Закарпатці їхали на заробітки на цегельний завод, а опинилися в рабстві у волинського цигана

З двома із них — Тетяною Миколаївною (42 роки) та її сином Левенте (22 роки) — вдалося поспілкуватися нашому кореспонденту.

 

Родом вони з Закарпатської області, розповідають, що у селі роботи нема, тому й вирішили минулого року на початку вересня поїхати на заробітки. Планували потрапити у Херсон на осінній збір урожаю.

 

— Думали, щоби хоч на два місяці, уже навіть квитки на поїзд замовили, — оповідає жінка, вибачаючись за закарпатський діалект. — Аж тут у селі з’явився чоловік, циган, і сказав, що збирає людей на цегельний завод біля Львова. Обіцяв зарплату дві-три тисячі гривень, залежно від виробітку, казав, ніби житлом і їжею нас забезпечать.

 

Жінка подумала, що пропозиція вигідна, і вирішила їхати зі старшим сином, а менший мав до них долучитися через три тижні. Циган, назвемо його Артуром (із етичних міркувань справжнього імені не вказуємо. — Авт.), запропонував поїхати до нього у село у сусідній район, де він мешкав, мовляв, по вас двох спеціально машина заїжджати не буде, а там іще є охочі влаштуватися на завод.

 

Жінка розповідає, що будинок цигана був великим і гарним. Тут вони переночували, а вранці приїхав бус, ущент набитий усяким добром (лише потім вона дізнається, звідки усе це. — Авт.).

 

— Там були величезні сумки, — показує руками пані Тетяна, — з різним товаром. Були ковдри, телевізори… Ми цей автобус розвантажили та поносили все у кімнату на другий поверх. Артур сказав дати йому паспорти і наказав, коли зупинить міліція, мовчати, мовляв, говорити буде тільки він.

 

Дорогою від села до села до них ще підсідали люди, усі цигани. Разом було 22 особи. Вони дійсно прибули на цегельний завод, де їх зустріла жінка (пані Тетяна називає її «директорша») й усіх розселила: її з сином — у кімнату біля офісу, а решту — в окремий будинок. Однак уже на другий день між циганами та цією «директоршою» виник конфлікт через погану їжу і те, що не було цигарок. Через день з’явився Артур, аби провідати своїх «підопічних». Ті почали скаржитися на погані умови, і він наказав усім збиратися, мовляв, поїдуть на іншу роботу.

 

Проте мандрувати далеко не довелося: проїхавши приблизно два кілометри, зупинилися під лісом. Саме там було обійстя Артура та його сімейства: жінка, діти, онуки — усього десятеро людей. Циган наказав лишатися Тетяні, її синові та ще одному чоловіку на ім’я Чіта, а решту відправив зі своїм знайомим.

 

— Пізніше ми дізналися, що їх відвезли у Сокаль, — розповідає жінка. — Чули, що вони не хотіли працювати, а більше нічого. Ми запитали Артура та його дружину, яка у нас буде робота, ті промовчали. А в понеділок зранку кажуть: «Ідемо». Ми прийшли на… смітник, величезне звалище. Він нам дав мішки, пояснив, хто що відбиратиме. Крім нас, там працювали Вітя, Володя, Лоці, Зорі, Моріка та сім’я циганів, усіх разом 18 чоловік. Мені сказали, що збиратиму пластмасові пляшки з-під води. Пояснили, що не треба брати з-під білизни, шампуню, тільки від води та пива. Все було по купах: одна купа пляшок, друга — пластмаси, третя — картону... Залізо, пір’я — все сортували. Якщо з меблевої привозили сміття, то швидко треба було дерев’яні відходи відкидати вбік, бо ж ними ми топили у житлі. Щоправда, першого дня мені було дуже погано, змогла працювати тільки до обіду: спека, душно, машини сміття висипають, страшенний сморід... Там було все, що тільки можна уявити.

 

— Навіть людські руки знаходили, — додає її син.

 

— Так, — підтверджує жінка, — й дохлих тварин, і це все смерділо.

 

А ще на смітнику, розповідають, знаходили багато одягу, навіть нового, ще запакованого, постіль, рушники, покривала, багато різного взуття, навіть справні мобільні телефони, магнітофони, радіо. На підтвердження жінка дістає з шафи гарні нові штани й кофтину, видно, що речі дорогі й неношені. Їй вдалося приховати їх від господарів, бо цигани все відбирали. Пані Тетяна розповідає, що ходили вони у дірявих кросівках, ноги промокали, однак взяти зі смітника щось собі не мали права. Усе це добро цигани пакували і відправляли у Закарпатську область, де його продавали як «гуманітарку». Тепер горе-заробітчанка зрозуміла, звідки прибув тоді вщент напакований сумками мікроавтобус.

 

— Я бачила, як по залізо та пір’я приїжджала машина, хазяїну тоді одразу платили три тисячі гривень. За пластмасу і папір — потім. Я знала, що можна заробити. Та Артур казав, що платитиме наступного місяця. У нас не було іншого виходу. Як їхати додому без грошей? І паспорт у нього, — з відчаєм пригадує жінка. — Думали хоч трохи заробити, бо ж усі в селі знають, що ми на заробітках. Як приїду додому і піду до сусідки просити, аби позичила на буханку хліба?

 

Через три тижні з наступним рейсом мікроавтобуса приїхав менший син Тетяни. Вони ще сподівалися отримати платню. Одначе господар усе відтягував, а харчувати почав набагато гірше, незважаючи на те, що працювати доводилося з ранку до вечора, навіть у дощ.

 

— В кінці жовтня вони взяли на роботу ще одного хлопця на ім’я Робі, — розповідає Тетяна. — Він попрацював три дні й утік. Однак Артур його спіймав і сильно побив. Сказав тоді: «Так буде з усіма, хто захоче втекти». Через якийсь час Моріка та Золі також захотіли їхати додому й говорили про це між собою на смітнику. Хазяйка почула. Й увечері нам дали їсти, а їх двох покликали в хату. Ми бачили, що хазяїн узяв ту лопату, що у свиней чистили, а циганка — штахетину. З хати чулися крики та зойки, і так тривало з півгодини. Вони так їх побили, що мій син три дні Золі голову мазав зеленкою. А Моріка, як нагиналася на смітнику за пляшками, то з неї все виривало, однак їй навіть і дня не дозволили відлежатися.

 

— Невже не було жодного виходу? — перепитуємо у жінки.

 

— Та була кілька разів можливість утекти, але ж тут мої сини, — зі сльозами пригадує пані Тетяна, — я не могла їх лишити. Було, що мій син відвіз пластмасу й мав кілька тисяч у кишені, але ми не могли домовитися, де всі зустрінемося.

 

Артур усе годував людей обіцянками, проте навіть на Різдво, коли Тетяна слізно просила його відпустити на кілька днів додому, не погодився. Хтозна, скільки би це продовжувалось, якби не трагічний випадок: під час пожежі у домівці сильно постраждав менший син Тетяни, і йому знадобилася медична допомога. Довелося відправляти у лікарню до Нововолинська, а потім в опіковий центр до Луцька. Саме тоді й завітали до обійстя Артура міліціонери. Один із них, як розповіла Тетяна, поки інші ходили з господарем обдивлятися будинок, розпитав у неї, як вона сюди потрапила, чому не їде додому. Жінка тоді розповіла, що тут вони уже півроку, паспорти у них забрали, грошей не дають і погрожують розправою за втечу.

 

В опіковому центрі, коли Тетяна приїхала провідати сина, її зустріли слідчі. До порятунку хлопця долучилися волинські соціальні служби, міжнародна організація з міграції посприяла у виділенні коштів для лікування.

 

На сьогодні у цій справі тривають судові засідання. Троє осіб на лаві підсудних чекають вироку. Відомо, що експлуатацією людей вони займалися протягом 15 років у різних регіонах України.