Коли в Багдаді не все спокійно. Серед перших миротворців в Іраку був закарпатець

На світанку 11 серпня 2003 року перша колонна 19-го окремого спеціального батальйону 5-ї механізованої бригади Збройних Сил України перейшла кувейтсько-іракський кордон. Так розпочалася місія наших миротворців у Республіці Ірак. Там український контингент увійшов до складу багатонаціональної дивізії "Центр-Південь" та підпорядковувався польському командуванню.

Разом із іншими українцями, які першими увійшли в Ірак, був і наш земляк – перекладач, старший лейтенант Володимир Олексієнко.

На той час закарпатцеві виповнилося 25. Каже, коли писав рапорт на участь у закордонній місії, не уповні усвідомлював, що саме його там чекає.

За результатами атестації брали не всіх. Крім професійної та фізичної підготовки, основна умова – досконале володіння іноземною мовою.

За словами Володимира, іракська кампанія для України розпочалася у березні 2003-го. Тоді в рамках програми "Партнерство заради миру" був створений батальйон радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту, до якого увійшли майже півтисячі наших військовослужбовців. Їх, у тому числі перекладача старшого лейтенанта Володимира Олексієнка, направили до Кувейту. Там допомога українських миротворців знагодилася б, якби Саддам Хусейн вирішив застосувати зброю масового ураження.

Володимир пригадує, як 25 березня 2003-го їхній літак після 8-годинного перельоту пізно ввечері приземлився на кувейтській землі. Перше, що здивувало нашого співрозмовника, це доправлення українців з аеропорту до військової бази. Його організували американці, які зустрічали новоприбулих.

– Я звик, що у нас військові пересуваються на Уралах, тому ніяк не очікував, що нас повезуть комфортабельним автобусом, – сміється миротворець. До місця дислокації дісталися десь опівночі.

Жили у просторих наметах, які привезли із собою. Кондиціонерів там не було, – каже закарпатський миротворець. – Температура повітря у затінку сягала 45 градусів. Миротворці розшнуровували свій навіс, відкривали усі шпарини, аби створити хоч найменший натяк на дуновіння вітру або протяг. Трохи рятував від спеки душ, який був розміщений в спеціально обладнаному контейнері з кондиціонерами. Воду, яку завозили в ємностях, звісно, треба було економити. Про це військових сповіщав напис англійською мовою. Одного разу хтось із наших співвітчизників забув, що він у пустелі, а не вдома... Тоді доставку нової цистерни з водою всі чекали як спасіння.

Дні тут проходили інакше: місяць рахувався за три. Однак ротація миротворців тривала мінімум 6 "звичайних" місяців. До обов'язків українців входили реагування на кризові ситуації, забезпечення безпеки в регіоні, допомога в захисті цивільних кувейтців від наслідків можливого застосування зброї масового ураження, радіаційна, хімічна та біологічна розвідка місцевості тощо – півроку постійної фізичної та моральної напруги. 

Американці знають, як забезпечити психологічну розрядку: на території бази були спортзал, невеличкий кінотеатр, кафе. Але однаково розумієш, що все-таки не на курорт приїхав. Про це згадуєш уже при першій повітряній тривозі. Цей сигнал ні з чим не сплутаєш, – пояснює Володимир. Яким би сонним не був – швидко схоплюєшся, за долі секунди екіпіруєшся. Протигаз, хімзахист – все як по інструкції, й біжиш у найближче бомбосховище. Ось тоді старший лейтенант Олексієнко ще раз відчув, що таке війна.

Як його тоді вчили, комплекси протиповітряної оборони, якими американці прикривали базу з повітря, могли перехопити лише половину ворожих ракет. 

Зазвичай у сховищі перебували недовго: 5-7 хвилин і відбій. А якось "тривога" затягнулася. За ті 15-20 хвилин усе життя промайнуло...

А 11 серпня 2003 року Володимир Олексієнко разом із іншими українськими миротворцями перейшов кувейтсько-іракський кордон – допомогти врегулювати громадянську війну в Республіці Ірак. Батальйон, в якому був наш співрозмовник, дислокувався в центрі провінції Васіт – місті Аль-Кут. – Там наші військовослужбовці, зокрема, супроводжували конвої, гуманітарні вантажі, несли службу на блокпостах, охороняли будівлі органів місцевої влади, релігійні та історичні пам'ятки, джерела питної води, інші стратегічно важливі об'єкти, патрулювали і 120-кілометрову ділянку на кордоні з Іраном, контролювали процес здачі зброї представниками колишніх озброєних формувань та цивільним населенням, – перелічує Володимир Олексієнко.

Каже, корінні жителі до українців ставилися по-дружньому. Олексієнко пояснює це тим, що  іракці пам'ятають допомогу колишнього Радянського Союзу, а наших співвітчизників місцеві мешканці подеколи вважали представниками тієї країни.

Пригадує, якось на Новий рік українським військовим "бортом" із дому надіслали ялинку та солодощі. Вони ж роздали цукерки місцевим дітям. Малеча була у захваті. Адже у мусульман багатодітні родини, більшість з яких, як на українців, живуть за межею бідності. Тому не кожна сім'я може побалувати своїх дітей справжнім шоколадом.

Взагалі, Володимир був шокований умовами, в яких жили іракці. Посеред пустелі стоять глиняні мазанки без дахів, проте із супутниковими антенами. По дорогах місцеві жителі пересуваються на металобрухті. Колесять собі на радянських волгах і жигулях. Такий собі музей на колесах.

Утім роздивлятися було ніколи. В тих умовах без посиленої уваги, максимального зосередження та обережності робити нічого. Миротворець Олексієнко згадує, що якраз в Іраку почалися втрати українців, щоправда, не завжди бойові.

Якось бронетранспортер, де знаходилися одні з наших миротворців, перекинувся. Ті, хто були усередині, не постраждали, – розказує Володимир. – А от командиру, який сидів на "броні", не пощастило. Він устиг зіскочити, однак бронетранспортер зачепив його. Від розриву артерії українець помер за лічені хвилини...

Перша ротація Володимира Олексієнка в Іраку завершилася у лютому 2004 року. Пригадує, по приїзді додому дуже хотілося покуштувати справжньої української їжі: оселедця, сала з часником, чорного запашного хліба...

Тривожна звістка про загибель представників українського і казахстанського контингентів, які знешкоджували боєприпаси в Ес-Сувейрі 9 січня 2005-го, застала Володимира вдома. Якраз у той час перекладач Олексієнко готувався повернутися в Ірак. У травні 2005-го він знову ступив на чужу землю. Цього разу його місія тривала півтора роки в Ед-Диванії, що в провінції Кадісія. А після її завершення Володимир Олексієнко продовжив службу в Збройних Силах України. Із хлопцями, з якими безпосередньо перебував у гарячій точці, дружить і по сьогодні. 11 серпня, вони зберуться разом згадати часи, коли в Багдаді було не все спокійно...

Довідково: в миротворчій місії в Іраку проходили службу приблизно 5 тисяч українців, майже два десятки з них загинули та близько 40 дістали поранення. Офіційно для України іракська кампанія закінчилася наприкінці грудня 2005 року. Тоді останній військовий підрозділ українського контингенту – розвідувальна рота 81-ї тактичної групи – залишив табір "Дельта" поблизу міста Аль-Кут. Проте в Іраку залишилося близько 50 офіцерів та прапорщиків з числа українського миротворчого персоналу, що структурно увійшов до складу Тренувальної місії НАТО. Наші співвітчизники надавали допомогу в підготовці особового складу іракських силових структур. Нині в Іраку проходять службу 6 офіцерів Збройних Сил України, які продовжують навчати іракських військових, та 10 офіцерів спецпідрозділу Служби безпеки України для забезпечення захисту працівників Посольства України в Республіці Ірак, членів їх сімей та представників офіційних делегацій від терористичних посягань.

Теги: Ірак, миротворці, перекладач

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати