Василь Лемак: "Доцільність об’єднання УжНУ з істотно меншими вузами перебуває під великим сумнівом"

Василь Лемак

— Василю Васильовичу, куди абітурієнтам вступати — у великі чи дрібні вузи? Тільки без реклами...

— Абітурієнтам треба подавати документи не у великі чи дрібні вузи, а у найкращі. Якість вузу — це основний показник, а не щось інше. Абітурієнти і їхні батьки мають дізнатися, де навчатися найважче і туди подавати документи. А ще врахувати, де працює більше осіб із науковими ступенями і де більше спеціальностей.

— У ваших словах — прихована реклама...

— Жодною мірою. Нам це і не потрібно.

—Тільки одне запитання про політику: як ви оцінюєте політичне життя у регіоні?

— Мене воно зацікавлює лише з огляду на професійний інтерес і то через призму переважно рішень органів влади, які нами, без сумніву, відстежуються і аналізуються. Правова наука цим усерйоз займається. Якщо ж говорити про політичні змагання в області, то дві серйозні політично активні групи з доступом до владних ресурсів — це краще, ніж одна домінуюча.

— Іще одне запитання як до вченого-юриста: одна із сусідніх держав, по суті, видає свої паспорти закарпатцям. Як оцінити такі дії з огляду на українські закони?

— Україна в своїх законах виходить із позиції, що громадянство є єдиним, а тому наявність у громадянина паспорта іншої держави не змінює ситуації. Інша річ, що такі дії сусідньої держави дружніми не назвеш. Але я не бажаю давати дипломатичні оцінки. Необхідно з'ясовувати, чи передбачає отримання громадянином України паспорта іншої держави принесення присяги цій державі та відмову від українського громадянства. Тобто, чи мають місце підстави для втрати громадянства за нашими законами. Переконаний все ж, що для сусідньої держави — учасниці Європейського Союзу — ускладнення стосунків із Україною не є метою. Ціль напевно — підтримка своїх співвітчизників за етнічним походженням.

— Повертаємося до питань вищої освіти. Схоже, реформу вищої освіти розпочато. У чому вона полягатиме?

— Точно ми не знаємо відповіді на це запитання. Торкаючись змісту реформи, слід зазначити, що суспільство не знає чітких її цілей. Які вони? Очевидно, що мова має йти не лише про організаційні заходи (наприклад, "укрупнення" вузів, ліквідацію окремих із них), а саме про досягнення певних цінностей — наприклад, підвищення якості вищої освіти, зростання конкурентоспроможного випускника українського вузу. Все інше — засоби досягнення. Хіба зменшення неякісних вузів удвічі-втричі призведе до підвищення якості вищої освіти? Хіба об'єднання якісного і неякісного вузу призводить до зростання якості вищої освіти?

Взагалі кількість вузів — питання надто умовне. Кількість вузів на сьогодні є наслідком діяльності освітнього міністерства (з різними назвами) протягом останніх двадцяти років, безпринципного роздавання ліцензій і такої ж безпринципної акредитації вузів. Тож до чого тут самі вузи? Хіба провідні університети з традиціями винуваті в тому, що навколо на ринок освітніх послуг прийшли за допомоги міністерства десятки чи сотні недобросовісних суб'єктів. З іншого боку, об'єднайте сьогодні солідний вуз у регіоні з двома-трьома квазівузами і результатом стане відсутність нормального вузу як такого.

— Зрозуміло. Отже, реформа розпочнеться зі схвалення нової редакції Закону "Про вищу освіту"?

— Оновлення законодавчих правил справді є важливою складовою реформи. Проте є речі, які можливо усунути і без законодавчих змін. Реформа вищої освіти реально розпочнеться у момент, коли в демократичній державі, якою є Україна, припиниться квазізаконна практика прийняття в закритому режимі довільних рішень щодо реорганізації ВНЗ. Державна політика — це не раптові рішення, спрямовані на переляк великих колективів, навпаки — це зважені й відкриті рішення міністерства.

Також має бути припинена радянська практика управління вищою освітою у ручному режимі з застосуванням директивного стилю керівництва. Міністр Дмитро Табачник у одному зі своїх інтерв'ю після призначення чітко заявив, що його "позиція полягає в тому, щоби всі вузи отримали якнайбільше автономії, а міністерство якнайменше втручалося до їхнього життя". Такі ідеї цілковито підтримуються нами.

— Яким є ваше ставлення до нової редакції Закону України "Про вищу освіту"?

— Переважно позитивне: і як спеціаліста, і як педагога вищої школи. Особливо у частині необхідності переформатування вузів на три групи: університети (класичні та профільні), академії та коледжі. Думаю, що не помиляюся, якщо скажу — в УжНУ загалом підтримують вказаний законопроект, запропонований міністром Д. Табачником. За його положеннями в області один вуз буде називатися "класичним університетом" — це буде Ужгородський Національний університет. У будь-якому разі, до моменту схвалення цього проекту Закону будь-які організаційні зусилля в напрямі оптимізації системи вищої освіти будуть недоречними.

— А який, на вашу думку, головний недолік проекту Закону "Про вищу освіту"?

— Головний недолік — відсутність прописаної процедури схвалення рішень про реорганізацію вищих навчальних закладів. Створення та припинення державних університетів, академій, коледжів здійснюється Кабінетом Міністрів України — так визначає частина перша статті 25 проекту Закону. Проте за рамками предмета регулювання законом залишаються питання процедури підготовки, проходження і прийняття рішень у цій сфері.

І хоча Регламент уряду і Закон "Про Кабінет Міністрів України" містять де¬які норми щодо підготовки і громадського обговорення проектів актів уряду, цього явно недостатньо. Зокрема, статтею 51 Закону "Про Кабінет Міністрів України" передбачено, що "проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов'язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України". Проте, наприклад, постає запитання: чи є об'єднання трьох регіональних вузів у один питанням, яке "має важливе суспільне значення"? Тому спеціальний закон мусить містити відповідні норми.

Як видається, враховуючи, що інколи йдеться про крупні структури в регіонах, очевидно, що у цій процедурі має бути визначена хоча б яка-небудь роль місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та колективів вузів, які плануються до реорганізації. Звісно, уряд від імені держави розпоряджається майновим комплексом державного вузу. Проте, коли йдеться про переміщення та зміни умов у роботі одночасно для тисяч працівників, у тому числі сотень професорів і доцентів, то доцільним є донесення до Кабінету Міністрів України з приводу відповідних проектів рішень хоча би письмового висновку, схваленого конференцією трудового колективу відповідного вузу. Будь-які нововведення в сфері вищої освіти повинні обговорюватися широкою громадськістю.   Такою є наша позиція.

— То на сьогодні порядок реорганізації вузів хоч якось урегульований?

— Є Постанова уряду 1994 р. "Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів". Цей акт передбачає для реорганізації навчальних закладів, крім іншого, також дозвіл обласної ради. І хоча з 1994 р. змінилося і освітнє законодавство, і законодавство про місцеве самоврядування, іншої правової процедури з цього питання не передбачено.

— У нашому регіоні реорганізація вишів можлива?

— Запитання до уряду і профільного міністерства. Як на мене, головне на сьогодні — навести лад у сфері вищої освіти, у тому числі і в нашому регіоні. І в цьому питанні ми повністю підтримуємо органи управління освітою. Питання просте — поставте одні вимоги до УжНУ і до інших вузів у регіоні, філій столичних вузів тощо. Я знаю, що обласна рада ініціювала таке питання. Якщо органи управління освітою так вчинять, то протягом короткого часу питання відпаде само по собі.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі, що ліцензійні та акредитаційні вимоги одні для всіх вузів, проте застосовуються далеко не однаково. У нас в УжНУ все дуже прискіпливо — хто очолює кафедри, скільки працівників на кафедрі з науковим ступенем, ученим званням, який їх профіль, скільки докторів, яка їх частка у читанні дисциплін, публікації, методичне забезпечення тощо. У нас це все багато разів перевіряється. Поставте подібні вимоги до всіх навчальних закладів і я думаю, що частина інших структур, які готують фахівців, просто перестане існувати. З цього треба починати. З елементарного порядку.

Коли перевірки "трясуть" і шукають недоліки у вузах, де працює понад сотня докторів наук, і одночасно розширюється державне замовлення і ліцензійний обсяг для незрозумілих структур, які позбавлені науково-педагогічних кадрів — така практика деморалізує колективи крупних вузів. Їм цинічно демонструється, що показники роботи — їх власна справа, які ніде і ніким не враховуються.

— Пряме запитання: в Ужгородському Національному університеті побоюються об'єднання з іншими вузами?

— З якими саме конкретно, будь ласка?

— Ну, наприклад, із ЗакДУ?

— Відповідаючи на ваше запитання зазначу, що доцільність об'єднання УжНУ з істотно меншими вузами справді під великим сумнівом. В області вузів небагато — це, по-перше, бо саме це подається як основний аргумент у подібних процесах. Порівняти можна, наприклад, зі Львовом (уся конгломерація) чи з Одесою. Кількість населення в названих містах — приблизно мільйон. Ніхто ж серйозно не запропонує об'єднати майже два десятка львівських вузів у один мегавуз. Так само і у Одесі є лише п'ять крупних вузів. У нашій   області при населенні близько 1,3 млн. чоловік структура вищої освіти включає один крупний вуз, два — істотно менші і ще кілька — зовсім дрібних.

По-друге, в УжНУ майже півсотні напрямів (спеціальностей), за якими готуються фахівці рівня бакалавра, спеціаліста чи магістра. У інших вузах відсутня переважна більшість таких спеціальностей. Треба розуміти: УжНУ — це не лише престижні спеціальності. Місія нашого університету — забезпечення кількох сотень шкіл області педагогами, забезпечення економіки фахівцями, які потрібні сьогодні, хоч і не користуються зовні великим попитом.

Ми з повагою ставимося до колег з інших вузів — для більшості з них саме УжНУ виступає як альма-матер. Але в нас склалися традиції, характерні для класичних університетів, добротні кадри, певна демократична атмосфера. І зруйнувати ці речі не дано нікому.

По-третє, це головне, ми категорично проти використання реорганізації як приводу для ліквідації УжНУ як юридичної особи, створення на основі університету іншої структури, заміни статутних органів, звільнення працівників за підставою реорганізації тощо.

— Але тим не менш уряд може ухвалити рішення про об'єднання двох вузів у один. Хто з числа двох буде керівником новоствореного на їх основі вузу?

— З юридичної точки зору постає питання наявності підстав для звільнення керівників вузів і лише після цього — призначення нового або нових. Бо навіть таке урядове рішення не є безпосередньою підставою для звільнення обох керівників, права яких захищено трудовим законодавством. Мова може йти лише про їх попередження про наступне вивільнення за два місяці. Донині таких рішень, наскільки мені відомо, урядом чи міністерством не схвалювалося. У ректорів, зазвичай, завершувався термін їх повноважень, на який вони були обрані.

— Кажуть, що після реорганізації фінансування УжНУ, можливо, поліпшиться. Як ви оцінюєте такі заяви?

— Для нас справді важливим є належне державне фінансування, сприяння влади — це без сумніву. Але так само, а можливо, і більше значення для нас має збереження атмосфери відкритості й толерантності в колективі, атмосфери, коли кожен викладач відчуває себе викладачем, і нікому не дано посягати на його гідність. Без цього неможлива нормальна робота вузу. І ми будемо намагатися зберегти її.

— Пане Василю, ще одне запитання, напевно, незручне: що означає набуття чинності антикорупційного закону для вищої школи?

— Перші враження — багато що означає. Вивчаю його зміст і думаю, що самі народні депутати хоча би зрозуміли, що вони ухвалили. Він набув чинності з 1 липня 2011 р. і серед суб'єктів, на які поширюються його норми, згадуються "посадові особи юридичних осіб публічного права, які дістають заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету" — вочевидь сюди належать і посадові особи державних та комунальних вузів, і посадові особи середніх шкіл, і закладів охорони здоров'я. У свою чергу, це означає, посадові особи державних вузів за рівнем обмежень, по суті, прирівнюються до керівників держави і державних службовців.

— Хіба викладач за обмеженнями прирівнюється до нардепа чи глави місцевої держадміністрації?

— Викладач — ні, лише посадові особи. Звісно, таке "прирівнювання" є ненормальним, бо освітянські посадовці (при всьому їх впливу і можливостях) не володіють державно-владними повноваженнями, а більшість із них не мають жодного стосунку до розподілу бюджетних коштів.

— У мене пряме запитання: в УжНУ останнім часом не забагато перевірок?

— М'яко сказано. Частина з цих перевірок, які пов'язані з акредитацією та ліцензуванням спеціальностей в університеті, відображають, так би мовити, робочий процес. Але є і інші перевірки — вони пов'язані не з розвитком університету, а зі зверненнями громадян до нашого міністерства або інших контрольних органів. Громадяни, звісно, мають право на звернення. У нашій державі можна написати скаргу не тільки до суду, а й з широким переліком адресатів: від органу місцевого самоврядування до президента. І громадяни користуються таким правом. Мова йде і про наших працівників, і про сторонніх осіб. Таке право встановлює Закон "Про звернення громадян". Правда, одночасно цей Закон передбачає дві речі: він не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг, установлений трудовим законодавством, а також те, що не розглядаються анонімні звернення. Але контрольними органами нерідко ці "дрібниці" просто не помічаються...

— Що побажаєте абітурієнтам?

— Обрати найкращий вуз і стати з допомогою освіти успішною і щасливою людиною.

Теги: УжНУ, освіта, університет

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати