О.Мороз з екранів телебачення переконує, що всю цю хвилю протистояння збурили амбіції двох-трьох людей заради отримання кількох посад, хоча вся країна знає, що саме Олександр Олександрович обміняв принципи на посаду голови Верховної Ради і тепер лише соціалісти готові стояти до кінця, бо втрачають так важко виторгувані місця в уряді та більшості.
Інша широко розтиражована нині теза про те, що лише Конституційний суд може поставити крапку в політичній суперечці так само має мало спільного з реальністю, як і всі попередні. Бо насправді, тепер до суду ставляться як до інструменту проштовхування своїх рішень, а не як до незалежного арбітра. Тому незадоволена сторона його рішення апріорі не визнає і буде мати для цього безліч підстав. Бо при всіх обставинах це буде політичне рішення.
До аналізу нинішнього складу Конституційного суду практично всі аналітики підходять як до аналізу складу Верховної Ради, а зовсім не як до Феміди, котра повинна бути сліпою і глухою до всіх пристрастей. І мають для цього переконливі аргументи, бо така традиція формування не лише Конституційного суду, а й всієї вітчизняної правоохоронної системи. Згаданих 18 суддів розподіляють на наступні групи політичного впливу: 4 вважаються людьми В.Ющенка; 3 — О.Мороза; по 2 — В.Януковича, В.Медведчука, В.Балоги; по 1 — Р.Зварича та П.Симоненка і 3-ох поки вагаються віднести до якогось із таборів. Для прийняття рішення необхідно 10 голосів при кворумі 12. Тобто за всіх обставин зрозуміло, що прихильність розподілятиметься приблизно порівну так як і в парламенті, і у всій державі. Перевага на один-два голоси не вирішує проблему по суті тому, що на перший план виходять політичні переконання. Якщо таку проблему не змогли вирішити 450 обраних депутатів, то тим більше вона не вирішиться 18 призначеними суддями. Отже, її слід делегувати безпосередньому джерелу влади — народу, який на виборах повинен сказати своє слово.
Інша справа, що новий парламент так само буде поділений приблизно навпіл. Тоді виникає запитання: «Для чого город городити?» Однак нові вибори призначені виконати не стільки радикальну політичну роль, скільки очисну в морально-психологічному плані і от за яких обставин.
Попри те, що помаранчева революція продемонструвала зародження в Україні громадянського суспільства, бажання сконцентрувати владу в руках кількох кланів нікуди не поділося. Щойно прийшовши до влади нові посадовці замість того, щоб демонтувати корумповану систему, почали прилаштовувати її під себе. Навколо Президента сформувалося явище, яке в народі охрестили «любі друзі». В свою чергу харизму Ю.Тимошенко певний бізнес почав використовувати, щоб зайняти звільнену старими олігархами нішу. Як наслідок — відсутність системних реформ, гризня в таборі помаранчевих і втрата року реальних повноважень В.Ющенка.
Нові парламентські вибори довели, що принципових змін у політичному розкладі не відбулося, але вміння діяти відкрито продовжувало цінуватися набагато нижче за вміння підступно «кидати». В результаті, помаранчеві не лише втратили владу, а й на поверхню виплили люди, для яких апаратна інтрига та моральна проституція є природним способом виживання. І знову до потіснених кланів повернулася спокуса, використовуючи подібні слабкості узурпувати всю владу. При такій психології будь-які домовленості, незалежно від того мають вони силу закону, чи є усними перетворюються в мильну бульбашку. А дії політиків нагадують виставу, в якій мова, жести та дії повністю протирічать одне одному. Тому цілком за Станіславським хочеться вигукнути — не вірю! Власне в таких умовах єдиним можливим виходом є зміна акторів та декорацій, хоча дехто сподівається на зміну глядачів. Але вони справді вже не розуміють в якій країні живуть.
До речі, в цьому одна з ключових відмінностей між Росією та Україною, паралелі між якими часто проводять. Якщо на початку 90-х російська еліта значно випереджала ступінь розвитку громадянського суспільства, і тому щеплення західних цінностей там не прижилося, то в Україні помаранчеві події виявили ситуацію, коли народ випереджає у своєму розвитку політиків. З прогностичної точки зору такі обставини значно сприятливіші. Однак для цього необхідна частіша зміна еліт. І таким інструментом є дострокові вибори.
Віктор ПАЩЕНКО, "Старий Замок "Паланок"-Мукачево.net
12 квітня 2007р.
Теги: