Закарпатська відповідь українському «мовному питанню»

Водночас на Західній Україні є цілі села, населення яких узагалі не говорить українською і навіть... не розуміє її. 

Заговори, щоб я тебе побачив
Сократ

Та й самі назви сіл, зокрема, на Закарпатті (повернуті людям у 90-х замість радянських відповідників) часом складно піддаються слов'янській вимові (наприклад, Ботфалва, Тийглаш, Тисаагтелек, Тисаашвань, Четфалва, Горонглаб, Гуняді, Неветленфолу тощо).

На мові закарпатців позначилася історія їхнього краю: лише впродовж ХХ століття Закарпаття належало кільком державам, були й такі періоди, коли його територія підпорядковувалася одночасно різним державам, кожна з яких мала власну мовну політику. Тому у різні роки статус державної тут мали угорська, чеська ("чехословацька"), російська (де-факто) і українська мови. Поширеною міноритарною мовою (мовою нацменшини) була також румунська.

Зміна мовної політики відчутна не лише у історичному контексті, вона позначалася на конкретних людях одного покоління. Адже навіть сучасні бабці і дідусі в цій області можуть похвалитися тим, що за час свого життя, ніколи не виїжджаючи з власного обійстя, були громадянами кількох держав, з, відповідно, різними офіційними мовами.

"Нем тудом", або 3-4 % повного нерозуміння державної мови

Більшість закарпатців розмовляють українською мовою (понад 80 %, згідно з даними Карпатського центру полінгових досліджень).

Водночас, потрапивши у деякі села поблизу угорського кордону, можна засумніватися, чи це все ще територія України. Громади цілих сіл тут спілкуються виключно угорською, мало хто з людей може відповісти на питання україномовного гостя або зробить це, у кращому разі, ламаною російською (включно з окремими головами сільрад). З таких сіл до національного університету в Ужгороді нерідко потрапляють студенти, які дуже погано розуміють українську (при тому, що вчили її як державну усі шкільні роки), висловлюються із сильним акцентом і часто плутають роди, наприклад, кажучи "она подумал" (в угорській мові немає категорії роду).

З 2008 року в Ужгородському нацуніверситеті для угорськомовних діє окремий природничо-гуманітарний факультет з угорською мовою навчання фахових дисциплін. Його відкриттю передувала робота кафедри угорської філології на філфаці та кафедри історії Угорщини та європейської інтеграції на істфаці. Окремий факультет був створений завдяки співпраці УжНУ із Демократичною спілкою угорців України.

У с. Геча Берегівського району, де проводяться популярні гастрономічні фестивалі, місцева мешканка Катерина Фозекош (родом з Дніпропетровщини) розповіла, що прожила на Берегівщині вже понад 40 років (з часу одруження). Була змушена вивчити угорську мову – всі нові односельчани спілкувалися тільки так і, як жартома згадує пані Катерина, навіть кіт розумів накази лише угорською.

Переважно румунською розмовляють сім'ї сіл Тячівського району – Глибокий Потік, Пещера, Добрік, Плаюц.

У колись німецькомовних селах Мукачівського району (Шенборн, Софія, Павшино) та, наприклад, с. Усть-Чорна Тячівського району (колишня назва села – Кьонігсфельд) досі живуть шваби – нащадки німецького субетносу, які, втім, не так добре зберегли свою мову, як угорці та румуни. Кількість представників німецької меншини на Закарпатті (чимало німців поселилися на території краю у часи його входження його до Австро-Угорської імперії) значно зменшилася через політику СРСР: у листопаді 1944 року радянська влада здійснювала депортацію чоловіків угорської та німецької національності.

За експертною інформацією директора Карпатського центру полінгових досліджень, завідувача кафедри туризму УжНУ, кандидата соціологічних наук Федора Шандора, до 20% закарпатців спілкуються не українською мовою. Це, здебільшого, росіяни, роми, угорці, румуни.

Узагалі не володіють українською 3-4 % населення області. Серед цих осіб до 60% – росіяни, до 10 % – роми і по 30 % – угорці та румуни. Найменшу потребу вивчати державну мову мають саме російськомовні закарпатці, оскільки можуть порозумітися із більшістю населення, спілкуючись рідною їм російською.

Поширеність мов спілкування на Закарпатті Федір Шандор визначає у такому порядку: розмовна українська мова з численними діалектними елементами, літературна українська, російська, угорська, румунська, ловарський діалект ромської, словацька, польська, німецька.

Закарпатський вавилон, або Спільної мови для всіх немає

Вільна Інтернет-енциклопедія Вікіпедія стверджує, що "теперішня мовна ситуація в Україні є результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності та української державності". Щодо Закарпаття, то автори ґрунтовного видання "Закарпаття 1919-2009 років: історія, політика, культура", виданого торік українською та угорською мовою (до речі, із узгодженням текстів істориками обох країн) у розділі про мовну політику зазначають, що в історії краю гучними "були і є" процеси мадяризації, чехізації, русифікації, українізації, що, безумовно, позначалося на мові. Багатомовність є характерною особливістю області, як і її багатонаціональність та поліконфесійність.

Автори згаданої книги стверджують: "Сьогодні на Закарпатті немає спільної мови для всіх: жодної такої мови не існує, якою б – незалежно від віку, освіти, місця проживання або національності – володіли всі у регіоні".

Щодо того, як у цій ситуації вдається порозумітися закарпатському вавилону, науковці зазначають: "Оскільки слов'янські мови, які вживаються на Закарпатті (українська, російська, словацька, подекуди місцева говіркова русинська/руська) споріднені, закарпатці, які знають хоча б одну з них, розуміють один одного і тоді, коли спілкуються різними мовами". І тут же зауважують: "Нормативними (літературними) варіантами цих слов'янських мов володіє досконало відносно незначна частина населення".

100 бюджетних тисяч на русинський словник

У контексті мов спілкування закарпатців неможливо оминути тему русинства. Після рішення Закарпатської обласної ради питання русинської мови вийшло за межі кола осіб, що вважають себе русинами та відстоюють необхідність визнання окремої русинської мови – 67 депутатів проголосували за те, аби виділити з бюджету 100 тисяч гривень на видання 6-томного "Словника русинської мови" Юрія Чорі у рамках Програми підтримки ЗМІ, видання творів закарпатських авторів та розвитку інформаційної галузі на 2011 рiк.

Голова Закарпатського обласного об'єднання ВУТ "Просвіта" ім. Т. Шевченка Володимир Піпаш назвав таке рішення сигналом того, що сепаратизм і далі буде актуальним для Закарпаття. "Це рішення має політичний підтекст і означає, що в обласній раді панують ті сили, які й далі не проти розігрувати політичну русинську карту", – стверджує В. Піпаш.

Видання словника підтримує один із його рецензентів, закарпатський письменник, лауреат міжнародних премій Іван Петровцій. У 2009 році його було виключено із Спілки письменників України з формулюванням "за участь у русинстві, яке є антиукраїнським". Така мотивація була опублікована на першій шпальті "Літературної України" і є предметом гордості самого письменника.

Щодо мови закарпатців, І. Петровцій стверджує: "Наші [закарпатські] села говорять русинською мовою. Якщо в області 1,3 мл населення, то мінімум 800 тисяч людей спілкуються саме русинською. Вона їм ближча, зрозуміліша, приємніша. Сьогодні українська мова активно витісняє місцеву, однак я вважаю, що у русинської перспектива більша, ніж в української. Література, яка твориться місцевою мовою, набагато популярніша у місцевого народу, ніж українська".

Іван Петровцій зазначає, що підтриманий обласною радою словник, який містить близько 200 тисяч слів, подає багато слів української мови (понад 80 %). Натомість, за його словами, виключно русинську лексику зафіксовано у праці професора Івана Сабадоша "Словник села Сокирниця Хустського району", виданій 2008 року. Тут майже 19,5 тисяч слів, які є саме русинськими, переконаний письменник, власник бовту (книжкова крамниця) "Файні книги". "У бовті я продав уже більше ста словників І. Сабадоша", – каже він.

У своїй статті "Русинськый граматичный анонїзм" про прагнення русинського народу послуговуватися своєю мовою І. Петровцій пише (дослівно з тексту статті): "Призиравуся до русинськых слів, гикой бым ся призирав до шилиякых рыбок у чистiв гiрськiв водї. Помеже дрібнинькі сїкавочкы, марены а чингірї плавлють тамкы й пырї, ґріґуны, йовлачї, бавляться в золотистів водичці бабуры, гарчикы, мнюхы, бояться хлайбів-раків ягулы-вугрї, карапаникы, вийголовы, часто ся провкажутъ кечигы, тріскачї, клинї, білоплавкы, а збшішого – истинно гірська рыба-стругы, меже котрыма ся трафлявуть и золоті, што годны исповнити шилякі ваші жаданя. Давноє желание вшыткого русинського народа- мати свою практичну граматику, гикой закон хосновання нашых русинськых слів у нашому русинському писаню".

Декан філологічного факультету УжНУ, кандидат філологічних наук, професор Юрій Бідзіля вважає: "На території Закарпаття узагалі русинської мови як такої не існує. Це діалект, який характеризується різними говірками, відмінними, наприклад, у гірських і низинних районах. Йосип Дзендзелівський у праці "Лінгвістичний атлас говорів Закарпатської області" навів приклади вживання тих же говорів й у інших областях України. Науковець також пояснив, що до XVIII ст. на Закарпатті було більше волоських слів (волохи жили тут ще з Х ст.), аніж угорських запозичень. Але запозичення не створюють окрему мову. Мова повинна бути кодифікована, нею повинна творитися література і послуговуватися у розмові більшість населення. А створювати штучну мову на основі говорів немає сенсу. Тема русинської мови на Закарпатті – це політичне загравання".

"Десять гривнів", або Вигадана мова духовенства

Мова спілкування передається не лише "з материнським молоком", на неї впливає ряд чинників, у тому числі, вплив авторитетних для людини особистостей.

Глибока релігійність притаманна багатьом закарпатцям. Разом із духовними настановами під час церковних служб і проповідей вони засвоюють також приклад культури мовлення. Місцеві священики розмовляють (і правлять служби) кількома різними мовами. Нещодавно ужгородський науковець, кандидат філологічних наук Іван Хланта опублікував статтю, у якій звернувся до закарпатських священиків із проханням припинити вживати у проповідях слова-покручі, що призводить до каліцтва мови.

За словами науковця, "чи не переважна більшість священнослужителів області у своїх проповідях користуються сумішшю церковнослов'янської, російської, старої книжної та живої розмовної української мови, тобто вживають слова-покручі, слова-зайди, незугарні вирази тощо. Наприклад: "вопрошав юношу", "п'ять, десять гривнів", "як обычно", "вобче", "конєчно", "казалось бы", "дійстивительно", "слово настраює" та сотні інших спотворених слів і виразів".

"Проповіді багатьох наших священиків – це переважно суцільна неписьменність, варварське спотворення українського словникового фонду. Ми є свідками каліцтва нашої мови, засмічення її, ігнорування, перекривляння на власний лад", – стверджує вчений.

Суржик як плід комплексу меншовартості

Окрім названих вище мов, чимало закарпатців, особливо молодь, послуговуються ще й іншим засобом спілкування – суржиком. Саме слово означає суміш, наприклад, зерна пшениці і жита чи ячменю і вівса, і це буквальне значення добре відображає те, що відбувається при змішуванні різних мов у спілкуванні.

Цю ситуацію обіграв у пісні "Про чопського митника" поет-сатирик Павло Чучка: "Я тєбє руським языком говорю: "Віссо!" ("віссо – з угорської "назад").

Доцент кафедри журналістики УжНУ, кандидат філологічних наук Галина Шумицька під час професійного спілкування найчастіше чує мову тих студентів, які обрали собі професію з основним інструментом – словом. Проте і вони нерідко стають жертвою епідемії суржику.

"Студенти різні і володіють мовою по-різному, – каже Галина Шумицька. – Суржик з'являється тоді, коли носій, до прикладу, діалектного мовлення соромиться свого варіанту мови і намагається пристосуватися до, на його думку, "правильної" мови міста. Тобто суржик виникає для соціальних потреб, а не з метою кращого порозуміння. Суржик є найчастіше результатом того, що людина не просто пристосовується до нового середовища, а з усіх сил намагається перейняти побільше чужого, щоб стати своїм серед чужих. Це радше психологічна і соціальна проблема, а не лише лінгвістична, і вона є свідченням комплексу меншовартості у голові".

На відміну від суржику сленгові елементи у мові молоді використовується для того, щоб виокремитися (як і, наприклад, проколювання язика чи брів). Юнацький вік вимагає від людини бути чимось не схожою на інших. "І україномовні, і російськомовні студенти в Ужгороді послуговуються сленгом як засобом виокремлення маленької групи у великому суспільстві. Саме виокремлення, а не пристосування. Це один із засобів їхнього самовираження, що допомагає висловити думку стисло і емоційно, – прокоментувала Галина Шумицька. – А суржик, навпаки, з'являється тоді, коли людина уподібнюється, а не виокремлюється. І тоді слово "речі" звучить недобре, а "вєщі" – в самий раз".

"Но позерай!", або Перекласти закарпатську

Власкор Радіо Бі-Бі-Сі на Закарпатті Олександр Попович, який у своїй щоденній роботі слухає і "фіксує" мову закарпатців, розповідає про специфіку спілкування в області, кожен район якої має власні діалектні слова, незрозумілі часом навіть сусіднім селам: "Натрапляю на це щодня. Доводиться спілкуватися із людьми-носіями діалектів дуже часто. І знання діалекту допомагає мені "відкрити" цих людей. Вони відразу бачать, що я не "чужинець". Пощастило, що у дитячі роки я жив у двох різних регіонах Закарпаття, де використовуються зовсім різні діалекти, носії яких НЕ зрозуміють один одного. Це Іршавський і Перечинський райони. Є ще "третій" діалект, поширений у "гуцульських районах", але носій двох "низинних діалектів" завжди порозуміється із горянином, він не настільки разюче відмінний, як два низинні".

Олександр нагадує – Закарпаття відоме ще й тим, що часто коментарі, які дають місцеві жителі телевізійникам центральних каналів, потребують "перекладу" українською мовою:

"Хіба не колоритно звучить діалог:

– А що таке ґомбиця?

– Ты, талпо єнна! Пак ты не знаш, што вто ґомбиця? Тадь прапав бысь!

Тадь ото вто што реклик щюнкати.

От і зрозумійте".

Олександр, утім, зізнається, що в окремих селах (наприклад, під час фестивалів на Берегівщині) не зміг би порозмовляти з місцевими мешканцями, якби не допомога дружини Зоряни, яка добре володіє угорською.

Закарпатські діалектизми полюбляють вживати і за межами краю ті, хто хоча б раз побував тут, або має друзів-закарпатців. Місцеві літератори активно використовують народну говірку у творах, "закарпатські" слова забезпечують успіх виступам гумористів. Представники Закарпатської Ліги КВН навіть відзняли закарпатське телевізійне скетч-шоу "Но позерай!", герої якого послуговуються діалектом, а сама назва (дослівний відповідник українською – "ну подивись") вживається краянами у різних ситуаціях, одночасно виражаючи радість, здивування, захоплення тощо.

Класикою стало "Повіджте, вуйку, ци не задарь колись була Москва спалена, а пак французум зухаблена" – переклад "Бородіно" Лермонтова, здійснений кандидатом філологічних наук, відомим поетом-сатириком, корінним закарпатцем Павлом Чучкою.

"Закарпатська" – це українська, або Мова vs Політка

Сам Павло Чучка наголошує, що на Закарпатті говорять українською, тільки іншим її варіантом: "Чехи мають 4 чеські мови, німці з різних частин своєї держави можуть не розуміти один одного, як і люди в Британії, Франції чи Англії. А в Україні це виносять як проблему. Ситуація схожа на таку, коли дурний не помітить, а розумний не здивується. В Україні є мінімум 3 українські мови. Правильна літературна мова звучить лише з телебачення і радіо (найбільш досконала (лексично і фонетично) у тележурналістки Алли Мазур), далі йде жива літературна мова, якою послуговуємося у спілкуванні. Звичайно, з індивідуальними особливостями мовця, з регіональними нашаруваннями та соціальним станом того, хто нею користується".

Відмінність закарпатської говірки мовознавець пояснює так: "Закарпаття регіонально найбільш віддалене від Наддніпрянщини, мова якої лягла в основу літературної української, тому наші "регіоналізми" настільки б'ють по вухах, що нас уже починають підозрювати у наявності окремої мови, відносять за межі норми, бо просто не розуміють. Але ми віддалені не так територіально, як консервативністю місцевого діалекту. Ми досі бережемо давні лексичні форми, а звуками, дифтонгами тут "пахне" взагалі ХІІ-ХІІІ століттям. Так на Закарпатті проявляється лінгвістична машина часу".

Павло Чучка наголошує, що окремим особам вигідно використовувати мовне питання для політичних спекуляцій. "Маємо нечистоплотних, корисливих і примітивних. Шофери починають сперечатися з професорами і доводити існування якоїсь їхньої мови. А русинський словник – це глупе непорозуміння, яке проштовхнули ті, які свідчать, що прийшла ера аматера і епоха лоха. Видання, яке підтримала обласна рада, складене і різних мов та місцевого діалекту. Коли говірки не вистачало для позначення тих чи інших понять, то автор додавав українське або й російське слово".

Павло Чучка переконаний, що закарпатці не віддаляються від української мови, а збагачують її та власне спілкування: "Із дніпропетровськими друзями я говоритиму літературною мовою, але якби це були люди, які 20 років тому виїхали із Закарпаття, то ми заговорили б з ними такими словами, що нас не зрозуміли б навіть закарпатці за сусіднім столом".

Теги: мова, закарпатський, філолог

110 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати