В ужгородському видавництві «Ґражда» побачила світ книжка про гетьмана Мазепу (ФОТО)

Великі люди не бувають однозначними. А Іван Сте­па­но­вич Мазепа-Кале­дин­сь­кий – по­стать гігантська, визна­чаль­на в усій ран­ньо­новітній історії України. Поруч тіль­­ки Бог­дан Хмельницький. Поряд їх по­ста­вив сам народ, склав­ши приказку "Від Богдана до Івана не було справ­ж­ньо­­го геть­ма­на". Бо за­вдя­ки Мазепі в Україні припинилася Руїна, від­­но­­ви­лася тверда влада, а з нею і ста­біль­ність та достаток. І прості селяни, і то­діш­ні ін­те­лек­туали, яких гетьман оси­пав сво­ї­ми ми­ло­стя­ми, оцінили його ве­лич. Оцінили, але на остан­ній бій, до якого покликав геть­ман, пішли тіль­­ки одиниці. Принаймні, на­ба­гато менше, ніж він роз­ра­ховував. Мазепа пе­рехитрував сам себе. Усе йо­го жит­тя – су­ціль­ний гостросю­жет­ний сценарій, полі­тич­ний де­тек­тив, де ні­чо­го не було просто так, все чіп­ля­лося одне за од­не, як коліщатка в го­диннику. Коли через сто­ліття піс­ля на­шо­го Мазепи помер такий схо­жий на ньо­го фран­­цуз Моріс Талейран, хтось запитав про смерть ос­тан­ньо­го: "А на­віщо він це утнув, що хотів цим досяг­ти, яку ін­­три­гу закру­ти­ти?" Не сумніваємось, що по­діб­ні думки від­ві­дали й козаків-вигнанців у Бен­де­рах 22 ве­рес­ня 1709 ро­ку. Життя скінчи­ло­ся, загадка ли­шилася, і зараз ми ще да­лі від від­гад­ки, ніж його сучасники. Сам Мазепа, ма­­­буть, вті­шається власною інтригою десь там, у віч­­­но­с­ті, де вже немає часу, кпить із нас, глузує з наших спр­о­б роз­­в'я­зати заплутані ним вуз­ли­ки, хитро мружить око. Він єди­ний знає, як все було насправді, але не хоче при­зна­ва­­­ ти­ся у то­му навіть самому собі. Він забрав із собою сот­­ні за­­гадок свого життя, аби дражнити нас, про­во­ку­­ва­ти на­­шу цікавість, доводити, що в нашій на­ціональній до­лі да­ле­­ко не все так просто, як дві­чі по два. Від прізвищ ли­шень трьох україн­сь­ких діячів утворилися збір­ні назви – ма­­зе­пин­­ці, пет­люрівці і бан­де­рів­ці. Причому мазепинцями на­­­зи­ва­ли і других, і тре­тіх. Так сам народ-мо­во­тво­рець оці­нив зна­­чення цієї найзагадковішої по­статі укра­їн­сь­кої іс­то­­рії.

 

Останній рік гетьманового життя минув в умо­вах, ска­­зати по-сучасному, інформа­цій­­­ної вій­ни. Власне, і вій­ни звичайної та­кож, але ін­фор­маційна була не менш до­шку­ль­­­­­ною. А після його смерті та війна розгорілася з но­вою силою і кінця-краю їй не видно й досі. У неї було втяг­ну­­то сотні і тисячі авторів – і рядових, і зірок най­більшої ве­­личини. Ця постать виявляється не­вичерпною, оскільки звер­­таються до неї все но­ві й нові історики та пись­мен­ни­­ки, причому кож­ний відкриває щось нове, свіже, ори­гі­наль­­не. Мабуть, для то­го, щоб писати про Мазепу, тре­ба до­­рос­ти. Бо повторювати якісь ба­наль­но­сті нема жод­­но­го сен­су, а щоб сказати щось своє, тре­ба мати непов­тор­ний жит­тєвий до­свід за плечима, власну біографію, здат­ну увій­ти в резонанс з гетьманським життєписом. У сві­­то­­вій літературі є всього кілька вічних тем, до яких сер­йоз­ні ав­тори звертаються тіль­ки на пікові свого та­лан­ту. Є свої вічні те­ми і в кож­ній національній літературі. В ук­­ра­їнській та­кою є, зокрема, Мазепа. Ди­я­воль­­ське і бо­жес­т­­­вен­не настільки тісно спле­­лися у цій фігурі хит­­ро­муд­рого по­літика і бу­дівничого нації, що пи­сати про нього ви­­ключ­­но монохромним (чорно-бі­лим) фарбами не­мож­ли­во. Про ньо­го годиться мо­вити при­близ­но так, як М. Булгаков про сво­го Пон­тія Пі­лата, як Ф. Достоєвський про ста­ро­го Ка­­ра­ма­зо­ва, із гли­бинним психологізмом А. Крим­­сь­кого чи В. До­­­мон­то­вича, ліро-епічним стилем Ю. Янов­ського, із сар­казмом та іронією Б. Олій­ни­ка – тільки не з пла­кат­ною од­но­знач­ніс­­тю, бо ос­таннє – це єдине, чого у Мазепі не­має. Це не та постать, про яку можна ска­за­ти у двох сло­­вах, уміс­ти­ти її суть у кіль­ка формул. Це лю­дина ро­ман­ного мас­ш­табу, по­ліфонічна лю­ди­на-інтрига, яка всо­та­ла усе най­­­краще і все най­гірше, що є в нашому націо­на­ль­ному ха­рак­те­рі. Пізнати Мазепу – це піз­на­ти сут­ність ук­раїн­сь­кої душі. Чомусь самі спа­дають на гадку ві­­до­мі слова Ф. Ні­ц­­ше: "Ко­ли ти довго дивишся у прір­ву, прі­рва починає ди­витися на тебе".

 

Віра Фесенко знайшла у собі таку муж­ність – зазир­ну­­ти бодай краєм ока в прірву. Пи­сали про Мазепу багато до неї, писа­ти­муть ще біль­ше після. Вона ж написала по-сво­­єму. У бага­тьох рядках вчувається по­ле­міч­ний діа­лог з тим чи іншим попередником. Ду­же сильною є і фольк­­лор­на аура, деякі сто­рінки просто аро­ма­тизовані па­хо­щами дум і казок. Про Мазепу справ­ді можна скла­да­­ти фентезі. На­приклад, звер­нувся до ма­лого Іванка висо­чез­ний мос­каль-чарівник із ко­тячими вусами: "Чого хочеш – все жит­тя ка­татися як вареник у маслі, а по­мерти, втра­тивши геть усе, чи, навпаки, все жит­тя бідувати, а по­мерти у сяйві слави і ба­­гат­ства?" І що з тих двох аль­тер­натив об­рав Іванко, невідомо і досі, бо життя геть­ма­­на можна ін­терпретувати в рамках обох цих сце­наріїв. То от при­близ­но такі сюжети і вчу­ва­ють­ся між багать­ма рядками про­по­но­ваної пое­ми. Вона проста тільки на пер­ший по­гляд. По­ема вийшла доволі баро­ко­вою, бо баро­ко­вим був сам її герой. Він був не тіль­ки творцем ок­ре­­мо­го стилю в ук­ра­їн­ській архітектурі, який так і назвали ма­зе­пин­­ським бароко, він не тіль­ки писав ба­ро­ко­ві вірші, не тіль­ки фінан­су­вав барокову Мо­гиляку, чи як ще її на­зи­ва­ють – Києво-Ма­зе­півську академію. Він був перш за все ба­ро­ко­­вим політиком, вся діяль­ність якого була зіт­кана із су­ціль­­них су­пе­реч­но­стей, побу­до­ва­на на контрапункті жи­т­­тя і смер­ті, на ал­хі­мії добра і зла, честі і неслави. Оцю ба­ро­ко­вість поетеса дуже тонко відчула і від­тво­ри­­ла у сво­є­му тексті. Думається, що десь її кур­сором водив по мо­ні­то­ру сам Іван Сте­­па­но­вич, нашіптуючи якісь об­ра­зи. Звіс­но, він не був з нею абсолютно щирим, бо не бу­вав та­­­ким ніколи і ніде (навіть із Мотрею), але у чо­­мусь міг та­ки проговоритися.

 

Та і сама авторка відверто грається із чи­та­­чем. Її ба­дьо­рий ритм заколисує, око ле­тить з рядка на рядок, усе зда­­ється начеб­то зро­зумілим, все виблискує, міниться на сон­­­ці, аж раптом відчуваєш, що мусиш спи­ни­тися, по­­вер­ну­­тися назад, перечитати зно­ву – ще і ще раз, бо за уда­ва­­ною легкістю ви­кладу (уяв­ля­ємо, як то непросто писа­ло­ся на­справді) то тут, то там ховаються речі зов­сім не­прості, бо­лісні, драматичні, які по­тре­бують вдумливої ро­­боти мозку. Може, для когось із юних чи­та­чів саме ця по­е­ма ста­не першим доторком до фе­номену Мазе­пи. Для біль­шості же це буде ще один шанс за­мислитися, що Ма­зе­па – це не тіль­ки зо­бра­ження на десятигривневій ку­пю­рі, а й один із синонімів України. Оця смислова ри­ма (Ма­зе­па – Україна) послідовно проведена че­рез увесь твір В. Фе­сен­­ко. Як і образи шля­ху та дзво­ну, якими відкривається і за­кін­чу­ється по­е­ма – цей своєрідний путівник із Ба­ту­­ри­на Іва­на Мазепи через Батурин Кирила Ро­зу­мов­сь­ко­го і Ба­турин Віктора Ющенка у на­ше сьо­го­ден­ня, коли по­ча­ло­ся вже чет­вер­те століття піс­ля­мазепинської доби.