Василь ШКЛЯР.
Василь Шкляр - володар гран-прі всеукраїнських літературних конкурсів «Золотий Бабай», «Коронація слова», «Золотого пера» Спілки журналістів, працює головним редактором видавництва «Дніпро». Більш детальніше — в його інтерв'ю газеті «Вісті Ужгородщини».
— Багатьох здивувало, що ваш роман «Ключ» видано шведською мовою в престижному видавництві цієї країни, яке спеціалізується на перекладах з екзотичних мов. Невже й українська вже - екзотика?
— Аж ніяк. Мушу вас заспокоїти, що до екзотичних мов відносять не тільки нашу, але й китайську та японську. А «Ключ» справді є найрезонансним. Адже не кожен твір протягом двох років видається тричі. Крім того, його повністю надруковано в часописах «Сучасність», «Київських відомостях», «Україні молодій».
— Не менш популярним, певно, обіцяє бути і ваш новий роман «Кров кажана»?
— Він уже надрукований у журналі «Сучасність». І одна бабця з Америки, передплачуючи це видання з 60-ти років, написала у редакцію, що віднині відмовляється від передплати, бо такої порнографії вона не витримує. Твір справді багато в чому провокаційний, епатажний. Це містичний трилер. Основний мотив - зрада й помста. Йдеться про наше сучасне життя з усіма парадоксами. Іноді я називаю цю книжку романом про народження у суспільстві диявола.
— А ваш скандальний роман «Елементал» про чеченські події, який умовно можна назвати націоналістичним? Наскільки він є документальним?
— В основу роману покладено реальні події. Під час президентської виборчої кампанії Єльцина 1996 року російські спецслужби полювали за родиною Джохара. Дудаєва. Газети рябіли заголовками: куди ж поділася його дружина Алла? А в цей час вона переховувалася у наших Карпатах. Саме українці вивезли її з Чечні до України, а потім, підкупивши митників, переправили через Білорусь, далі — до Прибалтики, Скандинавії. Причому це робилося аж ніяк не на самодіяльному рівні. Цією місією керували народні депутати України.
Про це не знала навіть СБУ. До неї тоді довіри не було.
— Звідки вам відомо про цей факт?
— У якійсь мірі до нього я сам був причетний. Ми зустрічалися з Аллою Дудаєвою у бункері. Навіть у Карпатах часто мінялося її місце перебування. Потім я супроводжував її у потязі. Тоді, до речі, я займався політикою, був прес-секретарем Української республіканської партії. Але як письменник відчував, що ця виняткова ситуація з Дудаєвою колись обов'язково відобразиться на папері. Незабаром я познайомився з дуже яскравою особистістю, українцем, який служив у французькому іноземному легіоні і воював у гарячих точках. Утім, таких співвітчизників, як він, чимало. Це хлопці, які погидували своїм тутешнім убогим життям, і різними шляхами потрапили за кордон. Це супермени із загостреним почуттям власної та національної гідності. Я вирішив поєднати ці лінії і написати роман про порятунок родини Дудаєва. Чому ми маємо дивитися на героїв Шварценегера, коли у нас є свої? Причому вони цікаві ще й тим, що мають інтелект!
— Як сприйняла роман сама пані Дудаєва?
— Наразі мені про це не відомо. Але для мене багато важить, що твір добре сприйняли хлопці, які воювали в Чечні. Краще ніж ті, хто не воював. Один із них мене розпитував, де я воював, з ким, у якому підрозділі. Словом, він сприйняв мене за свого, і це найкраща оцінка для письменника. А інший, який брав участь в операції з вивезення Дудаєвої, скупив аж 50 книжок «Елементалу». Він був у захваті. На моє запитання, чи не розчарований він, що в підсумку героїня роману виявилась не донькою Дудаєва, а всього-на-всього
дублером, він посміхнувся. «Таких дублерок, — сказав він, — аби заплутати сліди «федералів», було кілька. Ці дівчата з охороною, щоб відвести підозри спецслужб від справжньої Дудаєвої, їхали в різних напрямках. Отже, ваша творча вигадка виявилася правдою. Ось чому я і скупив стільки ваших книжок».
— А як відреагували на книжку в Росії критики?
— У російському посольстві, наскільки знаю, були невдоволені. Відгуки критиків особливо не збираю. Але випадково прочитав у Інтернеті, що мій герой, мовляв, часто займається сексом. Але автор ніде не вказує, чи користується він презервативом? Ось такий рівень російської критики. Мені сподобалася оцінка колишнього афганця Василя Славчука: «Кому не подобається «Елементал», хай читає «Хаджі-Мурат».
— Чув, що ваші твори, зокрема, «Елементал», намагалися екранізувати?
— Серіал за сценарієм «Елементалу» силами телеканалу «1+1» пропонував зняти Олександр Роднянський. Я здивувався, адже в «Елементалі» — виразні антиросійські мотиви. Проте Роднянський уже — в Росії. Кілька режисерів намагалися екранізувати мій «Ключ».
Скажімо, Олег Бійма вмовив мене розірвати вже готовий контракт, бо він, мовляв, зніме і серіал, і прокатний варіант. Але ніяк не може акумулювати кошти. Тепер я шкодую про попередню пропозицію.
— Коли ви відчули себе популярним?
— Тоді, коли видавництво виплатило мені аванс за останній мій роман за умови, що ця книжка розійдеться накладом вісім тисяч примірників. І це тоді, коли Пауло Коельо, яким захоплюється весь світ, виходить в Україні значно меншим тиражем. Причому вартість моєї книжки — 16, а Коельо — чотири гривні. Нині багато говорять про український бестселер. Але багато хто думає, що це книжка, яка продається мільйонним тиражем. А насправді, що краще реалізовується. У нас 10 тисяч проданого тиражу — це вже бестселер. І не через те, що ми дурніші чи гірші. Просто нашою мовою читає менший контингент, її менше пропагують, вона слабше захищена. Ось видавництво «Дніпро» видало Едгара По п'ятитисячним накладом. І він не розходиться краще за мої книги. І така ситуація з будь-яким іншим світовим класиком.
— Чув, що ви категорично виступили, щоб ваші твори не видавали в Росії. Чому?
— Тому що, видавши російською, російські видавці в першу чергу заполонять моїми книгами не свій, а наш ринок. Але я ж — не ворог українського народу! Бо талановита книжка, якісне кіно можуть зробити більше, ніж сотні політичних програм. У Росії вже давно зрозуміли, що на книжці, фільмі легше в'їхати в чужу державу, ніж на танкові. Та, попри свій песимізм, із приходом нової влади сподіваюсь, що українська книжка в Україні (!) займе нарешті гідне місце. Нові українські письменники мені імпонують перш за все розкутістю, незакомплексованістю. Вони не засупонені в той офіціозний мундир, який так стискав класиків соцреалізму.
Філіп ЖИРОШ, Іван ЖИРОШ, "Вісті Ужгородщини"
24 квітня 2007р.
Теги: