Із щоденника Сергія Федаки. Косарі

Це белетризовані спогади про чотири десятиліття: 1951 – 1991 р. Точніше – про те, як автор плив рікою часу. Згадуються його же слова із однієї з попередніх книжок “Міст через Тису”: “Час тече поза нашим бажанням. Але яке щастя – черпнути хоч частку його тіні, що впала з Божого возу. Я намагався це зробити”.

Заголовок повісті дуже характерний, бо образ косіння дуже характерний для автора, він присутній у багатьох творах. Наприклад, в оповіданні “Отто, син Петера” – про чеха, що приїхав до закарпатського села, де колись жив його батько і заново пізнає всю нашу екзотику: “А я дивлюся на косарів, що під лісом кладуть у валки густі трави. Спітнілі і жилаві руки немов граються із косами, але я знаю, яких неймовірних зусиль вимагає гірська косовиця”.

У когось назва асоціюватиметься з пісенькою із “Бриллиантовой руки”: “Косят зайцы траву, трын-траву на поляне…” Але у більшості закарпатців – таки з тим, із чого почав автор: “Трави косять, коли визріли – вони ще буяють різнотрав’ям квітів, бджоли важчають від п’янких нектарів, над буйним різнотрав’ям пурхають грайливі метелики, стебла трави міцні, тішаться соками землі…

Скошена трава незбагненно пахне, у тих пахощах весна і літо, дощі й спека, свіжість снігів і радість сонця, у ній детонує сам час”. І далі – про дитинство у перечинському селі Раково, про усіх родичів, кожен з яких є цікавою особистістю, про шкільні пригоди, заняття в ужгородській студії юних художників З.Баконія, змагання юних кукурудзоводів і поїздку до столиці, училище декоративно-прикладного мистецтва, військову службу у Мукачеві і перший журналістський досвід, навчання у московському літінституті, повернення додому, викладання літератури, роботу в апараті місцевої спілки художників, знайомство із дружиною, про Василя Свиду, Андрій Коцку, десятки інших митців і письменників, про депутатство у міськраді.

Все це із великою іронією щодо себе любимого, із великою кількістю сонця і тих же джмелів. З тексту можна подумати, що автора завжди оточували виключно гарні люди. Читати не нудно, бо текст постійно підзаряджає позитивними емоціями. Відчутно, що автор бодай у дитинстві віршував, бо мова насичена усіма отими блискітками, до яких звикли у поезії. Повість склюється із майже півсотні новелок-есе, і кожна попри несподівану фабулу, на якій все тримається, сповнена ще й умінням надати тій фабулі максимально закрученого викладу, перетворивши шматочок життя на літературний сюжет.

Але у чому специфіка переважної більшості мемуарів? Надзвичайно детальні на початку, вони потім перестрибують через цілі роки і десятиліття. Як у кіно: тільки-но він і вона потяглися губами одне до одного, зразу показують небо і берізку, хмарки десь у високості, а найцікавіше лишається за кадром.

Чому так розчарували багатьох “Записки українського самашедшого” Л.Костенко? Бо авторка обмежилася там тільки 2004-2004 роками, всіх же боліла злоба дня, чекали продовження бенкету і доливання пива після відстою піни. Нібито Ліна Василівна і збирається доливати, продовживши свою книжку до цілої трилогії. Так і тут. Повість закінчується серпневими днями 1991-го.

Певним поясненням цього є її найостанніші слова (місце і час написання): Ужгород, Раково, 1995-2001, 2011 р. Тобто писалося давно, потім настоювалося, як коньяк, а напередодні видання трохи пошліфувалося. Пишуча братія знає, як неймовірно тяжко повертатися до колись залишених текстів, як доводиться себе умовляти, примушувати, збавлювати, обманювати.

Це набагато тяжче, ніж на одному диханні. Але часто і жити доводиться саме отак – не на одному диханні, а час від часу. І все ж – відзначене цього літа 60-річчя вимагає продовження спогадів останніми двома, в принципі найбільш насиченими у житті автора подіями. Шоу має тривати незважаючи ні на що. Як і косіння трави, котра росте як дурна, хочемо ми того, чи ні.

Теги: Ходанич, письменник, повість

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати