Закарпаття: Вони воювали за батьківщину

Воювали за свою велику та маленьку Батьківщину — за своє село, містечко, за своїх рідних, а не за Сталіна та партію...

ЖИВИМ - ШАНА, МЕРТВИМ - ПАМ’ЯТЬ

Аби вшанувати живих ветеранів та пом’янути тих, кого нема вже з нами, у клубі УМВС відбулися урочистості, приурочені до Дня Перемоги. З вітальним словом перед присутніми ветеранами війни виступив начальник УМВС генерал-лейтенант міліції Віталій Максимов. У своїй промові Віталій Вікторович запевнив, що пам’ять про ті страшні часи буде вічно жити у наших серцях, хоча вичерпної, об’єктивної картини самої війни, вочевидь, не буде відображено ніколи. Проте головним творцем Перемоги є народ, який 1418 страшних днів і ночей проливав свою кров на передовій та піт у тилу, куючи зброю для фронту.

- Ми в неоплатному боргу перед живими та загиблими, перед бійцями фронту, трудівниками тилу, перед вдовами солдатів, перед дітьми війни. Тож схилимо голови перед їхнім подвигом! - наголосив керівник закарпатської міліції.

За словами голови ради ветеранів УМВС полковника у відставці Петра Бронтерюка, на сьогодні серед живих залишилося лише півсотні фронтовиків-міліціонерів, наймолодшим з яких уже за 80... Півтора десятка ветеранів війни прикуті до ліжка хворобами, лише минулоріч померло 12 чоловік... А загалом за останні десять літ від нас пішло вже 390 ветеранів...

“Здоров’я, добра, енергії усім вам, бадьорості духу. Живіть ще довго-довго!” - побажав своїм колегам Петро Іванович, який не з книжок, а з власного життя знає, що таке війна.

Окрім теплих слів, ветерани війни отримали від керівництва УМВС грошову допомогу. А далі були святковий концерт за участі клубу-театру “Вікторія” учнів ЗОШ №5 Ужгорода, народного артиста України Петра Матія та оркестру УМВС. Не обійшлося й без традиційних “фронтових 100 грамів”.

На завершення свята один із фронтовиків, 86-річний полковник міліції у відставці Іван Стецюра, подарував начальнику УМВС Віталію Максимову свою художню книжку “Полювання на вепра”, в якій розповідається про радянські будні колишньої служби ОБХСС, начальником якої на Закарпатті він був. На прохання нашої газети Іван Кононович поділився своїми воєнними спогадами:

“ВІД ВАЖКИХ ПОРАНЕНЬ НА ВІЙНІ БОГ МИЛУВАВ...”

- Родом я з Вінничини, з Немирівського району. Війну зустрів у Мелітопольському військовому авіаційному училищі штурманів. Пам’ятаю, як нині: ми снідали, на станції розривалися бомби, і тут відчиняє двері комісар і каже: “Товаріщі, спокойно, пєйтє компот - война!..” Радянські війська відступали, і наше училище евакуювали в Саратовську область, у місто Новоузенськ. Ясна річ, ніхто нас там не чекав, тож зимували в наметах, у шинельках спали. Далі переселили в гуртожиток, у кімнатках – солдатські ліжка в три яруси, без опалення...

Потрапив я на Степовий фронт під командуванням маршала Конєва. У боях на Курській Дузі отримав невелике поранення: осколок черкнув по долоні. Далі воював на Другому Українському фронті: Яссько-Кишинівська операція, через Румунію йшли, через Угорщину. Брав у 44-му Будапешт. Що цікаво, коли в Буді були ще фашисти, то в Пешті вже діяло товариство угорсько-радянської дружби. І я там співав на урочистому вечорі пісню “Волга-Волга, мать родная...”

Закінчив я війну в Австрії, у місті Фаєсбрум. Звідти нашу авіаційну частину передислокували у Дойчваграм, це біля Кребса. У зв’язку з хворобою мене комісували в наземну авіацію. Але від важких поранень на війні мене, як і мого брата-артилериста, Бог милував. Брата взагалі жодного разу не зачепило, хоч і пройшов усю війну! Зате двоюрідні брати, Михайло та Павло, обидва полягли у Прибалтиці: Павлик - під Кенігсбергом, Мишко - в Латвії... А мені, значить, Бог дав жити...

От мене запитують діточки в школі: “А скільки ви німців убили?” А я кажу: “Я не вбивав, бо в авіації служив”. “А за що ж тоді вам ордени та медалі дали?!” (Сміється -- авт.) Пояснюю, що авіація – така річ: коли зверху летиш, то не видно, в кого влучаєш, і нема того відчуття, коли людину вбиваєш... Тому я схиляю голови перед тими фронтовиками, хто був у перших рядах, ішов в рукопашну, дивлячися в очі ворогу. Там вирішувалося питання життя і смерті. Я цього не знав. Моя дружина більше за мене пережила: з концтабору Освенцім тікала, далі на передовій була.

- У якому званні ви війну закінчили, і як потім ваша доля склалася?

- Старшим сержантом, старшим механіком авіаційного озброєння. Після війни я, учитель за фахом, демобілізувався з армії трохи раніше. Далі мене обрали другим секретарем Немирівського райкому комсомолу Вінницької області. З комсомолу мобілізували в “органи”: спершу в Держбезпеку, потім у міліцію перевели. Я був заступником начальника Держбезпеки Тячівського райвідділу. Викликають мене на бюро обкому і рекомендують Стецюру начальником міліції. Я давай опиратися. “Ти що, шинелі міліцейської злякався? Так треба, партія каже!” Ось так, не маючи відповідної юридичної підготовки, із загальною освітою і пішов у міліцію...

Служба в міліції дала мені надзвичайно багато для літературної творчості. Остання моя посада -- начальник відділу ОБХСС обласного управління міліції. На пенсію вийшов у званні майора, зайнявся літературною працею. Видав уже понад 14 художніх та документальних книжок.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати