В Ужгороді побачили світ поезії мукачівки Ірини Гери (ФОТО)

 

Поетеса Ірина Гера наро­ди­лася в мальовничому селі Ве­­ликополе на Львівщині. За­кінчила Львівський універ­си­тет ім. Івана Франка. Ви­кла­дач математики. Д­е­сят­ки літ присвятила на­вчан­ню і вихованню дітей. Ав­тор­­ка збірок "Думи, пе­ре­вті­лені в рядки", "На кри­лах лелеки", "Ков­ток дже­рель­ної води", "У ла­бі­рин­тах долі", "На­впе­рей­ми грозам і на­пас­тям".

 

Щас­ли­ва тим, що мала працьовитих, добрих, побож­них бать­ків. Із радістю згадує роки свого дитинства: як із сест­рами колядували, посівали, гарні писанки малю­ва­ли.

 

Та було й таке, що намагались вирвати все із її сер­ця без наркозу. Але хто б зміг викреслити це з ду­ші?

 

Безмежно вдячна Богові, що ніколи не покидав ні в смутку, ні в радості. Завжди був поруч. Тому звер­тає­ться до нього словами:

 

 

Працюючи вчителем, розуміла, що в цих склад­них обставинах, у яких знаходиться сучасне люд­­­ство, слід бути сіллю землі і світлом світу, на­ма­гаю­­­чись своєю вірою та життям зробити наш світ лю­­дяним. Ад­же пережила часи, коли з людського ото­чення усу­в­а­лось все, що духовне і Боже, а людині про­по­ну­ва­ло­сь жити так, немовби Бо­га не було. Пе­рек­рес­лю­ва­ли­сь слова святого Ва­си­лія Великого: "Хто живе без Бо­га, неможливо, щоб мав щасливе жит­тя".

 

Тому так невтомно працювала для добра дитячих душ. Прагнула, аби її учні не почувались духовно за­губ­ле­ни­ми. Говорила: "Людиною не народжую­ться, нею ста­ють. І це – не протиріччя. У день нашої появи на світ п­е­ред нами постають два шляхи: або стати в житті ор­ла­ми, сяг­нути висот, або кротами, що не бачать ні­чо­го пе­ред со­бою й живуть у темряві. Людина – вінець усьо­го со­тво­­ре­ного – зобов'язана розвиватись в напрямі Неба, праг­ну­­ти уподібнитися ангелам, а не тваринам. Во­на по­вин­на муд­ро використовувати розум – дар, який їй дав бог. Ли­ше тоді людина до­сяг­не вершини дос­ко­на­лос­ті, якщо з до­ві­рою доз­во­ли­ть Богові вести себе".

 

Пригадую слова, сказані поетесою на своєму твор­­­чому ве­чорі "Дозволь, Ісусе, за Тобою йти":

 

"Ми або "виростаємо" до Небес, або ж, про­жив­ши життя, так і залишаємося "недозрілим пло­дом"".

 

Ірина Гера вчила своїх учнів сіяти зерна любові. За­знаючи невдач на дорогах земних, не забувати, що Господь поруч. Він виведе із заплутаних стежин жит­­тя.

 

Із сумом одного разу мовила: "Як мало думаємо про ду­шу. А її так легко загубити, йдучи назустріч при­­на­дам модерного світу. Все частіше задумуюсь, чо­­му пла­чуть у нас ікони та хрести..."