Євген Станкович: "Я - не Дон Кіхот, а хлопець зі Сваляви"

Не рідше ніж двічі на рік Євген Федорович приїжджає додому, в закарпатське місто Свалява, де живе його 92-річна матуся та молодша сестра Любов Федорівна. Там і зустрівся з визначним земляком кореспондент "Урядового кур'єра".

Пощастило на добрих людей

- Євгене Федоровичу, де минуло ваше дитинство?

- Я народився в Сваляві ще під час Другої світової, у дідівській хаті. Ховалися в Бабич-покуті (Бабич - це село, а покутя - обійстя, яке купив мій дід Станкович), бо місто бомбардували, а в горах було набагато спокійніше.

Коли мав усього три роки, мама з батьком розійшлися. Він пішов працювати у Берегове директором школи-інтернату. Крім мами, опікувалися нами, трьома дітьми, дідик із бабкою. Мама була вчителькою початкових класів, дідик - бухгалтером, бабка доглядала за мною. Жили ми дуже бідно.

- Як у вас народився музикант?

- Мене і брата мама відвела до музшколи, але Степан кинув заняття, як і всі, хто з нами вступав. Лише я витримав до кінця, освоїв баян. Державний іспит складав аж у Мукачевому. Саме тоді мені й порадили: "Йди в музучилище".

В Ужгороді потрапив під опіку видатного музичного діяча і фольклориста Володимира Гошовського, композитора Степана Мартона і Володимира Базеля. Середовище, яке вони створили, не знищувало людську індивідуальність, а допомагало розвиватися. Якби не ці добрі люди, я ніколи не став би музикантом. Бо то важка справа - піти з простого народу й стільки добитися.

В Ужгороді я залишив баян і перейшов до віолончелі, оскільки вже бачив себе композитором, а цей інструмент наближав мене до оркестру, до інтелектуального мислення. Курс віолончелі закінчив за два роки замість чотирьох. Старався, грав так, що аж кров ішла з пальців. Якщо б це зараз, мені б ціни не було.

У Львівську консерваторію вступив теж із допомогою наставників. Але вже з першого курсу мене забрали в армію. Відтрубив усі три роки в артилерійському взводі. Ходив через день у караул.

- Після армії довго відновлювали форму?

- Це вже не було так важливо, адже я вчився на композиторському факультеті. Починав у Львівській консерваторії, а закінчував Київську. На Київщину переїхала майбутня дружина і, звісно, я. До речі, коли одружувалися, мені виповнилося лише 20 років, а їй - 17. Батько її був військовим льотчиком: спочатку в Мукачевому, потім у Львові, відтак перебрався у Бориспіль...

- Як склалося консерваторське життя?

- Потрапив до класів Бориса Лятошинського та Мирослава Скорика. А ще у Львові близько познайомився зі Станіславом Людкевичем. Був і на його сторіччі, і на похороні: Станіслав Пилипович прожив 102 роки... Мені пощастило, весь час оточували добрі люди. Дуже доброзичливо й безкорисливо до мене ставилися, ніколи не вимагали, щоб якось їм віддячував.

- Коли дебютували по-справжньому?

- У 1976-му виконана третя симфонія "Я стверджуюсь" на вірші Тичини. Саме в ті часи мені судилося стати наймолодшим лауреатом державної Шевченківської премії.

- Ще чимось займалися крім композиторства?

- Упродовж семи років був редактором видавництва "Музична Україна", а паралельно з цим викладав музику в школах, співпрацював із радіо, телебаченням. Чому так детально все перераховую? Бо це не було основною моєю роботою, більше часу і сил віддавав творенню музики.

100 кінострічок - скромний підробіток

- Вас знають за музикою до багатьох кінофільмів.

- За неї у радянські часи платили копійки, але я їх вважав Божою манною. У Голлівуді, де довелося побувати, розповідали про авторів мелодій до кількох стрічок, вони - мільйонери. Я ж створив музичний супровід до понад ста, але - жебрак. І, до речі, не я один такий. Могли б мати мільйони Дога, Артем'єв та інші.

Я почав із хроніки. Причому впродовж 6-7 років особливо активно співпрацював із режисером-документалістом Володимиром Шевченком. На жаль, після двох місяців у чорнобильській зоні він отримав таку дозу радіації, що невдовзі помер. На студію ім. О.Довженка перейшов, якщо чесно, бо гонорари там були в п'ять разів вищими. Був "приписаний" там майже 19 років. Співпрацював зокрема з Юрієм Іллєнком (стрічки "Мавка" і "Княгиня Ольга"), з Григорієм Коханом (багатосерійні "Народжені революцією", "Ярослав Мудрий", "Устим Кармелюк").

Моя кіномузика - це тільки заробіток. Працював для кіноіндустрії, аби матеріально ні від кого не залежати.

- Що ж було основним?

- Симфонії, балети. Цю музику я вважав своєю.

- Які ваші твори здобули широке визнання?

- Часто згадують панахиду про Голодомор, яку створив ще 1994 року. Слова до неї написав Дмитро Павличко. Спільний твір під назвою "За померлими з голоду" три роки тому виконувала хорова капела "Думка" в турне країнами Європи. А реквієм "Бабин Яр", цього ж співавторства, має бути виконаний нинішнього року в Ізраїлі, про що Кнесет із Верховною Радою склали окрему угоду.

Камерна симфонія N3 визнана кращим твором 1985 року Всесвітньою трибуною композиторів (ЮНЕСКО).

- Чому бралися за такі речі як панахида чи реквієм?

- Колись дід Василь Лізак, який мене виховав, сказав: "Кожна невинна душа має бути оспівана". А він у дорадянський час був і дяком у церкві, і директором школи.

 Я - не Дон Кіхот, а хлопець зі Сваляви

- Вас знають і як борця за авторські права

- Гучно сказано. Але право інтелектуальної власності - таки одне з основних. У західних країнах не сплатити авторові за використання його музики не посміють. У нас це право ігнорується, про що я не втомлювався говорити трьом попереднім президентам України, з якими зустрічався як голова Національної спілки композиторів. Як уже казав, у радянський час за свою музику до кінофільмів я отримував мізерію. Нині справа не зрушила з місця. На жаль, і українського кіно вже майже немає.

- А за кордоном ваші права не порушують?

- Я член кількох іноземних агентств з авторських прав, там знімають коли 50 чи 60% із моїх гонорарів, які отримую за виконання своєї музики. Решту сплачують справно.

- Як із цим у Росії?

- Там порівняно з нами зробили десять кроків уперед. У Білорусі є прогрес. А от у Молдові композиторам взагалі нічого не сплачують. Подібна ситуація в Уганді, Гані.

- Будете добиватися зрушень до кращого?

- Повинен як голова творчої організації. Ці питання стосуються кожного громадянина, його захищеності в суспільстві.

- Вас обирали делегатом Верховної Ради СРСР...

- Це сталося в 1988, а перед тим я п'ять років поспіль був у складі Верховної Ради УРСР.

- Скільки тоді отримували депутати?

- За союзне депутатство - 300 крб на місяць, плюс безоплатний проїзд. Порівняно з нами сьогоднішні українські депутати - королі. На сесіях мусив проводити по 2-3 місяці. Моїми колегами були Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Борис Патон, інші відомі люди.

- У мистецтві нині чимало дилетантів...

- У музиці їх не буває. Тут локшину на вуха не повісиш, адже мелодію оцінюють професіонали, які одразу відчувають фальш. Музика - то взагалі каторжна робота. Мабуть, не випадково Карл Маркс прирівняв працю композитора до шахтарської, і це тоді, коли ще не було відбійних молотків і прохідних комбайнів, відколупували вугілля з пластів лише кайлами.

- Де ви заробляєте на життя?

- Головним чином за кордоном. І в Америці, і в Європі замовляють твори, видають і регулярно оплачують. Тут їх часто-густо немає куди пристосувати. Я - не Дон Кіхот, а хлопець зі Сваляви. Люблю випити файного віскі, закусити. У мене зріст метр вісімдесят і апетит нівроку.

- Як працювалося в Європі та за океаном?

- Писав музику на замовлення: півтора року в Канаді, рік - у Швейцарії. Європа дуже різнорідна, але в ній панують законність і порядок. Жодних проблем з авторським правом не виникає. Потрібно почуватися європейцями і відповідно поводитись, тоді не доведеться чекати, аби нас визнавали. Але мені щодо цього легше, бо музика має одну особливість: вона інтернаціональна.

- Ви вже багато років керуєте кафедрою у Національній музичній академії

- Намагаюся сприяти молодим людям так, як колись мені мої викладачі.

- Цікаво, діти продовжили батьків шлях?

- Донька - учений-секретар Національної музичної академії України ім. П.Чайковського, теоретик і піаністка, син - скрипаль у Національному театрі опери та балету ім. Т.Шевченка.

ДОСЬЄ

Євген СТАНКОВИЧ. Народився 19 вересня 1942 р. в м. Свалява Закарпатської області. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П.Чайковського, з 1997 р. - дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України. З 2009 р. - Герой України. Автор опери, балетів, симфоній, камерних творів для солістів, хору та симфонічного оркестру, романсів, музики до фільмів.

Теги: Станкович, композитор, музика

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати