Морозного зимнього вечору, у затишній читальній залі Мукачівської міської книгозбірні, на творчий вечір поетеси „Моя душа так прагне одкровення...” прийшли представники різних громадських організацій міста, літературного об’єднання „Рідне слово”, мукачівського міськвиконкому, вчителі, учні шкіл №6, 2, 20, мукачівської гімназії, журналісти, шанувальники поетичного слова.
„Читачу любий! Я до Тебе йшла
крізь нашого буття важкі змагання.
Ні всенародний біль, ні самокатування
в душі моїй не породили зла”.
Як скромно відзначає сама поетеса: „віршований набуток мій незначний за обсягом, створений у головній своїй частині в 1990-1993-х роках, уже на сьомому десятку літ, після невимовно трудної учительської праці, якій передували не менш трудні роки життя”.
Софія Малильо дебютувала в „Новій Свободі”, навчаючись в Українській гімназії в Морджанах, в 12 років. Це був вірш, присвячений президентові молодої карпатоукраїнської держави Августину Волошину. А опублікував її твори 15 лютого 1939-го року в 34 числі видання Іван Рогач, наш земляк із Великого Березного.
А далі потяглися роки страждань і творчого занепаду духу...
„Шість тисяч дівчат, сам цвіт молоденький, – як згадувала потім, – кинули їх там, у колимські зими, що тривають і по вісім місяців. Але ще жахливіші були рудники, де добували олово”. Не раз її, Софію, витягали з шурфу, скорченою в клубок, бо серце розривалося від болю.
Літературна композиція „Бджола на Колимських снігах”, яку провели студенти Мукачівського кооперативного фінансово-економічного коледжу під керівництвом талановитого педагога Любові Долинської, привідкрила присутнім завісу життєвої долі цієї скромної і напрочуд доброї жінки – поетеси Софії Малильо.
Аби не впасти у зневіру й остаточно не втратити сили у неволі, вона, маючи талант, бере на озброєння поетичне слово. Листи на волю дозволялося писати лише два рази в році, та все ж через подругу по руднику Ханікаджа Надію Мудру вдавалося переправити деякі вірші з Колими на Україну. Вони збереглися...
У 1956 році поетесу звільняють з повною реабілітацією.
„Я відчувала себе атомом у Всесвіті, – каже Софія Малильо, – нічого не було в мені, крім страждання. Тільки гостра потреба душевного відновлення. Кволість згинала мене додолу. Але найслабкішим органом все ж таки був мозок”.
Перша добірка поезій Софії Малильо „Іди і вір” вийшла в світ у 1994 році. Упорядником та організатором спонсорів для видання збірки була відома журналістка і письменниця Юлія Зейкан. У 1999 році вийшла друга збірка віршів авторки „Воскресіння пам’яті”. 2006 та 2008 року у Львові виходять ще дві поетичні збірки – „А душа її – жива” та „Надія”. 2009 року – п’ята її книжка поезій „Від Тиси до Дінця”. Вірші із цих збірок звучали під час зустрічі у виконанні самої поетеси, ведучої свята, виступаючих. Але особливо хвилююче читали її поетичні твори „До читача” та „О, людино, людино” учениці ЗОШ №6 Діана Колядка та Юлія Малярчик. .
Серед поціновувачів її творчості та таланту, котрі прийшли поспілкуватися з поетесою, був і гість з Ужгорода – Володимир Матейко, син репресованого греко-католицького священника Івана Матейко. Письменник Мирослав Дочинець у своєму виступі зазначив: „Софія Малильо відбулася як поетка високого людського духу. Її поезія – це історія України, це голос українського народу”. Щирі слова вітань звучали і у виступах поетеси Тетяни Рибар, фотографа журналу „Закарпаття” Петра Паровінчака, голови міського осередку „Союз жінок українок” Людмили Оленушинець, читача бібліотеки Василя Нагірного...
А далі був виступ самої поетеси, під час якого вона щиро дякувала: „Я вдячна всім вам за прихильність до мене, за теплі слова, за допомогу і підтримку. Хай береже вас Господь”.
Софія Малильо дарувала присутнім свої книги з автографом на згадку про зустріч, а в очах бриніли сльози радості – від усвідомлення, що життя прожите недарма, що нехай хоч на схилі літ її страждання окупилися визнанням, любов’ю і повагою людей…
...Нехай зусиль тих скромнії плоди
Нікому, крім самої, не згодяться,
Однак радію тим краплинам щастя,
Як спраглий – кухлеві цілющої води, –
Зізнається поетка у вірші „Ловлю хвилини творчої жаги”. Плоди скромної праці Софії Малильо потрібні й нам, щоб краще зрозуміти нашу історію, відчути її, і вже ніколи не допустити нищення нашої духовності.
Стоячи, зал вітав поетесу, бажаючи їй ще довгих літ життя, які щиро звучали у пісні „Многая літа”, яку виконував хор „Відгомін”.
Софіє Михайлівно, ми вдячні Богу і Вам за те, що даруєте нам свою творчість. Зичимо і надалі Вам оптимізму і віри у майбутнє. Ви мудро зазначили, що:
…усе у майбутті залежить не від нас,
Бо не підвладний нам Його Величність Час.
Нам відзначати лиш наспілі дати!
А кожна Дата – то Господній дар!
А попри всіх випробувань тягар
Нам любі наші ювілейні віхи
Нам любі зваби всіх земних чудес,
І сяйво зір у глибині небес,
І духу й серця потаємні віхи.
Тетяна Туряниця, провідний бібліотекар сектору краєзнавчої літератури МЦМБ ім. О.Духновича, для Закарпаття онлайн