Видатний арбітр Валерій Онуфер про популяризацію футболу та суддівство

Валерій Георгійович Онуфер у царині футболу добре відомий насамперед як видатний арбітр. Справді, саме як футбольний суддя він здобув собі й Закарпаттю в цілому велику спортивну славу. Про це свідчить і статистика. Він, як рефері ФІФА, багаторазово обслуговував міжнародні матчі єврокубків, відбірні ігри чемпіонату світу і Європи на рівні збірних, поєдинки Кубка й чемпіонату України у вищій лізі, не кажучи вже про зустрічі, нижчі за рангом. Лише перерахованих вище матчів набереться кругленька цифра – приблизно 250. Потрібно мати високий професіоналізм, холоднокровність, чудову фізичну форму, треба бути поліглотом та мати ряд інших людських якостей, щоб досягти таких результатів.

– Валерію Георгійовичу, ви народилися в Донецьку, однак вважаєте себе корінним закарпатцем?

– Це дійсно так, адже все моє свідоме життя пов'язане з Ужгородом. До речі, мій батько – словак. Його родина в 1947 році переселилася в Україну. Батько навчався в Донецьку, де після закінчення вузу працював на шахтах Донбасу. Там і познайомився з моєю мамою. Після сімейної ради батьки вирішили переселитися на постійне місце проживання в Словаччину. На якийсь час зупинилися в Ужгороді, а потім переїхали в Перечин, де живуть і зараз. Після закінчення десятирічки навчався у Львівському політехнічному інституті. Грав за збірну футбольну команду Львова, півтора року захищав кольори дублюючого складу львівських "Карпат". Тренував у той час "основу" відомий фахівець Валентин Бобукін, а нас – Анатолій Полосін.

Також грав свого часу за збірну команду Закарпаття, кілька разів запрошували до головного футбольного колективу краю – ужгородської "Говерли". Та прикра травма, досить складна операція не дали мені можливості продовжити футбольну кар'єру професійного гравця. Правда, кілька років грав за ужгородську команду "Динамо", що виступала на першість УРСР серед аматорів.

– Коли відбувся Ваш дебют як арбітра?

– У 1983 році мій добрий товариш Степан Селменський запропонував мені зайнятися суддівством. Спочатку вагався, але таки відсудив свій перший матч на першість Ужгорода. Мені сподобалося, і пішло, як кажуть, по висхідній.

– Чи пам'ятаєте свій перший офіційний матч як головний арбітр серед професійних команд?

– Це було в 1998 році. Першість колишнього Радянського Союзу з футболу серед команд другої ліги, де, до речі, виступала й ужгородська "Говерла". Команда "Динамо" Ірпінь приймала запорізьке "Торпедо". Звичайно, без хвилювання не обійшлося, однак голова суддівського комітету України Лев Саркісов, який був присутній на матчі, виставив мені оцінку "добре" за п'ятибальною системою.

У 1987 році мені було присвоєно республіканську категорію, а через два роки запросили на всесоюзні збори в Ташкент, де зібралися арбітри першої ліги.

У 1993 році ми разом із Василем Мельничуком, Вадимом Шевченком та Володимиром П'яних стали першими арбітрами ФІФА, котрі почали судити під егідою головної футбольної організації Євроліги.

– Коли вперше вийшли на міжнародну арену?

– У цьому ж році мені довелося обслуговувати в Празі ігри групового відбірного турніру за участю юнацьких збірних команд. Перший поєдинок у ролі головного арбітра відсудив разом із болгарським рефері та грузином Лацабідзе, що допомагали мені на лінії. Це був поєдинок між збірними юнацькими командами Естонії та Мальти, в якому з "сухим" рахунком 2:0 перемогли останні. Всього ж у цій групі відбулося три поєдинки, у двох я був лайнсменом.

– А яка з міжнародних ігор Вам найбільше запам'яталася й чому?

– Зустріч на Кубок кубків між норвезьким "Брандт" та бельгійським "Брюгге", що відбулася восени 1996 року, була для мене найскладнішою та найвідповідальнішою. У цьому поєдинку обидві команди продемонстрували бійцівські якості. Цікаво, що, перегравши бельгійців в 1/8 фіналу, "Брандт" потім вибив із розіграшу й голландський ПСВ "Ейндховен". Запам'ятався також відбірний матч чемпіонату Європи між національними збірними Сан-Марино та Австрії.

– Ви побували в багатьох країнах. Які враження від європейських держав і міст, а також футболу?

– Справді, футбол мені подарував багато приємних днів і цікавих подорожей, незабутніх зустрічей з відомими людьми. А такі поїздки, як в Єрусалим, де побував біля знаменитої Стіни плачу, Норвегію, Сан-Марино, Фарери, де з 19-ти островів цієї крихітної держави тільки на одному побачив дерева, не забуваються. Кожна країна, на мою думку, по-своєму особлива й приваблива. До речі, сімейний архів у мене досить великий. У ньому величезна кількість фотографій, на яких поруч зі мною німець Франц Беккенбауер, болгарин Христо Стоїчков, чех Ян Сухопарек, а також не менш відомі у минулому арбітри – Ван дер Кофт із Голландії, Алексіс Поннет із Бельгії, кривдник радянської збірної на чемпіонаті світу в 1982 році Ламо Кастільйо з Іспанії... Маю чимало справжніх друзів за кордоном. Підтримую ділові зв'язки з угорським відомим арбітром Шандорем Пулем, до речі, кращим арбітром світу 1966 року, чехом Вацлавом Крондлом, інспектором ФІФА й УЄФА словаком Йожефом Марко.

– Валерію Георгійовичу, Ви займаєте другу сходинку в таблиці арбітрів, котрі провели 100 і більше матчів у вищій лізі чемпіонату України. Кілька слів про ювілейний поєдинок.

– Перші стоматчеві рубежі подолали мої колеги, екс-президент Асоціації футбольних арбітрів України Сергій Татулян та Василь Мельничук (обидва рефері ФІФА). А сотий поєдинок відсудив у місті, де народився. Футболісти донецького "Металурга" приймали львівські "Карпати". До речі, мені дуже подобається обслуговувати поєдинки за участю львівських "Карпат", де головним тренером був Мирон Маркевич.

– Курйози, стресові випадки траплялися на футбольній стежині в арбітра ФІФА Валерія Онуфера?

– Аякже, були. Тепер про них згадуєш і посміхаєшся. А тоді було не до "хі-хі та ха-ха". Пригадую курйозну історію, коли мало не вскочив у халепу. Це було в 1994 році. Разом із іншим відомим нашим арбітром Степаном Селменським їхали до Вінниці, де мали судити поєдинок місцевої "Ниви" з луганською "Зорею". Треба сказати, що запізнення чи неявка на гру каралися досить суворо. Так-от, сіли з Степаном у поїзд, котрий рушив не у той бік... Поки це зрозуміли, вискочили, поки дісталися Вінниці на таксі, мало вже пройти півгодини поєдинку. Однак, виявилося, нас врятували... авіатори, котрі того дня страйкували й гравці "Зорі" теж, як і ми, не змогли прилетіти вчасно на календарний матч.

– Якщо подивитися на суддівство з іншого боку. Ви до якої категорії арбітрів належите – суворих чи м'яких?

– Кожна ігрова ситуація вимагає індивідуального підходу. Тому я не суворий, а більше рішучий у тому чи іншому ігровому епізоді. Бо якщо ти з перших хвилин утратиш контроль над грою, ти її не зможеш довести до логічного завершення. До кожної гри готуюся ретельно й наполегливо, серйозно й відповідально, незалежно від того, чи це матч на першість міста, області, дитячих команд чи міжнародні офіційні зустрічі. А головними якостями служителя Феміди передусім повинна бути чесність та професійне ставлення до своєї роботи.

В Ужгороді ентузіасти гри мільйонів у 2000 році вирішили вшанувати нашого авторитетного земляка-арбітра й започаткували турнір на честь Валерія Онуфера. 5 лютого цього року він пройшов одинадцятий раз. Цей турнір щороку збирав до 20 команд із Львова, Мукачева, Перечина, Хуста і, звичайно, Ужгорода. Скажімо, у 2004 та 2005 роках у турнірі взяло участь 20 команд. А найчастіше переможцями ставали перечинці – тричі. Переможцями та призерами – ужгородські команди "Проспект", "Лотос", "Здоров'я", "Аваль-банк", а також хустяни.

"На такі турніри, – каже Валерій Онуфер, – можна дивитися з різних точок зору, але найголовніша їх суть – у популяризації футболу, пропагування здорового способу життя. Особливо я радію, коли за матчами стежать дітлахи. Це набагато краще, аніж блукати вулицями й шукати непередбачених пригод. Сподіваюся, що футболом цікавитимуться дедалі більше хлопчаків і дівчаток, отже, і перспективних у майбутньому гравців з'являтиметься більше".

В XI традиційному турнірі на приз першого арбітра ФІФА в Україні Валерія Онуфера з міні-футболу взяли участь 12 команд міста й району.

Згідно з Положенням про турнір до півфіналу вийшли три переможці груп, якими стали "Медея" Оріховиця, "Лотос" та "Проспект" із Ужгорода. Кращі показники серед команд, які посіли другі місця, в "Амадеуса" з обласного центру.

У першому півфінальному поєдинку "Медея" в дуже напруженому поєдинку (арбітри показали гравцям три червоні картки) виграла з рахунком 2:1. Другий півфінал між "Лотосом" і "Проспектом" взагалі не виявив переможця, 1:1. У серії пенальті точнішими виявилися лотосівці – 3:2. У матчі за третє місце "Проспект" переміг "Амадеус" 1:0. Фінальний поєдинок тримав глядачів у напрузі всі хвилини матчу. Обидві команди заслуговували на перемогу, але щастя посміхнулося "Лотосу".

На урочистому нагородженні переможців вітали технічний директор ФФЗ Андрій Гаваші, у якого В.Онуфер, як гравець, розпочинав футбольну кар'єру в Перечині, начальник управління культури, сім'ї, молоді та спорту міської ради Анатолій Салай, голова федерації футболу міста Віктор Качур та післязавтрашній іменинник Валерій Онуфер.

На один рік Кубок отримав прописку в Ужгороді. Організація турніру була, як завжди, на високому рівні.

Теги: Онуфер, арбітр, футбол, турнір

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати