Єдиний на Закарпатті клуб реконструкторів мріє про фестиваль в середньовічних замках

ЗНАЙОМСТВО

Із Романом (середнім братом) ми зустрілися біля воріт будинку, де й мешкає сім’я Кочутів. Із темряви (а час був вечірній) до моїх ніг кинулося щось біле і велике. Пес… Рома заспокоює, що ніхто мене кусати не збирається. Заходимо до хати, піднімаємося сходами кудись вгору, хлопець вмикає світло, а я завмираю на порозі величезної кімнати. Перше, за що зачепився погляд – величезний лицар. Точніше обладунки, які стоять на спеціальній підставці. Такий собі середньовічний манекен. Поряд під стіною розташувалися два дерев’яні ліжка. Біля них на невеликому столику – мечі. Гуляю поглядом далі по кімнаті і зупиняюся на металевих шоломах. «Усе це ми робимо власними руками, - пояснює Роман». В голові проноситься: «Вони тут живуть?» - мене дивує температура повітря в кімнаті. Вона така ж, як і на вулиці. Мій супутник ніби перехоплює думки про холод і запрошує пройти далі. «У хаті тато і молодший брат, - каже Рома, - може, ти захочеш і з ними поспілкуватися». На порозі нас зустрічає Кочут-старший, пан Андрій. Ми знайомимося і йдемо у теплу кімнату.

КОЛЬЧУГА НА ДАХУ

А тут… Книги. Їх так багато, що складається враження, ніби я потрапила у гості як мінімум до викладача вузу чи письменника. «Тут філософія, історія, релігія, медицина… - пояснює тато Андрій, - для того, щоб займатися реконструкцією потрібно щось про це і знати». Я цікавлюся звідки взялося таке незвичайне хобі. Виявляється, все вирішив випадок. Сім’я Кочутів колись придбала свій будинок і на горищі одного разу знайшли шмат кольчуги. Старший син Юрій вирішив відтворити цей елемент лицарського образу. У хлопця все вийшло, а цікаву справу підхопили брати. Усі разом почали не тільки кольчуги плести, а й шоломи роблять, мечі кують і звичайний одяг у стилі середньовіччя шиють. Із практикою прийшов свій розподіл праці: старший Юра і молодший Ігор більше дружать з металом, а середній Роман відповідає за пошив основного одягу і взуття. Для цього хлопець навіть навчився на швейній машинці працювати.  Батько синів повністю підтримує, коли може й сам допомагає. Каже, що історичною реконструкцією цікавиться давно, але все не вистачало часу на те, аби серйозно взятися за справу. А тепер чоловік радіє тому, що саме його діти стали першими реконструкторами на Закарпатті і заснували поки що єдиний в області клуб історичної реконструкції “Меч Оріона”, який займається відтворенням військової справи і побуту часів Середньовіччя.

«Ми вирішили займатися цим серйозно після того, як у 2008 році в Ужгородському замку на Дні музею побачили лицарів із Криму, - ділиться спогадами Роман. – Тоді ми представляли на святі власні вироби з дерева. Поспілкувалися з хлопцями, розпитали у них що до чого. І зрозуміли, що це цікаво і нам під силу займатися такою справою. А оскільки нас троє – то це вже малий клуб».

МОДА ПО-ДРУГЕТІВСЬКИ

Я спілкуюся з ужгородськими реконструкторами і розумію, що нічого не знаю про лицарів. Це лише такі як я можуть думати, що люди в обладунках і з мечем в руках абсолютно одинакові. Та виявляється ні. Була своя мода і серед лицарів. Мої співрозмовники вибрали для досліджень Середньовіччя. Це той період, коли Ужгород перейшов у власність італійської феодальної родини Другетів. І виявляється, що тоді саме італійці були законодавцями моди, коли мова йшла про обладунки. «Ми їздимо на фестивалі, - розповідає Роман, - там дуже цікаво. І хоча на такі події з’їжджаються реконструктори з різних міст, маючи набагато більший досвід, як ми, але це чудова можливість поспілкуватися, видивитися в інших цікаві деталі костюмів, які не розгледиш десь на гравюрах. Зазвичай на фестивалях проводять майстер-класи із фехтування, середньовічних танців…» Рома помічає моє здивування і пояснює далі: «У клубах реконструкції є й дівчата. У нашому, зокрема, із 20 приблизно половина дівчат. Звісно, лицарями вони бути не можуть, але коли потрібно, можуть стати зброєносцями. Та в основному дівчата їсти готують і беруть участь у танцях. Лицарі ж між собою танцювати не будуть».

Роман розповідає і про те, що при багатьох клубах історичної реконструкції окремо працюють майстерні, де й робляться обладунки і необхідний у цій справі реманент. Залізне вбрання недешеве і нелегке. В середньому лицарський костюм важить від 20 до 30 кілограмів, а меч від одного до пяти. «Часто туристи, які просять сфотографуватися з мечем, кажуть, що тримали пятнадцятикілограмову зброю, - сміється реконструктор, - так і народжуються легенди про вежкі мечі. Насправді ж, вони мали бути зручними в бою і стільки важити просто логічно не могли б. Є звичайно, і великі та важчі мечі, але це виняток».

ЗАКАРПАТСЬКИМ ЗАМКАМ – ФЕСТИВАЛЬ!

Зараз «Меч Оріона» поповнюється новими людьми і розширює масштаби своєї роботи. Брати Кочути працюють над тим, щоб зареєструвати  в Ужгороді офіційну громадську організацію і вже від її імені влаштувати в краї фестиваль реконструкторів. Тим паче, що на замки наша область не бідна. Поки що справа загубилася у паперах, які потрібно оформити, узгодити, зареєструвати… Та хлопці не розчаровуються від бюрократичної метушні. Останнім часом реконструктори підкорюють вогонь. «Одного разу до нас приїхала знайома зі Львівського клубу істороичної реконструкції, - згадує ще одну історію Роман. - Вона показувала нам середньовічні танці. І між іншим мова зайшла про фаєр-шоу. От ми й вирішили спробувати, що це таке».  Півроку тренувань дав свої результати. «У них добре виходить, бо з дитинства займаються спортом, - це вже тато, Андрій Кочут додає. – Займалися гімнастикою, великим і настільним тенісом, а ще шахами». Пан Андрій встає і бере з шафи кубок, заповнений медалями. Я проводжу його поглядом і помічаю, що на полиці залишилося чимало інших нагород. «Бувало так, - продовжує з гордістю батько, - що хлопці на змаганнях між собою силою мірялися. От і вийшло, що тут є нагороди з одних і тих же  змагань де перше місце Юрій посів, а друге – Роман. Чи навпаки»... 

Телефонний дзвінок вириває мене із розмови про Середньовіччя і повертає до буденних клопотів. Я розумію, що час іти і починаю прощатися зі своїми співрозмовниками. «А чай, - починає метушитися пан Андрій, - з медом. Він з нашої пасіки...» Спокусливо... але не встигаю. Обіцяю повернутися за своєю порцією цілющого напою і вискакую на холодну осінню вулицю. Поряд проїжджає машина і фарами освітлює табличку на сусідньому будинку. О, виходить, що родина Кочутів мешкає на вулиці Кошута! Цікаво, збіг, чи ще якась історія? Обовязково розпитаю про це наступного разу.

Теги: Кочути, реконструктори, замок

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати