Четверте число "Екзилю". Гаряче. Не безнадійно

                                                       Багата ти єси і бідна, Україно,
                                                       Мій краю дорогий, і раю, і руїно.
                                                       Благословенна ти й проклята рівночасно,
                                                       Замаяна добром і крита лихом рясно...
                                                       . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
                                                       Надхни мене тепер, додай снаги і хисту,
                                                       Щоб гідно описать твою красу пречисту!

                                                       Роман Купчинський

Четверте число «Екзилю» (липень-серпень) в рубриці «ПРО НАШЕ» пропонує працю кандидата філологічних наук, доцента УжНУ Юлії Юсип-Якимович «Августин Волошин: від  рутенства до великого українства (Еволюція поглядів). Промовистим є взяте авторкою за епіграф висловлювання В. Ґренджі-Донського: «…Боже Провидіння дало нам оцього великана. Недарма дав йому народ почесне ім’я – Батько нашого національного відродження...». Місце і значення Августина Волошина в контексті міжвоєнного періоду науковець визначає так: «Мовна боротьба на Закарпатті, яка роками точилася між двома непримиренними таборами (української і російської орієнтації), завершилася перемогою тих, хто пов’язував майбутнє слов’янського населення з утвердженням його самоідентифікації як українців і побудовою Соборної Української Держави».

«ВІТАЛЬНЮ КЛІО» відкриває ґрунтовне дослідження-рецензія професора Миколи Мушинки «СМЕРШ: Чеський переклад книги про конррозвідку Червоної армії». Ще в 60-х роках мнулого століття до рук ученого потрапила російськомовна книга Н. Синевирського «Смерш» з підзаголовком «Год в стане врага», видана російським емігрантським видавництвом «Грани» у Західній Німеччині 1948 року. «Смерш» («Смерть шпіонам») був одним з підрозділів контррозвідки Червоної армії, створений у 1943 р. згідно з таємним наказом Сталіна. Головне управління контррозвідки «Смерш» під командуванням Віктора Абакумова (1954 р. засудженого на смерть і розстріляного) було підпорядковане безпосередньо генералісимусу Сталіну. Особу автора вдалося ідентифікувати не одразу. Уже після проголошення незалежності України Микола Мушинка дав прочитати книгу уродженцеві Закарпатської України Федору Іванчову, який встановив, що Николай Синевирський – уродженець села Нанково Хустського району – Михайло Мондич. У пропонованій праці автор скрупульозно аналізує і власне зміст книги, і ситуацію навколо її перекладів іноземними мовами, зокрема, чеською.

 

Ще один пласт нашої історії, також тісно пов’язаний з комуністичним режимом та продовжувачами справи Смершу – КПУ і КҐБ, висвітлюють Іван Гоменюк, Володимир Стецько, Богдан Гасюк та Андрій Ребрик в публікації «Відродження Пласту в документах КҐБ, КПУ і поза ними». Ще від кінця Другої світової війни, коли радянська влада з новими силами активно почала «будувати світле майбутнє» на теренах новоствореної УРСР,  відповідними органами Пласт трактувався як «фашистская» «националистическая» «бандеровская» «организированная по образу нацистской Гитлерюгенд» (з кримінальної справи Володимира Бірчака, архів СБУ в Закарпатській обл. – прим. Андрія Ребрика) організація. Звичайно, як інакше можна було охарактеризувати «зрадників народу». Для більшості арештованих у той час подібні епітети були рівноцінними найвищій мірі покарання, а дещо пізніше – від 15 до 25 років суворого режиму. Отже, справа відновлення діяльності Пласту не була позбавлена жорсткого протистояння. Зокрема кульмінацією у протистоянні між органами та відроджуваним Пластом стало відкриття Другого молодіжного табору пластового типу, що розпочався 24 липня на хуторі Паланки Городоцького району на Львівщині. Свої твердження автори посилюють публікацією добірки партійних та оперативних документів з того часу.

 

В рубриці «НЕБЕСНИЙ ХЛІБ ДУШІ» інженер Іриней Горинь продовжує спробу осягнути дійсний стан історичного перебігу подій, описаних в “Літописі Руському”, і фальсифікаторські нашарування, які привнесли туди «поліпшувачі» історії.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК» відкриває доктор філологічних наук, професор Тарас Салига фундаментальним дослідженням «Купчинський: Феномен духу українського стрілецтва». Роман Купчинський – легенда початку ХХ століття. Його ім’я – барда української стрілецької пісні – було популярним не лише серед вояків-усусусів, а й добре знане усій Галичині. А втім, чи можна окреслити кордони побутування пісні? Пісні, мов птиці, не питають кордонів. Пісні Купчинського вилітали у світ в період українських визвольних змагань (1915-1922) і жили там, де жили українці... Тепер вони наче повернулись із вирію і їх співає незалежна Україна. Вивчаючи літературну пісню початку ХХ століття (першого двадцятиліття), дослідники досі обходили стороною багато речей, хоч відали, що цьому часові належать такі пісенні раритети, як «Чуєш, брате мій» (слова Б. Лепкого, мелодія Л. Лепкого), «Гей, видно село» (слова і мелодія Л. Лепкого), «Питається вітер смерті» (слова Ю. Шкрумеляка, мелодія М. Гайворонського), «Заквітчали дівчатонька» (слова і музика Р. Купчинського), «Гей, січ іде, красен мак цвіте» (слова І. Франка, мелодія народна), «Ой нагнувся дуб високий» (слова М. Голубця, мелодія М. Гайворонського), «За твої, дівчино» (слова і музика Р. Купчинського), «Гей, там, у Вільхівці» (слова і мелодія у співавторстві написали Р. Купчинський та Л. Лепкий), «Бо війна війною» (слова і мелодія Л. Лепкого), «Кладочка» (мелодія Л. Лепкого до дещо змінених слів Б. Лепкого), «Ой, у лузі червона калина» (слова С. Чарнецького, мелодія народна), «Шалійте, шалійте, скажені кати» (А. Вахнянин, О. Колесса), «Гей, там на горі січ іде» (слова К. Обуха, мелодія народна), «Ми гайдамаки» (слова О. Маковея, мелодія народна) та цілий ряд інших, які часто аранжували відомі композитори С. Людкевич, М. Вериківський, П. Козицький, В. Барвінський, М. Колесса, Н. Нижанківський, З. Лисько, А. Рудницький, Б. Кудрик. Досі далеко не кожен знав, що пісні «Ірчик», «Зажурились галичанки», «Як з Бережан до кадри», якими українці не раз репрезентували у світі свою співучу душу, написав саме Роман Купчинський – і слова, і музику. Окрему увагу Тарас Салига приділяє майже незнаній в Україні поемі «Скоропад» та її головному героєві – Іванові Цяпці, постаті історичній, яка однак глибоко проникла у фольклор, зокрема в «стрілецькі» анекдоти.

 

Юлія Юсип-Якимович пропонує аналіз фонопоетики Василя Пачовського, поета-молодомузівця, ім’я якого тісно пов’язане із Закарпаттям міжвоєного періоду, з літературним вишколом  молодії генерації наших письменників. Здається, найвичерпніше про поетику В. Пачовського сказав М. Євшан. Її сила, – каже він, – в легкості, польоті, співучості, грації, водночас поет видимо любується формою висловлювання своїх почувань, що уживає навмисно деяких спеціальних слів, цілих зворотів, щоб форму зробити принаднішою. …Це дбання про окрасу стилю. Через те голос пристрасті, любові, жалю, туги в більшості «оправлений в широкі рами стилю народної пісні, а в тій формі він красою вислову, питомим настроєм, мелодійністю та чарівним тоном стає для вуха чимось приємним...».

 

Видавництво «Ґражда» підготувало до друку книгу спогадів та роздумів Віктора Грабовського «Привороття, або Блаженні пригоди злісного невдахи». Жанрове визначення видання: лірично-сатиричний монолог у трьох іпостасях. На сторінках «Екзилю» читач має можливість ознайомитися із невеличким фрагментом «Кардинал і поет – не тільки у побуті», про постать Папи Івана Павла ІІ та особисте знайомство ще студента будівельного загону Львівського держуніверситету з професор теології Каролем Войтилою в Любліні.

Володимир Кришеник продовжує публікацію колоритних, за законами жанру – ностальгійних, а водночас – інформативних спогадів з дитинства. На цей раз ідеться про славнозвісний Білецький базар. Ніколи, каже автор, – не вірив у переселення людських душ. Як це так – віддати себе всього чужому тілу? Потім звикнути, терпіти одне одного, не ремствувати на долю і випадок. Втім, таке колись трапилось з тобою. Коли душа дитинства перебралася в твоє доросле. Зіщулилась там у приймах, завмерла, вижила. Або ж вчинити інакше – вернутися ненадовго в полишений простір твого дитинства. Здійснити зворотну подорож до місць, яких тепер нема. Де все змінилося.

 

Корифей закарпатської журналістики й книговидавничої справи Леонід Годований, мужньо долаючи наднеприємні проблеми особистого здров’я, не в останню чергу спровоковані й віком, наважився сказати своє редакторське слово щодо публікацій останнього часу: «Перетривання» Івана Ребрика та «Торт для Наполеона» Людмили Кудрявської. У часі – у майбутньому, – каже він, – все має скластися щасливо. І ми йому віримо.

Як віримо і Ярославні Івановій, яка в ліричній мініатюрі-новелці «Історія одного серденька» з цікавими психологічними нюансами передає стан одвічної спраглості кохання, такого, «щоб від самої думки про нього паморочилося в голові».

 

«ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ» в цьому числі робить акцент на кінові. Кандидат філологічних наук, доцент, декан філологічного факультету УжНУ Галина Шумицька веде мову про роботу над фільмом «Німчукові Майдани». Задум створити фільм про Василя Німчука визрівав на філологічному факультеті Ужгородського національного університету без поспіху, формувався переважно тими людьми, які знають професора особисто. Певний досвід такої роботи вже був: зняли й презентували на факультеті документальну стрічку про вченого зі світовим ім’ям, засновника діалектологічної наукової школи на Закарпатті Йосипа Дзендзелівського. Навколо ідеї створення фільму сформувався поважний колектив. Відгукнулися студенти (Світлана Лапига, Валерія Турок, Тетяна Ладжун, Еліна Андрусь, Наталія Ігнаці, Марія Чаварга, Галина Кришінець), погодили свої дії їх керівники (Василь Шаркань, Іван Бабущак, Леся Поліха, Василь Путрашик, Галина Шумицька), активно допомагали доценти кафедри української мови Наталія Венжинович та Вероніка Баньоі. Презентацію стрічки в університеті планується провести восени за участі її героя. Ініціативу підтримав і ректор УжНУ Володимир Смоланка. У жовтні виповнюється 70 років від створення Ужгородського національного університету, а отже, й філологічного факультету, який був одним з перших чотирьох структурних підрозділів вишу.

Омелян Коляджин, актор, режисер і оператор, член Національної спілки журналістів, автор непересічних документальних відеофільмів «Хочемо правди», «Ужгородський Національний: Віхи становлення», «Дорогою Любові» згадує про своє перше знайомство з цим дивовижним світом і ословлює власне розуміння цього магічного дійства – Кіно. «Моє кіно», – каже Омелян Коляджин.

 

Титульний, сказати б, автор четвертого числа «Екзилю» – Юлія Юсип-Якимович – пропонує читачеві ще одну поважну тему: «Чеська структуральна школа і поетичний текст». Підхід чеської структуральної школи до мови, до її естетичної функції в поезії, – аргументує свій вибір авторка, – виявився одним з найбільш плідних для подальшого розвитку культурної семіотики, празька версія структуралізму завдяки Р. О. Якобсону була введена в американську лінгвістику другої половини XX ст., французький лінгвіст А. Мартіне застосував функціональний структуралізм для опису конкретних мов, а К. Леві-Стросс переніс на антропологію, зробивши її структурною наукою. Тартусько-московська семіотична школа розвинула функціональний підхід до мови та культури теж під впливом празької лінгвістичної школи».

 

Не перестає дивувати нас мистецтвознавець Оксана Гаврош. І на цей раз пропонує вона пильніше зосередити увагу на соціально-культурному житті Закарпаття 70-80-х років минулого століття й наблизитися до розуміння творчого пориву молодих митців у віднайденні особистої естетики, суб’єктивної метамови порозуміння з часом і суспільством. «Кінець епохи радянського живопису: як це відбувалося на Закарпатті» об’ємно й намацально відтворює задушливу атмосферу доби соцреалізму, й представляє в «НАШІЙ ГАЛЕРЕЇ» без перебільшення вражаючі роботи Йосипа Чернія та Надії Пономаренко, які засвідчують неухильний й упевнений рух до Великого Зламу. «Поки демократія вповзала до провінції, – каже Оксана Гаврош, – творчий авангард Ужгорода влаштовував різноманітні акції. Безкомпромісно, яскраво, влучно художники заперечували постулати соцреалізму. Мистецтво вже належало їм, а не народу. Тому відстоювання свого права бачити, чути та відображати світ індивідуально і незалежно від уявлень колективу – одна з формальних ознак мистецького руху кінця 1980-х».

24 липня 2015р.

Теги: Екзиль, Ґражда

Коментарі

Миколя 2015-07-27 / 00:10:28
Васильку, деструктивного мистецтва не буває в природі. Є мистецтво і також не мистецтво. А ви про що хвилюєтесь, експерде?

Ваня 2015-07-25 / 09:34:22
Перефразовуючи Юрія Нікуліна й Георгія Віцина з відомого фільму Леоніда Гайдая, лідера прокату 1965 року:
"Констуктор, нажми на тормоза..."

Вася 2015-07-24 / 20:50:48
Чому Ребрик піарить Оксану Гаврош. яка піарить деструктивне "мистецтво".


Іван Ребрик
Публікації:
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. ІІІ. Шляхетний Чин
Петро Скунць. ПОГЛЯД. 1967
/ 6Великий українець Закарпаття
/ 3Він увів мене в ту атмосферу…
/ 1"Образки по-ужгородськи" від Леоніда Годованого
/ 3Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ІІ
/ 7Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки
/ 9Сьогодні плачуть книги
/ 2П’яте число «Екзилю»
/ 1Двадцять дев'яте листопада
/ 4Без осердя
/ 3Наша Наталка Дмитрівна
» Всі записи