публікацій про нього, все ж визнає, що не все залежить від її хотіння. Невивершеність ані бібліографії, укладеної сином Олесем у другій книзі видання “Колеса крутяться…”, ані поповненої п. Маґдою, лише ще раз потверджує відкритість перспективи продовження поважно розпочатої праці. Вже мовчу про дальші окремі видання, наукові, науково-популярні, інформаційні публікації, виступи, коментарі та інтерв’ю Миколи Мушинки, оприявлені після подання до друку «Книги ІІІ»-ої. Колеса таки направду крутяться.

Іван Ребрик, Маґда Мушинка, Олеся Ребрик, Микола Жулинський, Андрій Ребрик, Мирослав Сополига, Наталія Ребрик та Микола Мушинка. Свидник, 2014 р.

Волів би я думати про інше. Власне про те саме – про Миколу Мушинку, але змістивши дещо акцент. Не марнуючи час на пошуки додаткової аргументації, одразу вдамся до методи самого вченого щодо набутку славних попередників і сучасників. Маючи на увазі удоступнення наукових праць академіка Мушинки з різних галузей для зацікавленої аудиторії насамперед в українському середовищі, вважаю доречною акцентацію на потребі відповідного упорядкування, підготовки та перевидання їх окремими книгами. Ніяких надмірностей – звичайне наукове багатотомне видання вибраних праць. Не конче мало б це бути академічне видання, хоча цілком на таке заслуговує. Але що в ньому є гостра потреба – очевидно. Й однаково – мовиться про фольклор чи етнографію, про Войводину чи Мараморощину, про мово- чи літературознавство, про Гнатюка чи Колессу, про Панькевича чи Зілинського, про Костельника чи Зореслава і т. д., і т. д. Що тут говорити? Достатньо переглянути принаймні опубліковану донині бібліографію. Й кинути поглядом на власну книжкову полицю.

При кожній розмові з Миколою Мушинкою виринає згадка про потребу видань фольклорних записів. У його архіві цього добра вистачає. Бо власне в пантеоні фольклористів постать Мушинки –непроминальна, а я думаю – центрова. Це царина, де він справді володар безцінного скарбу. Те, що вже побачило світ з-під його руки – лише дещиця, а корпус власних записів, як і акумульованих у приватному архіві доробків колег, тисне на двері Карпат, як це колись мовила Ірина Невицька. Вони відчиняться. Адже Миколі Мушинці ще лише вісімдесят.

Отак, здається, мало б закінчуватись моє слово про Миколу Мушинку. Лише тут крапку ставити ще зарано.

Відкрита енциклопедія тому й відкрита, що кінця не має.

Мушинкова родина. Пряшів, 2012 р.

14 лютого 2016р.

Теги:

Коментарі

Василь Горват 2017-04-04 / 10:09:59
Чому говорю про наших, а не словацьких державних мужів? Бо словацькі (мадярські, польські)урядники допомагають своїм в Україні, не чекаючи від нас того, що можуть і - головне - хочуть робити самі.

Оксана І. 2016-02-16 / 04:48:21
Пану Миколі Мушинці- здоров'я! І вдячності за всі труди його. Ребрикам і всім, хто просвіщає - також. Kokotам - розуму і поваги.

Kokot 2016-02-15 / 09:03:37
Чи не замного на фотках Ребриків? Тоже академія в академії? Чи в академія в інституті?

Кришеник 2016-02-14 / 23:49:53
Микола Мушинка нагадує нам героїв доби Просвітництва. Він з тих, хто здатні були змінювати час і хто своєю подвижницькою діяльністю сповняли роль цілих інституцій. Академія в Академії, істинна правда. Міцного здоров'я цій великій людині на многая благая літ!

707 2016-02-14 / 23:23:27
Для словацьких державних мужів Микола Мушинка завжди був незручним. Мало чим помагали, радше навпаки. Розумні та діяльні українці їм в Словаччині не потрібні (як і ті, хто називаються русинами, до речі).

До Горвата 2016-02-14 / 22:43:17
А словацьким державним мужам не потрібно адекватності??? Мушинка - громадянин Словаччини й штатний викладач Пряшівського університету. При чому тут українські державні мужі?

Василь Горват 2016-02-14 / 16:12:10
Микола Мушинка. Академія в Академії. Справді, дай Бог доброго здоров'я панові Миколі, а нашим державним мужам адекватності, щоб підтримали подвижництво Академіка.


Іван Ребрик
Публікації:
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. ІІІ. Шляхетний Чин
Петро Скунць. ПОГЛЯД. 1967
/ 6Великий українець Закарпаття
/ 3Він увів мене в ту атмосферу…
/ 1"Образки по-ужгородськи" від Леоніда Годованого
/ 3Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ІІ
/ 9Сьогодні плачуть книги
/ 2П’яте число «Екзилю»
/ 1Двадцять дев'яте листопада
» Всі записи