Редактор-закарпатець найстаршої української газети світу "Свобода" мріє про Ужгород

Петро Часто знову в Ужгороді. І знову на коротко - якийсь тиждень. Але спілкування з ним завжди цікаве й пізнавальне. Бо ця людина звикла сприймати світ таким, як є, у той же час піддаючи все глибокому й доброзичливому аналізові.
Уже 17 років Петро Часто мешкає в Америці - в Джерсі-сіті, якого відділяє від Нью-Йорка тільки річка Гудзон. Виїхати до США змусила доля: наймолодша донька тяжко захворіла й операцію на серці їй міг зробити тільки знаменитий американський хірург Костанеда.

До Америки Петро Часто поїхав в одних штанях і сорочці, сподіваючись на дивовижний фарт. І диво сталося: американець зробив надскладну операцію Любці, і весь Бостонський шпиталь відмовився від гонорару, аби врятувати маленьку українку.
Цілий рік лікарі готували дитину до операції', тож довелося в Америці закорінюватися. Так Петро Часто став американцем. Як і його дружина, журналістка і письменниця Любов Дмитришина.

Ніколи би собі такого раніше не намислив колишній кореспондент «Закарпатської правди», завідувач літературної частини обласного музично-драматичного театру, редактор видавництва «Карпати». Інтроверт і філософ, літератор, автор двох книжок новел, за які його закарпатські колеги не схотіли приймати до Спілки, Петро Часто жив у совєцькій системі, як у паралельному світі. За стільки років вони так взаємно пристосувалися, що не обтяжували одне одного надмірною увагою.

Петро Часто втікав у східну філософію, концепції Соловйова чи Толстого, в епоху Довговича й Матезонського, поки одного разу все круто не змінилося.

І все довелося починати спочатку - на чужому континенті серед чужих людей. Такі випробування ламають слабих, та загартовують сильних. Уже 17 років Петро Часто працює редактором «Свободи», найдавнішої української газети у світі. Смутно дивиться, як закінчується ціла віха національної журналістики. В останні роки «Свобода» перейшла з щоденного випуску на тижневий. Кількість працівників скоротилася до... двох. Уже вголос поговорюють про її закриття. «Український народний союз», який фінансує видання, відмовляється надавати дотації.

Прикро бути останнім редактором 114-річної газети, в якій друкувалися за життя ще Франко, Драгоманов та Грушевський. Адже «Свобода» - це безперервна історія української діаспори Америки у всіх її проявах. Газета мала свій щорічний альманах та видавництво, де друкувалося чимало книжок. Величезний архів «Свободи» - національне надбання усього українського народу.

І боляче усвідомлювати, що все це може бути безповоротно втрачене. Тому Петро Часто нині сушить голову над тим, як це все зберегти. Можливо, варто передати архів львівським чи київським бібліотекам. Тільки-от яким чином?

Він не звик нарікати. Каже, що в США не має жодної вільної хвилини. Вставати доводиться скоро вранці, 55 кілометрів добирається на роботу, повертається пізно й настільки стомлений, що вже не хочеться нічого. Така Америка: хочеш жити, то крутись!

Мріє про березень наступного року, коли зможе піти на пенсію. На відміну від України, пенсійний вік там із 65 років. Та це ще нічого, адже ведуться розмови, аби починати його ще на 5 років пізніше, і пан Петро не має сумніву, що так у майбутньому й буде.

Вихід на пенсію та хоч якесь грошове забезпечення дадуть змогу нарешті взятися за дослідницьку та літературну працю, яку весь час відкладає. Хоче написати книжку про найстаршу українську газету світу та видати власні казки. Окрім того, зможе нарешті надовше приїжджати до України, живучи поперемінно то тут, то за океаном. Так що, дастьбі, з наступного року Ужгород збагатиться на ще одного громадянина світу.

Хоча і в Америці Петро Часто виокремлював час для внутрішньої інтелектуальної роботи. Видав кілька есеїстичних книжок «Між...», «Звідки ти, Росіє, і куди?», «На полі Куру». Переклав вибрані праці свого улюбленого філософа Володимира Соловйова, присвячені єдності церкви. Передмову до солідного 550-сторінкового видання написав відомий український дослідник Дмитро Степовик. Тож даремно часу не гаяв і за океаном, попри божевільний тамтешній ритм життя.

Любка, через здоров'я якої довелося зірватися з насиджених місць, нині вчиться у коледжі. Буде кримінальним експертом. Старша донька Еріка - художник, недавно мала дуже гарну виставку в Нью-Йорку. Внучка Юля вчиться в коледжі мистецтв і пише п'єси. А 11-річний онук Івасик, який народився вже у США хоче жити в Україні, мати корову й ходити у вишиванці. Ось такі вони - діти українських емігрантів.

Після кілька годин приємного спілкування у затишному помешканні Частів в Ужгороді я йшов додому сповнений оптимізму. Чи то чарка так подіяла, чи й справді тішило відчуття того, що люди з України вміють не тільки виїжджати, але й повертатися. Але я щиро вірив, що з Петром Часто ми частенько зустрічатимемося саме тут - на тихих вулицях міста над Ужем.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати