В ролі Миколая виступив директор Регіонального відділення «ОТП Банк» Максим Гордійчук. Днями із банківськими працівниками він завітав до «Сім’ї» у Павлово.
Охайна сільська садиба із двох будинків (з ознаками ремонту) та підсобного господарства зустріла привітно. Президент благодійного фонду Марія Луцьо з чоловіком Василем (заразом соціальні батьки для сиріт) познайомили із ґаздівством та розповіли про місію свого життя. Це ідея лікаря-місіонера Енріке де ла Педро із США, –– каже пані Марія. – Він купив для дітей будинок і постійно дбає про їх розвиток. БФ «Райдуга» лише взяв їх під опіку і вже восьмий рік займається адаптацією інтернатних дітей. Початок був важким, переймали досвід в Румунії, в Будинку сімейного типу в Ірпіні на Київщині. Зараз тут живуть 15 дівчат, а з 2003 року, відколи почали брати над виховання дітей, пішли в самостійне життя 19.
Четверо наших вихованок вже створили власні сім’ї. Навідуються до нас, бо тут навчилися розуміти світ, який і до них став прихильним. Ми приймаємо тільки дівчат (16–24 роки), а Василь Георгіян із Домбоківської школи-інтернату в нас виняток, бо його сестричка тут, навчається в Ужгородському комерційному технікумі…
З усіма мешканцями поспілкуватися не вдалося. Одні – на навчанні, інші – на роботі. П’ятеро дівчат ромської національності (а їх тут більшість) зацікавлено виглядали, зиркали блискітками на гостей і відчувалося, що цей дім дає їм тепло і любов, навчає нехитрим премудростям буденного життя, особистої культури. З комфортом облаштовані кімнати, на дверях 18-річних Анжели Форкош та Барти Естер власноручний напис із Біблії: «Отже ви вже не чужі, і не приходьки, а Співгорожани для Святих і домашні для Бога» (мова оригіналу).
Усі зібралися у великій вітальні. Дівчата вмить причепурились і з широкими очима клацали по клавіатурі комп’ютерів. – Будемо знайомитись? – Спонукав до бесіди Максим Гордійчук. І відбулася розмова…, що чіпляла за живе. Тільки двоє дітей – Аніта і Василь (навчається на повара в Ужгородському професійному ліцеї) – знали, що таке комп’ютер. Аніта вперше побачила чудо-техніку в Чинадієвській школі-інтернаті і думала, що це магнітофон. – А мене не хотіли відпускати із Домбока Катерина Йосипівна, – ділиться Василь, – бо я всім допомагав, добрий був. Анжела Форкош працює помічником повара на турбазі «Світанок», а починала прибиральницею. – А що ти купила собі, Анжело, на першу зарплату? – Запитую з цікавістю. – Зимові чобітки, з каблуками, бо мені любиться, коли стукають по асфальті…
Дівчата будинку «Сім’я» щоденно набувають упевненості в собі: ходять до церкви, допомагають на кухні і по господарству. Помітно щиро діляться усім, чого зуміли навчитися. Всі, без винятку, хочуть здобути освіту, освоїти професію. Щодо працевлаштування, то бачать себе здебільшого… прибиральницями, адже в школах-інтернатах вони тільки тим і займалися.
– Комп’ютери – це не зовсім подарунок. – Авторитетно підсумовує банкір Гордійчук. Це ваша можливість себе реалізувати. Я хочу, щоб ви навчилися комп’ютерної грамоти і з радістю згадували цей день. Відомий класичний вислів: «Якщо дати голодному рибину, то буде ситий один день, якщо навчити його ловити рибу – нагодуєш на все життя». У 1992 р. моє знайомство із комп’ютером і набуті знання допомогли мені в майбутньому реалізуватися. Чого бажаю і вам.
Родина Луцьо, чотири досвідчені соціальні працівники в будинку «Сім’я» формують атмосферу домашнього тепла. Бо тільки в любові неадаптована до світу юнка здатна повірити в себе. За 3-4 роки тут дівчата здобувають навички у тих сферах життя, що є необхідними для кожної людини. Головне – змінити світогляд і світосприйняття, не зважаючи на минуле.
Ми раді усім, хто розуміє нашу місію, – дякує пані Марія. – Але й упевнені в тому, що з Божою допомогою цей шлях долатимемо й надалі.
Ірина Гармасій