Закарпатська родина заснувала в Чехії фірму-перевізник REGABUS

Євген Іванович Реґа

- Пане Євгене, ідея створення фірми-перевізника пасажирів з Чехії до України виникла в 90-х роках у Вашого батька – Івана Реґи. Розкажіть про нього детальніше, про свою сім'ю.

- За освітою обоє моїх батьків - педагоги: тато – вчитель фізкультури, мама – української філології. У школі мого батька називали "пан спортсмен" - він був надзвичайним активістом та хорошим організатором різноманітних шкільних спортивних подій. З батьками і молодшими за мене братом і сестрою ми жили на квартирі. Оскільки зарплата вчителя була невисокою, батько навчився робити ремонт стін у будинках, чим у вільний від школи час заробляв додаткові гроші. І, звичайно ж, брав нас з братом із собою! Тому коли під час літніх канікул наші друзі гасали на річці, ми з 5-oї години ранку трудилися сімейним чоловічим колективом. Завдяки цьому я свого часу накопичив цілу тисячу рублів, яку згодом інвестував у купівлю квартири.

- Очевидно, у Чехію вашу сім'ю, як і більшість українців, привело все ж таки заробляння грошей.

- Так. Заробляння грошей для нашого сімейного хобі – розробки веломобілів. Це велосипеди на трьох-чотирьох колесах, де не треба горбити спину під час їзди, а можна зручно сидіти на сидінні, як у автомобілі. Ми конструювали ці дивовижні види транспорту і їздили з ними на різні змагання до Москви, де працював "Клуб ентузіастів біоспорту", до Києва, до Прибалтики. Усі запчастини – колеса, педалі, ланцюжки – потребували чималого фінансування, грошей аж так багато не було, тому щоб займатися улюбленою справою, ми позичили гроші від кооперативу. Aле згодом прийшов час їх віддавати. І тоді батькові – це був 1991-й рік - підвернулася можливість поїхати в Чехію на заробітки. Через два місяці – після повернення з армії - я приєднався до нього. Ми були однією з перших бригад закарпатців у Чехії взагалі. Робота була, звичайно ж, мулярами на будівництві – ми затирали штуком панельні будинки. У цій сфері ми пропрацювали з батьком два роки, а в 1993-му почали цікавитися підприємницькою діяльністю.

- Підприємницька діяльність відразу була пов'язана з автотранспортом?

- Так, оскільки наших заробітчан тут почало прибувати, а прямого сполучення з Чехії до України не було. В основному сюди їздили люди із Закарпаття, які перетинали кордон поїздом через Чоп. Тому виникла ідея возити їх автобусами. Батько взяв в оренду від чехів перший автобус, організував  зупинку, і так почалося наше підприємництво. Але дуже швидко чехи збагнули, що це прибуткова справа, адже туди і назад автобуси курсували повними, і, так би мовити, відсторонили нас від цієї справи. Великого досвіду з цим ми ще не мали, тому відступили, тим паче, що автобус належав їм. Але згодом ми втрьох (мій батько, я та молодший брат Михайло) підзаробили на будівництві грошей, закупили перший власний автобус KAROSA і у 1994-му році запустили свій перший маршрут. Він був спрямований не на Закарпаття, - тому що ми свідомо не хотіли конкурувати з чехами, які вже їздили туди,- а на Долину Івано-Франківської області. І поступово усе почало набирати обертів – перший автобус заробив на другий, другий і перший – на третій і так далі.

- Розкажіть, будь ласка, про назву вашого підприємства.

- На початку підприємство мало назву "IVAN REGA" - тобто ім'я батька. Згодом, у 1999-му році, ми заклали фірму "REGA&R", що розшифровується як "Реґа і родина", тому що там справді вже співпрацювали ми всі – батько, мати, я, брат Михайло та сестра Тетяна. Так наша фірма називається і зараз.

- Щодо сучасного стану справ у "REGA&R"... Скільки автобусів  та активних маршрутів налічується зараз? Яка кількість працівників? Скільки пасажирів перевозиться, наприклад, за рік?

- Зараз у нас функціонує 14 автобусів. Деякі з них придбані, інші – взяті в лізинг, адже один такий автобус коштує 7-8 млн. чеських крон. Найбільш активних маршрутів є 6. Це з Праги до Закарпаття, K.Вари-Київ-Дніпропетровськ, Прага-Чернівці, Прага-І.Франківськ і Прага-Рівне. Усіх працівників налічується 53 – це водії, технічний персонал, секретаріат у офісах.  У рік ми перевозимо приблизно 25 тисяч пасажирів.

- Що, на вашу думку, забезпечує такий успіх фірмі? Адже перевізників є багато, але, в основному, пасажири обирають для себе саме REGABUS.

- Я вважаю, що першим нашим плюсом є послідовність. Ми завжди намагалися дотримуватися того, що якщо це рейсовий маршрут, то автобус повинен виїхати за будь-яких умов – чи тоді, коли там сидить п'ятдесят пасажирів, чи тоді, коли п'ять. У такі періоди, коли пасажирів менше, - це глибока осінь, або весна, - багато перевізників знімає свої рейси і їздить тільки тоді, коли для них це вигідно. Ми ж намагаємось їздити завжди! І це – довгострокова вигода. Ми не зосереджуємось у цьому плані тільки на сьогоднішньому дні, а дивимось у майбутнє. По-друге, це дисциплінованість і культура поведінки в наших автобусах. Ми прагнемо правильно виховувати наших водіїв, а вони, в свою чергу, пасажирів. Адже кожен з них – індивідуальність, кожен має різні вимоги і потреби. Тобто ставимося до людей коректно, але вимогливо.

- У фірмі працюють тільки українці, чи є й чехи? Я зустрічала, по-моєму, водіїв-чехів.

- П'ятеро наших водіїв  - це чехи. Один із них – навіть найбільш давній працівник у фірмі, починав з нами від самого початку і працює досі. У нас багато постійних працівників, які з нами вже роки. Я б сказав, що люди самі від нас не йдуть. Іти на відпочинок їх змушує хіба що стан здоров'я чи якісь особисті потреби.

- А Ви сам вмієте водити автобус?

- Водити автобус вмію, водійське посвідчення для цього маю, але практично ніколи це не роблю! (сміється).

- Відомо, що на початках ви дотримувалися Суворoвських слів "Важко в навчанні – легко буде на полі бою". Зараз, коли фірма вже має багатолітню історію і ми говоримо про її успіх, Вам легко на професійному полі бою? Можете стверджувати, що тільки зараз збираєте плоди того, що так сумлінно засаджували раніше?

- Певною мірою можна сказати і так – зараз збираються плоди того, що засаджувалося раніше. Але за будь-яких обставин усе треба підтримувати "на плаву". Пригадую, як під час студентської практики, нас запитували: "Коли фірма працює успішно: тільки тоді, коли директор сидить у кабінеті, чи й тоді, коли він відсутній?". Тоді я був упевнений, що фірма добре працює тільки за присутності директора. Але зараз я знаю, що вона повинна добре працювати і за його відсутності. Тобто, навіть коли мене немає на робочому місці, кожна ланка працівників повинна знати свої обов'язки і виконувати їх не через страх переді мною, а через власне бажання, та розуміння того, що ми працюємо як одна команда. І до цього я постійно їх спонукаю.

- Чи має фірма якісь труднощі через те, що працює на території чужої держави? Адже майже всім відомо, що власники такого великого підприємства – українці. Якихось неприємностей з боку чехів через це не відчувається?

- Оскільки фірма працює вже практично 20 років, вона має певний імідж і репутацію. Чехи навпаки дивляться на це із захопленням. Я відчув це на собі під час гри в гольф, яку надзвичайно полюбив і якою активно займаюся.  На полі для гольфу, безсумнівно, збирається чеська підприємницька еліта і мене там вже сприймають як собі рівного, адже з одним з організаторів турнірів я знайомий вже 4 роки. Якраз цього тижня довелося отримати нагороду за вірність клубові. Звісно, спочатку так не було! Чеські "вершки" гоноровито дивувались: "якийсь там українець і грає гольф!", але зараз у мене багато хороших друзів і знайомих серед цих людей, з якими зустрічаємося, проводимо час. Тобто жодної дискримінації я не відчуваю і вважаю, що ставлення до людини залежить від її особистої поведінки, і тут не варто говорити про цілий народ.   

- А як розвивалося Ваше особисте життя поряд зі стрімко зростаючою кар'єрою?

- З дружиною ми живемо вже 18 років. Вона зі мною від самого початку! Коли ми познайомилися, то стояли на одному щаблі – на рівні українських заробітчан. Я з бригадою чоловіків затирав стіни, а вона з бригадою жінок – робила за нами генеральне прибирання. І якось ми зустрілись в ліфті: гарна дівчина, слово за слово – так і почалося наше знайомство, результатом якого було одруження і народження двох чудових синів та дочки. Старшому зараз 17, дочці 14, молодшому – 3 роки.

- Вони вважають себе чехами? Зокрема, старший син? Адже, наскільки я розумію, зараз у нього подвійне громадянство, як це буває в "українських чехів". А коли йому виповниться 18 років, він змушений буде вибрати одне.

- Громадянство він має українське, але думаю, що він, все-таки, обере чеське. Хоча я не можу сказати, що він вважає себе чехом. Просто йому зручніше спілкуватися чеською мовою, адже він тут народився, завжди жив, вчився в чеській школі.  Але українську мову він знає теж, правда з акцентом (сміється). Діти люблять їздити в Україну і бувати там. Домінік – так його звати – загорівся зараз власним бізнесом, у якому я підтримую його і намагаюся сприяти.

- А щодо вас особисто. Ви легко зжилися з чеською культурою, традиціями, менталітетом?

- Зараз я ставлюся до всього абсолютно спокійно, хоча на початку були, звичайно, моменти пов'язані з їхнім національним характером, способом життя, менталітетом, які були мені не зовсім до вподоби. Все ж таки українці та чехи – два різні табори людей. Але я вважаю, що якщо людина хоче жити в чужому суспільстві, вона повинна поважати те суспільство і народ, серед якого живе. Вивчити мову, пристосуватися.

- Тобто в Україну Ви би вже не повернулись?

- Раніше я думав над цим, але зараз, - коли поїдеш туди, і всі дивляться на тебе з великим "ДАЙ" у будь-якій установі, куди б ти не прийшов,- навряд чи. Просто тут я звик, що можу будь-які питання вирішити самостійно – без підсунутого хабара чи Івана Івановича і так далі. Я звик до цього порядку, і в Україні мені було б вже важко, напевно. Але в нас є там будинок, куди ми радо приїжджаємо кілька разів у рік.

- Пригадуєте, коли вперше у Вас проявилися кар'єрні амбіції? Ви завжди мріяли про власну велику фірму? Завжди виношували якісь грандіозні плани чи все прийшло з поступом часу?

- Спочатку таких планів не було. Безумовно, найбільшим моїм тягачем був батько, який споконвіку йшов тільки вперед, незважаючи ні на що. Але, наприклад, ще в армії я почав вивчати англійську мову, хоча в школі вчив французьку. Робив це тому, бо знав, що колись вона мені буде потрібна. В мене був товариш, який добре розмовляв нею і він почав давати мені уроки. Хорошу мотивацію для себе можна знайти у книгах авторів, які пропагують позицію позитивного мислення – Дейла Карнеґі, Роберта Кіосакі, Наполеона Хілла, Іво Томана тощо. Свого часу я прочитав багато подібних книг, які допомогли мені чітко визначити свою мету і йти до неї. Я знав, що і де мені треба покращити, над чим ще попрацювати. Яка різниця між мрією і метою? Мрія – це думка, яку виношуєш у голові, а мета – це та ж мрія, написана на папері, де є зазначена дата та час, коли вона буде виконана. Найважливіше – вірити в себе! Ну, і постійно вчитися. Я можу сказати, що й зараз щодня вчуся чомусь новому.

- Приклади такого професійного успіху, як ваш, серед українців на території Чехії – безперечно, одиничні. На жаль, тут ми позиціонуємо себе як чорну робочу силу, представників земель третього світу. Але ж серед нас – незліченна кількість високоосвічених і здібних людей! Як ви вважаєте, що заважає їм реалізувати себе тут у професійному плані, і досягти іншого професійного рівня?

- Дуже багато залежить від того, чого людина хоче досягти, тобто від своєї мети. На жаль, багато людей зовсім не має якоїсь мети, або їхня мета є відпрацювати день та дожити до зарплати. Я вважаю, що все, що відбувається з нами у нашому житті і те, наскільки ми себе цінуємо чи недооцінюємо, залежить тільки від того, яким чином це складено у нашій голові. Є такий дуже хороший вислів: "Якщо ти думаєш, що можеш – то маєш рацію. Якщо ти думаєш, що НЕ можеш – то маєш рацію теж". Ми і тільки ми ставимо собі планку, до якої можемо піднятися! Щодо цього розкажу, що таке блошиний цирк. Всі добре знають що блохи добре стрибають, а от як їх навчити не вистрибувати з банки? Отже, берете бліх, кладете в банку і закриваєте її кришкою. Першого дня блохи активно стрибатимуть у банці, де будуть ударятися до кришки, якою закрита банка, тому поступово вони навчаться стрибати так щоб не вдарятися, то коли  ви наступного дня, знімете кришку, блохи не вистрибнуть, - вони стрибатимуть лише до того рівня, до якого звикли. Це переносне значення можна прирівняти до людської поведінки, тобто людина в багатьох випадках веде себе так, як її навчила школа, що їй дозволяє оточення, це середовище, сім'я, друзі, шеф, які наведуть тисячу причин, чому ви не маєте щось робити або якщо ви це будете робити, то вам це не вдасться. Людина сама ставить собі "дах, планку, кришку", за які їй важко виглянути. "Але якщо ви точно знаєте куди йдете, нікому не дозвольте вкрасти свою мрію!"

Далі буде...

Спілкувалася ОКСАНА МОЙСЕНЮК, магістр журналістики ЛНУ ім. Івана Франка,
студентка Vyšší odborné školy publicistiky (Прага),
спеціально для "УГ", Прага.

Дос'є Укргазети: Євген Іванович Реґа (1970) народився та виростав на Іршавщині Закарпатської області. У місті Дубове закінчив Закарпатський машинобудівний технікум за спеціальністю "літакобудування". Два роки служив у Казахстані на Державному центральному випробувальному полігоні ядерної зброї. Займався розробкою веломобілів. У 21-річному віці приїхав до Чехії на заробітки, де й почалася його підприємницька діяльність і стрімка кар'єра у сфері автотранспорту.

Теги: автобус, перевізник, Чехія, заробітчани

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати