Режисер Закарпатського російського драмтеатру про акторство, театр і "Етно–Діа–Сферу"

Інтернет–видання "Панорама Мукачева" вирішило представити на увагу своїх читачів інтерв'ю Євгена Тищука, головного режисера Закарпатського державного російського драматичного театру (м. Мукачево).

– Євгене, розкажіть звідки Ви родом і де пройшло Ваше дитинство?

– Я народився в Донецькій області, в місті Краматорськ. Там вчився і ріс, потім армія, а після вступив до Київського інституту культури. Закінчив з червоним дипломом режисерський факультет інституту культури і після розподілу потрапив в місто Мукачево, в Закарпатський державний російський драматичний театр. Вже працюючи в театрі, закінчив Київський національний державний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка–Карого, в майстерні Костянтина Дубініна. Провчився заочно 5 років, отримав спеціальність "режисер драматичного театру", а також спеціальність "педагог" (з правом викладання). Також два роки стаціонарно навчався у школі–студії МХАТ в Москві, в майстерні Валерія Володимировича Фокіна.

– Скажіть, Ви з театральної сім'ї?

– Ні, подібні питання мені задають часто. Закінчуючи 10 клас, я замислився: "Ким же я хочу стати насправді?". У ті радянські часи всі хлопці хотіли бути космонавтами і шоферами ... (сміється). Лікарем я бути не міг тому, що при баченні крові падаю в обморок. Ну, ким тоді залишалося бути – тільки космонавтом, але і тут з'ясувалося, що вестибулярний апарат у мене слабкий, навіть в автобусі закачує. А взагалі, куди мені в космос? Ось акторська професія мені дуже сподобалася – актор, режисер, кіно ... Я поставив собі мету і чітко до цієї мети йду до цих пір.

– Євгене, розкажіть про початок Вашої театральної кар'єри. З чого все почалося?

– От зі школи все і почалося. У 10 класі я зіграв свою першу роль – Діда Мороза. Потім, після закінчення школи, у 17 років, пішов працювати на завод, так як через армію мене не прийняли на перший курс до театрального інституту. У театральних інститутах прийнято набирати групу відразу на 4 роки, і педагоги доглядають акторів, які будуть грати в дипломному спектаклі. Паралельно, я влаштувався в народний театр "Данко", в місті Краматорську. Дуже хороший народний театр, у той час там працював режисером Іван Семенович Войтюк. Зараз він відомий кінорежисер. Це був мій перший педагог і перший вчитель з театрального мистецтва.

– Яким Ви були студентом?

– Я по життю – максималіст. Мені потрібно все, або нічого. У кожного режисера завжди є надзавдання. Режисер, який починає робити спектакль, на початку визначає надзавдання, тобто загальну, всеосяжну мету, під яку вибудовується весь спектакль. Так і в мене в житті, я в 10 класі визначив надзавдання і чітко дотримуюся його. В інституті так само було – якщо вчуся, то вчуся тільки на відмінно. Взагалі кажучи, всі навчальні заклади я закінчував з червоним диплом. Освіта приносила мені натхнення.

– Чому Ви вирішили закінчити другий університет за вже наявною у Вас спеціальностю "режисура"?

– Це різні інститути, і в той час, коли ще не було Поплавського, це був просто інститут культури. Зараз він вже університет мистецтв імені Поплавського. Раніше там було зовсім інше викладання, і педагоги були з театрального інституту. Завжди було прикро, коли говорили "кульок" та "кульок", а театральний інститут завжди вважався вище, і ті, хто не вступав до театрального, вже, як покидьки суспільства, йшли до інституту культури (сміється – ред.).

Я ж потрапив туди майже випадково. Нас затримали на три місяці в армії, і я пролетів зі вступними іспитами, а в інституті культури набір був на місяць пізніше, і я пішов за компанію (сміється – ред.). Щоб не втрачати час, вступив на факультет режисури.

Вже працюючи в театрі режисером, я почав розуміти, що мені чогось не вистачає. Є якась невпевненість, несвобода. Спробуйте, попрацюйте з професійними акторами і народними артистами, які закінчували театральні інститути і розуміють більше, ніж ти, це просто жах (сміється). Ось це відчуття невпевненості постійно сиділо всередині, і я розумів, що мені треба йти в інший інститут і переконатися в тому, що я працюю правильно. Саме Костянтин Михайлович Дубінін дав мені таку школу, і я до цих пір впевнений на 100% в тому, що я правильно працюю і можу зараз спокійно викладати. А ось Валерій Володимирович Фокін у Москві дав мені вже вищу режисуру. Там навчали працювати в композиції, предмет називався – "майстерність режисури, як композиція". В.В. Фокін працює як В. Мейєрхольд, все вибудовується, весь спектакль у композицію, де темп, ритм, світло, звук, все має своє значення, це просто вища математика, це вищий пілотаж!

– Скажіть, Ви самі були актором?

– Коли я вступив до театру, в Мукачеві мене спочатку взяли не режисером, а просто актором. У той час головним режисером в Ужгороді був Станіслав Мойсеєв. У 1991 році він ставив у нас в театрі на замовлення спектакль "Тусовка". А вже через рік я, як режисер, поставив перший свій спектакль в Мукачівському театрі під назвою "Генерали в спідницях". На сьогодні я поставив вже 36 вистав. Всі спектаклі улюблені, але є особливо вдалі, ті, які зроблені професійно, від душі і від серця, а є такі, які на замовлення (кривиться – ред.).

– Хіба спектаклі до цих пір грають на замовлення?

– Ну, так, замовляють. Наприклад, потрібно спектакль–комедія, який потрібно возити по санаторіях. А є такі вистави, як "Дім Бернарди Альби" або "Скляний звіринець", це ті вистави, які беруть за душу.

– Чи можна стати професійним режисером, не будучи актором?

– Перед тим, як почати працювати режисером, я зіграв у цьому театрі більше 30 ролей. Якщо режисер не актор за освітою, то він все одно всі ролі програє з актором. Але коли ти сам актор, ти більше розумієш специфіку – як підійти до актора або як краще пояснити "народному артисту".

– Чому саме режисура, чому не просто професія актора?

– (Сміється – ред.) Всі хочуть командувати. Акторові доводиться працювати, а ти просто сидиш на стільці і кажеш, що робити. Але в мене, якщо Ви помітили, ніколи в залі не видно режисерський стільчик з написом Тищук, як у великих режисерів, де ззаду сидить ще 4 асистенти. За вдачею я непосида, постійно щось пояснюю, і якщо в актора не виходить, то відразу підхоплююся і біжу на сцену – показую як правильно зіграти.

– Вас театр повністю поглинув або залишається вільний час для себе?

– Для мене театр – це і робота, і хобі. Для мене театр – це все. Все в моєму житті є театр. Я вважаю, що потрібно бути професіоналом і бути кращим в чомусь одному. Хоча ні, буває виняток, я, наприклад, співаю, щоправда, не танцюю, а ще складаю п'єси. Мої п'єси ставлять в Росії, Україні та Білорусії. Зараз я працюю над новою казкою "Принц і чудовисько", комедія для дітей і дорослих. 25 травня буде прем'єра, обов'язково приходьте.

Так само, я викладаю для дітей сценічний рух і біомеханіку за методикою Всеволода Мейєрхольда – відомий російський режисер, актор і педагог, творець знаменитої акторської системи, що отримала назву "біомеханіка". Це унікальна система. Ми маємо ексклюзив на Україну з викладання біомеханіки. Це ціла школа з професійного виховання актора і акторської техніки.

Я також викладаю в училищі культури в Ужгороді. Веду акторську майстерність і сценічний рух для студентів першого і другого курсів. І з цього року буду набирати групу в інститут імені Поплавського (філія в Ужгороді).

– Євгене, як, на Вашу думку, молодь із задоволенням іде в театральні вузи?

– Ні, зовсім не йде. Це вже як Бог розподіляє, комусь ставати міліціонером, космонавтом, хтось журналістом, а якщо вам закладено в театрі грати, то ви нікуди не дінетесь від цього. Ви будете шукати і пробувати, але все одно прийдете до театру. Ось наші учні, ми їх випустили вже більше тисячі, хтось в театрі працює, а хтось обрав зовсім іншу професію і роботу. Але я можу з упевненістю сказати, що їм усім дуже допомагає театральна освіта. Вона їм дає особливу енергетику, манеру спілкування, розкомплектованість. Завдання ж режисера не завантажити актора на сцені, а навпаки, поскидали всі його проблеми, очистити від усього, а потім вже дати те, що потрібно для ролі.

– Вас на вулиці впізнають? Вам знайоме почуття слави?

– Та ні, звідки? У нас містечко маленьке. Хоча ні, мене сусіди впізнають (сміється – ред.). У КВН, у складі суддів суджу гру команд, ось ті так, завжди впізнають. А ще маленькі діти дізнаються про акторів нашого театру. Знаєте, після вистави, звичайно, коли актори зіграють мишок або Леопольда, тоді діти при зустрічі на вулицях кричать: "Ой, дивіться, пацкуни пішли!", От і вся слава.

– Які вистави Ви вважаєте успішними для себе і для глядача, в очікуваннях і результатах є різниця?

– Так, так, звичайно. Успішним завжди буде той спектакль, який зроблений за принципом театр – трикутник. Якщо коротко пояснити – то раніше, приймуть чи не приймуть глядачі п'єсу, залежало тільки від актора, як зіграє актор, так воно і буде. Режисер у даному випадку повністю залежав від гри актора. Мейєрхольд же запропонував іншу систему, де режисер, читаючи п'єсу автора, давав акторові своє бачення гри. І актор вже грав те, що хотів сказати режисер. У даному випадку глядач вже йде не на автора п'єси, а йде на постановку режисера. Стає приємно, коли з'являються глядачі, які починають ходити на мої п'єси (сміється).

– Як Ви вибираєте репертуар для театру?

– При виборі репертуару для майбутньої постановки, ми обов'язково враховуємо і контингент, і те місце, в якому граємо (проживаємо). Наприклад, якби наш театр працював у Києві чи Москві, ми б ставили інші спектаклі. Якщо брати загальну кількість постановок на рік – ми намагаємося ставити 1–2 комедії, щось із сучасної драматургії і обов'язково одну класичну річ. Або Шекспір чи Островський або Чехов. Зараз у мене дозріває ідея поставити п'єсу "Три сестри". І обов'язково ставимо вистави для самих маленьких наших шанувальників – для дітей.

– Класику складніше грати?

– Насправді, для будь–якого режисера поставити класику набагато простіше, навіть якщо її поставити по "тексту", як вона написана, так як вона грається сама по собі. Те, що режисер не домислив – глядач, дивлячись і слухаючи актора, все зрозуміє сам. Наприклад, у п'єсі "абсурду" (сміється – ред.) глядач просто цього не зрозуміє, якщо йому не розжувати сенс. Тому класику з одного боку ставити – це завжди виграшно, але з іншого боку і складно, так як зараз цікава не сама п'єса, а її інтерпретація і постановка самого режисера. Глядачі все більше йдуть дивитися на роботу режисера.

– Скільки часу у Вас йде на підготовку вистави від того моменту, як прийшла ідея і до моменту, коли випустили спектакль?

– Буває по–різному, все залежить від ситуації та складності постановки, в середньому 1–2 місяці. Ось, наприклад, в Голлівуді або на Бродвеї, там так, за 2–3 тижні максимум потрібно випустити виставу.

– За скільки годин в день актори відпрацьовують свою роль?

– Ну, актори і режисер – вони працюють вічно (сміється). Коли йдуть додому, продовжують все прокручувати в голові. Готують їсти – працюють, сплять – працюють, тексти повторюють нескінченну кількість разів. У нас взагалі ненормований робочий день.

– Ви згодні з тим, що чим далі від столиці, тим є щирішою творчість, бо більше не на заробіток, а на саму гру викладаються актори?

– Ні, ні, це все від професіоналізму актора залежить і від його бажання працювати. Не можна стати професійним актором, потрапляючи до театру з вулиці і не маючи фундаментальних знань. Коли тебе, як актора, 4 роки дресирують через вправи, відпрацьовують мову і рухи, тільки тоді ти розумієш, як важко дається професіоналізм.

– Яку найбільшу божевільну п'єсу Ви хотіли б поставити?

– Ех, зараз у мене сама божевільна ідея – це Гоголь, наприклад, "Майська ніч" або "Утоплена". На жаль, я ніяк не можу до неї приступити, так як на гарну декорацію потрібні дуже серйозні фінансові витрати. Та й сама реалізація ідеї вимагає великих фінансових вкладень.

– Скажіть, для творчого розмаху Вам вистачає розмірів мукачівської сцени?

– Замало! (Сміється – ред.)

– Ви однаковий і передбачуваний або актори ніколи не знають, що від Вас очікувати?

– Насправді я дуже вибуховий і якщо бачу, що актор, що щось не доопрацьовує або не дотягує до ролі, то відразу вибухаю, але через 5 хвилин вже відходжу, стаю спокійним і всім прощаю. Я абсолютно не злий і тим більше не мстивий. Якщо кажу акторові: "Ну все, збирай манатки" – це зовсім не означає, що виганяю його. Це так, просто творчий підхід (посміхається – ред.).

– У Вас є улюблений спектакль, який не відпускає до цих пір?

– Як акторський спектакль – це "Герцог Гонзага", я грав роль Генрі. Виставу ставив режисер Тарас Криворученко. Шикарний спектакль, це моя улюблена роль, найулюбленіша роль. Але для цієї ролі треба було бути фізично потужним, а я такий щупленький був. Заради цієї ролі по 8 годин на день тренувався: гойдався, турнік, гантелі, штанги, сирки плавлені, білки їв тоннами. Режисер через півтора місяці був просто в шоці і, звичайно ж, я отримав цю роль. Мої улюблені режисерські вистави – це "Будинок Бернарда Альби" і "Скляний звіринець".

– Скажіть, Ви є одним з організаторів фестивалю Етно–Діа–Сфера?

– Насправді організатором є директор нашого театру – Юрій Степанович Шутюк. Це повністю його заслуга і тільки на його енергії все це тримається. Я тільки допомагаю в реалізації. У цьому році в Мукачеві проходить вже 12 міжнародний фестиваль Етно–Діа–Сфера. Напевно, такий фестиваль єдиний не лише в Україні, а й у світі, оскільки беруть участь етно–театри різних національностей.

– Велике спасибі, Євген, за цей цікавий розмову і бажаю Вам успіхів!

– І Вам теж спасибі!

Довідка: Євген Віталійович Тищук – магістр режисури, випускник Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка–Карого (майстерня К. М. Дубініна) та Школи–студії (інститут) імені В.І. Немировича–Данченка при МХАТ імені А. П. Чехова (майстерня В. В. Фокіна). Автор п'єс і спектаклів, які були поставлені в театрах України та Росії. Лауреат обласної театральної премії ім. братів Шерегіїв.

Теги: актор, театр, мистецтво, фестиваль

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати