900 кілометрів, щоби побачити все Закарпаття (ВІДЕО)

Маршрут складали так, аби побачити все Закарпаття. Дорога до Мукачевого - через Яремче, Ясіню, Рахів, Хуст, Солотвино, Виноградово і Берегово. Загалом – 500 км + шлях до Ужгорода. Поверталися через Сваляву (300 км).

Закарпаття це – солоні озера, цілющі джерела і надзвичайно чисте повітря. Не дарма ж люди у тих місцях, як кажуть історики, оселилися ще мільйон (!) років тому. Цікавинок для туристів там теж не бракує.

Тож ми спробували скласти враження про найзахіднішу область України, провівши три дні на колесах. Висновок простий: "родзинок" – чимало, але часто добратися до них – проблема. По-перше, дороги подекуди нагадують відому всім тернополянам вулицю Гайову. По-друге, дивує бездіяльність місцевої влади. Вона мала б усіма силами притягувати на Закарпаття туристів, а натомість не спромоглася навіть на розміщення вказівників і дорожніх знаків.

Ледь колеса не погубили

Із Тернополя рушаємо трасою на Микулиці, але у селищі Дружба повертаємо на Бучач. Щоб не петляти вуличками старого міста, з'їжджаємо на об'їзну і прямуємо до Монастириської. Ця дорога – знайома багатьом, тому в деталі не вдаватимусь. Зауважу лише, що покриття доріг у нашій області, хоч і не ідеальне, але все ж терпиме – принаймні ями дорожники "залатали". Крім того, привели до ладу зупинки, де спиняються автобуси міжміського та міжобласного сполучення.

Забігаючи наперед, зауважу, що найгірші дороги ми побачили у Рахові та біля нього.

- О, вам пощастило, що ви їхали там удень. Там у сутінках можна ходову знищити, бо освітлення нема, тож ям не видно, - зауважив згодом Тарас Зарічний із Мукачевого, коли ми описували свої мандри.

На подібне ми натрапили, повертаючись додому. Ділянку, що поруч із Жидачевом Львіської області, дорогою назвати язик не повернеться. Причому ямиська, в яких ми мало колеса не залишили, були з обох боків шляху і навіть на узбіччі. Тому обминути їх було неможливо. Не рятувало навіть суттєве зниження швидкості.

Помітні наслідки стихії

Гірські краєвиди почали привертати нашу увагу за Надвірною. Згодом була Яремча. Оскільки ми вже кілька разів там бували, то значної зупинки там не робили. Лише заїхали на ринок, де торгують усім: від теплих домашніх капців до покривал і навіть бейсбольних бучок. Напам'ять прихопили шпильку для волосся – із ясеня (15 грн).

Подібний, але трохи менший ринок привернув нашу увагу на Яблуницькому перевалі. Проте оглянути його асортимент заважив дощ. Власне, вздовж усієї дороги через Карпати він то пускався, то переставав. Краєвиди від цього лише вигравали: коли хмари "чіпляються" за гори, а прадавній ліс обступає дорогу з усіх боків – це дуже красиво!

Не відкрию Америки, що дорога через гори майже весь час йде поруч із руслом якоїсь із річок і майже паралельно залізничній колії. Тому на шляху там часто трапляються металеві мости, що висять над урвищами. Потяги натомість "пірнають" у численні тунелі. Час від часу нам траплялися ділянки з помітними ознаками обвалу. До того ж, ми пересвідчилися, що Карпати не встигають позбуватися наслідків паводків, що їх "тероризують". Просто у руслах річок лежать величезні шматки залізобетону – вочевидь, частини зруйнованих мостів чи загат. Крім того, не всюди звели нові мости через річки.

Минаємо Ясіню із її деревяними церквами. П'ятизрубна одноверха Вознесенська церква більше відома як Струківська. Бо її ще у 1824 р. звів пастух Іван Струк. Але для багатьох Ясіня – лише старт мандрівки на Говерлу або центр зимового гірсьоклижного відпочинку. Далі дорогою не миніть вказівник на водоспад Труфанець - з висоти 1720 м, як написано у довіднику, потік, падаючи із 36-метрової висоти, біжить до великої ріки.

До центру Європи – з паспортом

Кваси. Назва селища говорить сама за себе – вода у мінеральних джерелах там справді "квасна". Дослухаємося до поради місцевих – п'ємо з джерела, але в пляшки не набираємо, бо вода втратить свої властивості.

Рахів - найвище місто в Україні - нічим особливим, окрім жахливих доріг і відсутності вказівників, не запам'ятався. Найцінніша пам'ятка - римо-католицький костел св. Яна Непомука (1822-1826 рр.). Кажуть, назва Рахова виникла тому, що місцеві купці, які жили на перехресті торгових шляхів, вміли добре рахувати. Нинішні жителі міста, вочевидь, рахувати розівчилися: якщо вони дороги не відремонтують, жоден турист до них не поїде. До речі, про тамтешні вулиці - чимало з них піднімаються вгору так різко, як це не можуть робити звичні міські вулиці. Туристів дивує, як там люди будуються і живуть.

Наступна цікава точка маршруту розташована поблизу села Ділового. Там ще в ХІХ ст. встановили стелу, яка й вказує на центр Європи. На ній зробили напис: "Постійне, точне, одвічне місце. Центр Європи, визначений дуже точно за допомогою спеціального приладу, створеного в Австрії та Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей. Рік 1887".

- Покажіть паспорти? Куди їдете? – мовив військовий, коли ми підїхали до шлагбауму, що перекривав дорогу. Нічого дивного – це фактично прикордонна зона. Коли водій починає детально переказувати подальший маршрут, солдат усміхається: "Їдете у Мукачево? Цього досить. Я питаю, бо порядок такий..."

Найбільше розчарування для тернополян на Закарпатті - Солотвино

Краєвиди дивують чотириповерховими палацами ще у селищі Біла Церква. Те саме обабіч траси спостерігаємо і в Солотвино.

Якщо у старій частині селища – "скромні" двоповерхівки, то новобудови вражають левами з мармуру на високих мурах і незліченною кількістю вікон. Такого стилю забудови ми ще не бачили більше ніде.

- Як проїхати до солоних озер? – запитуємо місцевого юнака, з'їхавши з траси у село. Ламаною українською він радить повернутися на трасу і там... розпитати людей.

На ринку, розбитому поруч із закинутими приміщеннями шахт, дізнаємося, що до озер – далеченько. Намагаємося під'їхати туди авто. Зробити це не вдається, бо шлях весь час перекривають ворота якоїсь бази або шлагбауми. Кружляємо вуличками. Навколо – будинки, переважно – дерев'яні. На дорозі – ятки із "пляжним" крамом: купальниками, надувними кругами тощо. Солотвино через це видається схожим на будь-яке приморське курортне містечко. Навіть назви санаторіїв - банальні, наприклад, "Жемчужина" чи "Дельфін". Бажання йти до пляжу відпадає. Адже купатися ми не планували, бо попереду - довга дорога, лише хотіли подивитися на місцеву "родзинку".
 

Від побаченого бажання колись приїхати у Солотвино на відпочинок розтануло як сніг навесні.

Годинники на всіх соборах

Тячів проїжджаємо швидко, бо оглядини цікавинок відбирають небагато часу. У центрі міста поруч розташовані храми: римо-католицький костел св. Короля Іштвана (Степана), напроти — лютеранський парафіяльний будинок, поруч — реформатський костел (XIII-XVIII ст.).

Можна ще піднятися на 40-метрову гору. Там - руїни замку Нялаб. Про те, що він – королівський записано у грамоті 1242 р.

Тривалу зупинку робимо в Хусті. Лежить це місто біля підніжжя гори майже тисячу років. На вершині - руїни замку. Дорога до нього довга, часом - стрімка. Йдемо і дивуємося, як на вершину винесли колись ту силу-силенну каміння, аби звести твердиню? До того ж, стежку, завширшки до двох метрів, виклали природною бруківкою – крупною галькою!

Опинившись біля руїн, помічаємо подібність Хуста до Кременця, якщо дивитися на нього з гори Бони.

До слова, саме в Хусті в 1939 р. проголосили незалежну державу — Карпатську Україну. Пам'ятний знак, що нагадує про ті події, побачите, піднімаючись до замку. Лютеранський храм св. Єлизавети – друга помітна пам'ятка Хуста. Про його оборонний характер нагадує кам'яний мур. Трохи далі - костел св. Анни (XVIII ст.).

Однак найвідоміше місце Хустщини - Долина нарцисів, що поблизу села Кіреші (5 км на північ від Хуста – прим. ред.). Але їхати туди варто у травні – у пору цвітіння квітів.

Потім проїхали Виноградів. Окрім францисканського собору, радимо оглянути там ще й замок. "Родзинка" Закарпаття - годинники на вежах костелів. За традицією, храми так прикрашали не лише, щоб люди знали точний час, а й для того, аби нагадати вірянам, що одна з годин може виявитися останньою.

Там - велосипедне царство 

Берегово – містечко, де почуваєшся в іншій країні, хоча не проходиш митниць. Від наших райцентрів воно відрізняється хіба що якимось європейським духом. У центрі Берегово збереглася старовинна архітектура. Ця частина міста – пішохідна. Втім, справді дивує те, що на вулиці звідусіль чути угорську.

Усі вивіски нею продубльовані. Місцеві навіть своє місто називають по-старому - Берегсас. І час на міському годиннику різниться від київського на годину. Усюди – стрічки угорського трикольору та групи туристів-мадярів.

Перед головним порталом храму - бронзове погруддя короля Іштвана Святого, засновника Угорської держави. Через дорогу - пам'ятник Шандору Петефі – співцю Угорщини. 

До речі, на Закарпатті ми часто помічали незвичні для тернополян дорожні знаки: "Інтенсивний велосипедний рух". Були такі і в Мукачево. Туди ми приїхали надвечір. Встигли помилуватися лише замком "Паланок".

Він височить на горі просто над трасою. До пам'ятки пішли наступного дня. Встигли також добре оглянути місто.

Враження – варті окремої розповіді. Третього дня рушили в Ужгород (про це – у №76 "20 хвилин" від 27-28 червня 2011 р. – прим. ред.). Четвертий день – дорога додому. У Сваляві та селищах, що траплялися вздовж траси, оглядати особливо не було що. Коли ж за вікнами з'явилися вкриті лісами горби, ми зрозуміли, що вже на Бережанщині. Ще 52 км і - вдома. 

Довідка

- Заправитися газом коштувало близько 350 грн. На бензин для такої поїздки треба 700 грн. Однак знайти газові заправки складніше – бракує вказівників. Підказують дорогу місцеві жителі.

- Коли запитуватимете дорогу у місцевих, враховуйте таке поняття, як "гуцульський кілометр". Якщо вам кажуть, що їхати треба "десь 2 км", то не дивуйтеся, якщо проїхати доведеться 5 або й більше.

- Оскільки дорожніх знаків бракує всюди, найкращий варіант – GPS-навігатор.

Теги: Тернопіль, Закарпаття, Солотвино

24 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати