Обірвана доля, або Третє повернення Марка Бараболі

Ця стаття була написана й опублікована у вітчизняних («Молодь Закарпаття») та закордонних («Визвольний шлях», Лондон; «Дукля», Пряшів) виданнях, озвучена на закарпатському радіо й телебаченні понад 20 років тому. Отже, не днесь відкрилося світові де й коли погасла зоря Бараболі.

Обірвана доля, або Третє повернення Марка Бараболі
Цікавою і приємною для мене є жвава реакція відвідувачів Закарпаття онлайн на публікацію Володимира Пукіша про виявлені ним меморіальні стели на честь загиблих у вирі Другої світової війни. Усе таки ми живемо в парадоксальному часі. Ну хоча б тому, що ця інформація сприйнята нині як найсвіжіша. Хоча той таки Володимир Пукіш в нашому ж таки Ужгороді (здається в "Новинах Закарпаття") опублікував її минулоріч. Під час тодішньої нашої з ним зустрічі я акцентував якраз на тому, що найзагодковішим і найцікавішим для мене було б встановлення особи, яка подбала про вкарбування імені Івана Рознійчука в мармурі, бо його там аж ніяк не мало бути. І це очевидно навіть з простого прочитання прізвищ і дат смерті вшанованих вічною пам'яттю. Факт, що військовополонений, який жодної миті не прослужив у радянських чи прорадянських збройних силах, який власне й помер не від кулі, а від давньої, на той час майже невиліковної недуги – сухот, дає мені підстави вірити в доброго ангела-хоронителя, який з якихось незрозумілих мотивів подбав про нього. Це незбагненно, але це – справедливо.
 
А загалом, маємо підтвердження думці, що все нове – забуте старе. Тому й пропоную свій давній текст, появі якого в 1990 р. передували роки непростих пошуків, сповнені цікавих поворотів і пригод.
 
Отже:
 
Що далі поринаєш у світ Івана Рознійчука – нездоланнішим стає почуття вини, не­сп­ла­че­но­сті і несплатимості боргу. І перше видання, здій­снене Степаном Росохою, – "З-під їдкого пе­­ра Марка Бараболі" (Прага, 1941), і друге, що ста­­ло можливим завдяки копіткій та на­по­лег­ли­вій праці Михайла Мольнара, – "Ту­теш­няць­ка губернія "(Пряшів, 1970) та, зрештою, і про­по­новане читачеві (під­го­тов­ле­не І. Ребриком у 1989 р.) – це все ще лише початки зна­йомства, це все ще лише спроби осягнути твор­чий доробок письменника.
 
Марко Бараболя, в миру – Іван Федорович Роз­нійчук, народився 30 квітня 1910 року в се­лі Требушани (зараз Ділове Рахівського ра­йо­ну) в простій селянській родині. Двадцять ро­ків тому (сьогодні вже сорок – І. Р.; далі за текстом читачів просимо самотужки вносити часові корективи) у післямові до збірочки його творів Ми­­хайло Мольнар з гіркотою писав про іронію до­лі, яка зле пожартувала зі спадщиною пись­мен­ника, приховала її від читача, очевидно, з тої простої причини, що були невідомі об­ста­ви­ни і час чи, зрештою, не було й певності у смер­ті автора. Не інакше як іронію мусимо сп­ри­йняти і той факт, що сам дослідник і всі йо­го попередники та послідовники, хоч лише і на де­сяток днів, але продовжували життя Марка Ба­раболі, помилково, як зараз з­­'ясовано, вка­зуючи датою народження 19 квітня. Сестра пи­сь­­менника, Марія Федорівна, з цього при­во­ду згадує мовлені з гумором, але не без пе­ча­лі, спонуканої життєвими негараздами, слова ма­тері: ще зо два дні міг почекати і не ро­ди­ти­ся того дурного місяця. Квітень за народною тра­дицією вважався дурним і на Закарпатті...
 
 
Усього два дні. Невже вони спричинили й до того, що так довго Рознійчукове ім'я вк­ри­вав морок невідомості, що на цілих сорок п'я­ть ро­ків на його слабосилі плечі посмертно було зва­лено тяжку ношу, в якій сплелися, вросли одна в одну підозра, тривога, надія: "пропав без­вісти", полишивши за собою глибинне і го­ст­ре, живе і дошкульне слово...
 
А загалом, маємо на сьогодні від сили зо три­дцять творів письменника, і це з тим, що автор­ство окремих з абсолютною певністю (є надія – поки що) не встановлене. Мали б знач­но більше, і не тільки за обсягом, якби не зот­лів "захований" автором роман "Гаврило Мо­то­ви­ло...", якби було віднайдано чи відтворено з пам'яті неопубліковане, про яке відомо лише зі спо­гадів людей, що близько знали Рознійчука. Але безсум­нівним є те, що у 20-40-х роках осо­ба сатирика-гумориста прописана наміцно, що його доробок, його майстерне відтворення на­ціонально-культурних процесів Закарпаття цьо­го періоду має неабияку історико-лі­те­ра­тур­ну вартість, ще й по­силену, бо донині збе­рі­гає гостроту та актуальність.
 
Ще далекого 1935 року в інтерв'ю ль­вів­ській газеті "Новий час" Василь Ґренджа-Дон­ський по-товариськи тепло і щиро говорив: "Му­­шу згадати небувалий талант сатирика Мар­­­ка Бараболі, закарпатського Остапа Виш­ню, але вилаю його публічно, бо страх лінива бе­стія. Шість років мовчав! Скільки благань, скіль­ки просьб, мало навколішки не падали ми пе­ред ним: "Чоловіче, пиши!" А він собі завився, мов слимак в шкаралупу, й немилосердно мов­чав... Аж тепер пощастилося з нього ланцю­га­ми видобути одного вірша і малий фей­ле­тон­чик. По шістьох роках!" Високо цінував талант Ба­­раболі Василь Пачовський, і також на осно­ві нечисельних публікацій в періодиці. А 1942 ро­ку "Літературна неділя" в одному з номерів по­містила коротеньку замітку: "Як зачуваємо, бу­ли видані всі твори-сатири Марка Бараболі. Сво­го часу настільки були популярні, що де­кот­­рі його читачі виучували їх напам'ять. Мно­го сатирбуло передруковано в заг­ра­нич­ній пре­сі". Розуміння непересічності та­ланту Іва­на Рознійчука неодноразово зафіксоване і в ра­дянському літературознавстві минулих де­ся­ти­літь. "Пре­тензії" до автора були скоріше да­ни­­ною часові й зводилися до того, що в ок­ре­мих творах "сміх є самоціллю", окремі "за­свід­чую­ть національну обмеженість", а ще окремі, "не маючи революційних переконань", дру­ку­вав "на сторінках націона­лістичної преси". Як би там не було, а до масового читача Марко Ба­раболя прийшов лише добіркою в досьо­год­ні найґрунтовнішому виданні "На Вер­хо­ви­ні" (Карпати. – Ужгород, 1983).
 
Зараз, коли з'ясовано окремі факти біо­гра­фії Івана Рознійчука, постають питання, од­­нозначної відповіді на які не так легко зна­йти. Надто багато завалів лишилося позаду, над­то глибокі борозни пролягли через наші ду­ші. І якщо нам вдалося таки пройти через них до перебудови, то це ще аж ніяк не означає, що повернення до джерел духовності, до пра­в­ди історії буде легшим чи безболіснішим.
 
Свогочасу Василь Довгович, визначний куль­турний діяч Закарпаття, філософ і поет, пи­сав: "Роздумуючи над занепадом працелюб­но­сті та людським кровопролиттям з приводу гал­льської війни 1809 року, причиною якої бу­ла Угорщина, я зненавидів філософію як таку, що від багатьох століть не вміє стримати лю­дей, щоб вони врешті-решт не сходили з глуз­ду, і присвятив себе поезії". Думається, на­ве­де­ні слова не тільки характеризуть ставлення ав­тора до конкретних історичних подій, але й досить виразно окреслюють складність взає­мо­відносин між особою і світом, між твор­чі­стю і життям.
 
Рознійчукові перепало од світу, мабуть, на­д­міру щедро ...Сумлінно розміряний з точністю май­же що не до дня тридцятип'ятирічний жит­­тєвий шлях на ще не надто зжовклому па­пе­рі. Рівний красивий почерк. Можливо, у цьо­­му доречно б розгледіти професійні ознаки вчи­­теля чи торгівця. Чіткість, лаконізм. Однак, це не особливість стилю письменника Марка Ба­­раболі. Це всього-на-всього елементарні ви­мо­ги "Опитувального листка" НКВС. Документ (певно, не перший і не останній у тих тра­гічних часах) Іван Федорович Рознійчук, єф­рей­тор-аспірант, писар кулеметної роти ІІІ ба­таль­йону 42 піхотного полку угорської армії за­пов­нював 15 лютого 1945 року у 7 Но­во­ро­сій­ськ­ому відділенні 148 табору вій­сь­ко­воп­о­ло­не­них та інтернованих. Але не був би Рознійчук Ба­раболею, якби і попри холодні ґрати ан­кет­них граф не прорвався знайомий голос глибин­но-печальним самокпином. В особисто впи­са­ній додатковій графі "примітки" третьою і остан­ньою є: "в) В свободное время занимался ли­терат. работой (писал гуморески на ук­раин­ском языке"). І не більше.
 
Перебування Рознійчука у радянському по­ло­ні до сьогодні послідовно замовчувалося, хо­ча сам факт був відомий родичам і близьким – га­даємо і дослідникам творчості письменника – у перші ж повоєнні роки. Більше того, були, пра­вда – не докумен­товані, відомості і про смер­ть – переказували через людей ті, хто зу­ст­рі­чався з Рознійчуком у румунському місті Фок­­шани, де знаходився пересильний пункт вій­­ськовополонених, чи, може, і Новоро­сійсь­ку, і в евакогоспіталі у станиці Пашковській (під Краснодаром), куди було переведено Роз­ній­чука 14 вересня 1945 року, адреса рідних бу­ла відома достовірно (до речі, у супровідній істо­рії хвороби вона вказана так: с. Тре­бу­ша­ны Закарпат. Украина ССР), однак ніяких офі­­цій­них повідомлень і після фатальної дати не на­дійшло. Цьому б і не варто дивуватися. Пе­­ре­бування у ворожій армії – злочин. І по­ка­ра, от­же, заслужена. Що тут говорити, коли й сьо­­год­ні видається майже фантастичним від­най­­дене в архівних завалах науковцем Уж­го­род­­сько­го держ­університету Омельяном Дов­га­ни­­чем звернення Голови Народної Ради За­кар­пат­­ської України, секретаря ЦК КПЗУ Івана Іва­­новича Туряниці до Микити Сергійовича Хру­­щова від 9 червня 1945 року, в якому, зок­ре­­ма, вказувалося: "Зараз у зв'язку з роз­гро­мом мадярських і німецьких фашистів, у ра­дян­­ських та­борах перебувають громадяни За­кар­­патської України, в першу чергу всі ті, що бу­ли насильно мобілізовані в мадярську армію в якості військовополонених і значна частина з чи­с­ла тих, які потрапили з інших підстав, що не звільнені..." і далі: "...в інтересах відбудови на­родного господарства нашого краю ми про­си­мо Вас, Микито Сергійовичу, підняти кло­по­тан­ня перед Командуванням Червоної Армії СРСР про звільнення з таборів усіх трудящих гро­мадян Закарпатської України і про нап­рав­ле­ня їх на батьківщину..." Хоча, з усього видно, во­но й не було почуте, але сам факт про­мо­ви­стий. Невже і в тих часах було розуміння дій­сно складного суспільно-психологічнсго мо­мен­ту, що воля суб'єкта може бути безсилою, коли при­ведені в дію ме­ханізми воєнно-політичної ма­шини? Асаме таким бачиться Закар­паття кін­ця другої світової війни. Зрештою, таку ж оцін­ку зна­ходимо і з одній із останніх при­жит­тє­вих, але ще "цивільних" публікацій Марка Ба­­раболі. Першотравневий номер "Лі­те­ра­тур­ної неділі" за 1943 рік помістив коротенький са­­тирично-гумо­ристичний твір "Весна". Після при­­мітивізованого нанизуваня описів зустрічі вес­­­ни різними суб'єктами – сніг, нива, віз, ав­то, корова, муха, трава і так далі – нап­ри­кін­ці зна­йшлося місце й людині: "А люде (десьда­ле­ко) сміло законтровали: Ой, будуть наш фронт на дрантя розбивати, нас не пускати, як ско­ти­ну, взад тручав, бомбами зуби нам ви­би­ва­ти і, взагалі, наше мізерне життя лік­ві­до­­вати. Та­ке то весна. Бодай вона скисла!" Чи не про та­к­е ж людське безглуздя писав на по­чат­ку ми­нулого століття Василь Довгович? Що­прав­да, його війна зачепила лише на рівні ду­хов­но­му, хоча і цього предостатньо, щоб спо­ну­кати біль не­підробний, лягти на серце не­ви­гой­ним руб­цем. По долі ж Рознійчука війна про­­йшлася по-вар­варськи зухвало і безжально, йо­го, лю­ди­­­ну здо­рову і роз­куту душею, про­зір­ли­ву і тве­­­ре­зо­ми­слячу, кинуто між кривавих жо­рен сві­тової вій­ни... Чи був у письменника ви­­бір? Але ж він усе свідоме житія стояв перед ви­­бо­ром.
 
Про цілісність і послідовність позиції Івана Роз­­нійчука в питаннях, що хвилювали краян за­­галом або ж прогресивні кола інтелігенції, мо­­жемо судити з його творів. Літературна ді­я­ль­­­­ність Бараболі почалася з відстоювання тої істи­­ни, що ми­стецтво не буває про­він­цій­ним. Ви­­могливість до художнього слова – один з про­відних мотивів доробку письменника. По­сту­пово увага Бараболі зосереджується на про­бле­мах національної сві­домості, а точніше – на роз­критті природи та інтересів різних сус­піль­них сил, що здійняли галас навколо "істинної" "істо­­рії", "істинної культури" і "єдино" мож­ли­вих "уст­ремлінь" Підкарпатської Русі. Для Іва­на Рознійчука усвідомлення своєї Бать­ків­щини як чогось невіддільного від України, не­залежно від того, куди на даний момент про­лягають дер­жавні кордони і яка на­ціо­наль­на політика вер­ховенствує, було природним і без­сум­нів­ним. Він чітко бачив і соціально-по­лі­тич­ну, і мов­но-національну си­туацію у краї. Пе­ре­ко­на­ти­ся у цьому не важко. Достатньо пе­ре­читати хо­ча б "Проект автономії". В досконалій ху­дож­ній формі, яка увібрала в себе широку ам­плі­ту­ду можливостей сло­ва – від глибокого на­род­но­го гумору до нищівного сарказму – Марко Ба­раболя задокументував складні реалії часу, за­лишаючи авторську позицію чітко виз­на­че­ною. Таку ж визначеність зу­стрічаємо і у тво­рах, присвячених суто мовно-національним пи­танням ("Продукція язиков", "Розвиток язи­ка", "Гальо! Галь! Радіо Кошіце!" тощо). Цікаво, якою була б реакція Івана Рознійчука, коли б він мав змогу послухати нинішніх теоре­тиків ру­синства "нового смеру"? Таки розумів він на­скільки живуче це явище, коли присвятив йо­му стільки уваги...
 
Доля Закарпаття передвоєнних років бен­те­­жила уяву найширшої громадськості. Вар­то, однак, зауважити, що Іван Рознійчук не мав жодних ілюзій щодо обіцянок чеського уря­­­ду в плані надання Підкарпатській Русі авт­­­ономії, хоч і усвідомлював потребу в ній. Але мусимо пам'ятати й про те, що події 30-40-х ро­ків, які охопили країни Єв­ропи, не оминули й Закар­пат­тя. Про­го­ло­шен­ню Карпатської Ук­раї­ни до певної міри по­сприяли процеси за­галь­но­єв­ро­пей­ські. А з тим, у 1938-39 роках заг­роза сві­то­вої війни бу­ла надто відчутною. Про близьку пер­спективу міс­­цева періодика ве­ла мову з реа­лістичних по­зицій, стурбо­вано, а­ле ще з на­дією. Прем'єр Во­лошин в інтерв'ю "Новій Сво­бо­ді" говорив: "Маю надії, що наша правда пе­ре­може, своїх зе­­мель нікому не дамо, будемо бо­ронити всіми си­­лами моральними й фі­зич­ними, бо ніхто з сві­домих громадян на­шої мо­ло­дої держави не хо­че міняти здобуту сво­­­боду на кайдани не­во­лі. Будуть переговори, бу­де за­сідання ар­біт­ра­жної комісії й, спо­ді­ваю­сь, що нас не від­да­ду­ть на знищення..." (Но­ва сво­бод. – Ужгород, 30 жов­тня 1938). На­дій, од­нак, було дуже мало. Та ж газета писала: "Пе­ред на­шими очима про­су­­вається з головокру­жною скорістю фільм пре­важних, пот­ря­саю­чих історичних подій. Він летить з такою швид­­кістю, що звичайний гля­­дач не в силі за ним докладно слідкувати. Що вчора було на "ві­­ки вічні вирішено", сьо­год­ні лежать в руїнах і має­ться вра­ження, наче б во­но ніколи не було дій­­сністю..." Уряд Карпат­ської України зак­ли­кав народ до єд­но­сті, бо на його "...те­ри­то­рію зголошують ім­пе­рі­а­лістичні зазіхання су­сіди з пів­дня і пів­но­чі. Ті за­зіхання є зви­чай­ним посяганням на чу­же добро без ніякого і най­меншого на­ціо­наль­но­го чи господарського об­ґрунтування...".
 
Іван Рознійчук стояв перед чи не най­ск­лад­­­нішим у своєму житті вибором. Він був сим­­патиком нового ладу, але й бачив без­пе­р­спек­­тивність становища. Мав на це свої мір­ку­ван­­ня, які не приховував, висловлював од­вер­то. Тим більше, що і сам був особою уже до­си­ть по­пу­лярною, і окремі лідери Карпатської Ук­­раїни були його товаришами чи знайомими. Та й бать­ко очолював Народну раду в Тре­бу­ша­нах. Роз­нійчукові сподівання, на жаль, збу­ли­ся. Бе­ре­зень 1939 року став кривавим для за­кар­пат­ців. Угорський фашизм жорстоко роз­ча­вив груз­ним чоботом експансії молоді па­го­ни Кар­пат­ської України. Жертвою звірячої роз­­прави став батько письменника. Ледве уник покари брат Федір. Та й самому при­йш­ло­ся нелегко...
 
Ми тривалий час романтизували і ге­рої­зу­ва­­ли втечу закарпатців у Радянський Союз на­пе­­редодні Другої світової війни, замовчуючи, що людьми часто рухала безвихідь. Думав про пе­­­рехід кордону і Рознійчук. Передумав. Бо знав, що діялося зокрема на Україні в 30-х ро­ках, знав про колективізацію, голод, пе­рес­лі­ду­ван­­ня та репресії. Звичайно, про міру обізна­но­­сті зараз судити важко, лише, мабуть, не­сп­р­о­­ста молодшим братам Федорові та Василеві по­ра­­див шукати порятунку на За­ході (що вони й зро­били, так і не діставши більше змоги по­вер­ну­тися на Батьківщину).
 
Вугорській армії Іван Рознійчук перебував з 13 червня 1943 по 13 жовтня 1944 року. Дій­сно магічне число – 13. За цей час, виконуючи до­­ручення як посильний, кілька разів по­бував удо­­ма. Пригнічений, виснажений. Розповідав рід­­ним про свої незавидні військові будні. Від­сту­­пав разом з частиною також попри рідну до­­мівку і вже не сподівався нічого доброго. Про­­­щався із сестрою без надії на повернення. Л­і­­тератор із Хуста Олександр Сливка згадує свою єдину зустріч із Марком Бараболею 28серпня 1944 року в Тересві: "...на станції я чекав ву­зь­коколійний поїзд на Усть-Чорну. Повз мене нестроєвим маршем пройшла група гонведів, які, здається, приїхали по­їздом згорі, від Кар­пат­ського хребта, від лінії Арпада. Задній з тих гонведів – молодий, середнього росту, ху­дор­лявий чорнявий і довговидий, прит­ри­мую­чи рукою гвинтівку на лівому плечі, правою сми­чив за собою шинель і голосно сипав кляв марамороськими лайками.

 

– Ви, пане гонведе, напевно з Ма­ра­мо­ро­ша? – запитав я.
 
– Судиш по пісні, яку співаю? – зо­ста­но­вив­ся.
 
– Так.
 
– Я з Марамороша. Ти чув колись про Мар­ка Бараболю?
 
– Чув! І читав...
 
– То знай, що це він! – гупнув себе в груди гон­вед, не давши мені договорити, що саме я чи­тав, і потягся за іншими...
 
Про дальшу долю Іва­на Рознійчука повідомив рід­них ще у 1945 ро­ці Степан Стойко (професор, доктор біо­ло­гіч­них наук, закарпатець за походженням, за­раз проживає у Львові). Він разом з Ба­ра­бо­лею здався у полон поблизу угорських містечок Кіштелек та Мідсент. А односелець Ба­ра­бо­лі Іван Куриляк – очевидець відправки ешелону вій­­ськовополонених із Фокшан у Новоросійськ.
 
Здоров'я Рознійчукове на той час було геть пі­дірваним. Ще у 1943 році захворів на ту­бер­ку­льоз. Табірні умови лише прискорювали фі­зич­не і духовне виснаження. 73 дні пе­ре­бу­ван­ня в евакогоспіталі – це, можливо, трохи упо­вільнена смерть письменника. І як епілог:
 
 
АКТ
27 ноября 1945 года
Составили настоящий акт в том, что сего чис­ла в а/г №5443 умер военнопленный Роз­ний­чук Иван Федорович, украинец, 1910 года рож­дения, єфрейтор. От /диагноз/ ле­во­сто­рон­няя казеозная пневмония.
Подписи:
Зам. нач. по риж. и охр.
Де­жур­ный врач
Дежурная м/с.
 
 
Того ж дня тіло покійного було поховано (оче­видно на кладовищі евакогоспіталя) "в квадрате 3 могила № 9"  – також засвідчено актом.
 
"Ой, стелися ти, барвінку, на його мо­ги­лі..." – так назвав Марко Бараболя один із своїх тво­рів. Події відбуваються 1999 року. Урок лі­те­ратури. Вчитель просить розповісти зок­­рема про творчість Бараболі. Учень від­по­відає, що про живих не прийнято говорити, тому він кра­ще прочитає його твір...
 
У 1990 році Івану Рознійчуку виповнилося б 80. Ми не знаємо, де його могила. Знаємо квад­рат і номер. Знаємо, що десь під Кра­сна­да­ром... Якщо не розрита плугом Відродження та Цілини...
 
І знаємо ще. Іван Рознійчук – один із тих щед­ро на­городжених глибоким інтелектом та чуй­ною душею людей, чия доля прагнула роз­витку, а так і не подужала товщі часових на­ша­­рувань і наростів, згоріла на вітрах сус­піль­но-політичних катаклізмів, полишивши чи в до­кір, чи в науку незгладиму печать величі тво­рення, знівеченого, обкраденого людьми ж. Це мусимо зрозуміти. І пам'ятати про це му­си­мо.
 
1990 р.

Іван Ребрик, для Закарпаття онлайн

13 червня 2011р.

Теги: Іван Рознійчук, Марко Бараболя, сатирик, Підкарпатська Русь

НОВИНИ: Культура

08:38
Ужгородцям два дні показували сучасне польське кіно
02:11
Закарпатська обласна філармонія запрошує на "Christmas time"
10:12
В Ужгороді свій творчий доробок презентувала художниця Раїса Дорожникова
10:08
Закарпатські лялькарі потішать малих глядачів прем'єрою вистави "Про Валибука, Принцесу Небійся та Довгоборода"
06:55
У Бардієві та Пряшеві звучала "Маковицька струна"
21:04
/ 1
В Ужгороді презентували альбом-каталог графіки Гаврила Глюка
09:27
Ретроспективну "дитячу" виставку у техніці батик відкриють у Мукачеві
09:06
У неділю провідний театр Закарпаття "прем'єрно" покаже британську комедію "№13"
20:09
Виставку живопису та графіки "І на шостий день" Антона Ковача презентують у Львові
18:23
Виставку робіт Раїси Дорожникової відкриють завтра в ужгородському скансені
14:47
/ 1
В Ужгороді презентували видання про видатного закарпатського художника-авангардиста Павла Бедзіра
09:20
В Ужгороді продовжується театральна "Весна" зустрічей
18:00
Цикл новорічно-різдвяних концертів в обласній філармонії в Ужгороді відкриє Noel
00:17
/ 1
Закарпатський художній музей відзначив 70-річчя "грантовою" виставкою
07:22
В Ужгороді відбудеться концерт "Пам’яті корифея" до 95-ї річниці з дня народження Іштвана Мартона
00:34
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
00:24
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
05:48
/ 2
В Ужгороді можна переглянути творчість молодих художників Закарпаття
13:10
На Хустщині відбувся ювілейний обласний фестиваль-конкурс ім. Майданного
09:44
/ 1
В Ужгороді студенти-музиканти влаштовують вечір хорової музики Tribute to Benjamin Britten
12:24
/ 1
Естрадно-духовий оркестр Закарпатської обласної філармонії до свого дня народження влаштовує концерт
05:53
/ 2
В Ужгороді відкрилася виставка фото з "сірої зони" війни на Донбасі
17:57
Із "Барвистими крилами осені" дебютувала в Хусті майстриня Оксана Забелло з Тячівщини
10:10
У Берегові пленер "Осінній Берегсас" завершився художньою виставкою
21:40
В Ужгороді говорили про традиційне закарпатське гончарство
» Всі новини