Неміфологізований Микита

Патріарху Закарпатської школи живопису Володимирові Микиті першого лютого виповнилося 80 років. Нині він один із найбільш титулованих і відомих художників не тільки нашого краю, але й України.
 
Володимир Микита – народний художник України, академік Національної академії мистецтв України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, лауреат Світової премії О. Духновича, нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня, золотою медаллю Академії мистецтв України та багатьма іншими державними нагородами і відзнаками. За його плечима понад сто виставок як вдома, так і за кордоном. Про його життя і творчість написані монографії, понад двісті статей і публікацій відомих мистецтвознавців Радянського Союзу, України та Закарпаття. Серед них Володимир Цельтнер (Павлов), Григорій Островський, Валентина Мартиненко, Олександр Федорук, Михайло Приймич, Людмила Біксей, Галина Рижова, Олена Приходько та багато інших. Ім'я Володимира Микити золотими буквами вписане в історію образотворчого мистецтва Закарпаття.

Але, тим не менше, Володимир Микита – художник, мало пізнаний для багатьох, залишається загадкою, його життя оповите таємницями, легендами, міфами. Імідж, створений мистецтвознавцями, письменниками, журналістами часом не співпадає з реальним образом художника. Іноді все настільки тісно переплетено, пов'язано, що й не відділиш правду від вимислу.
 
У своїй статті намагаюсь звернути Вашу увагу на цікавих фактах біографії художника, опираючись на його інтерв'ю, статті мистецтвознавців тощо.
 
Життєва і творча дорога художника, на перший погляд, була прямою й широкою, мало не устеленою трояндами. Але це далеко не так. Мало хто знає, що на своєму довгому шляху до слави і визнання Володимирові Микиті довелося здолати багато труднощів і серйозних перешкод, навіть переслідувань з боку влади через те, що не розділяв погляди компартії на мистецтво. Потяг до навчання проявив ще в ранньому дитинстві. Згадує, що років із чотирьох день у день сидів у школі на лаві зі старшими дітьми з дозволу сестри Федора Манайла,  котра там учителювала і любила його, як рідного. Так, мимохіть, і навчився писати і читати. Тому у початкових класах він нудьгував і потихеньку малював на уроках. Художник згадує, що, навчаючись у Мукачівській руській гімназії, якось намалював портрет угорського регента Міклоша Горті, і так вдало, що малюнок потрапив на виставку учнівських робіт. Очевидно відтоді, із визнання його таланту у стінах гімназії, і почався творчий шлях художника. Закінчивши дев'ять класів у 1947 році, навіть не попередивши батьків, хлопчина подався до Ужгорода вступати до новоствореного художнього училища. Навчальний рік уже розпочався, але, коли викладачі –  Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Іван Гарапко, Федір Манайло –  побачили його малюнки, то вирішили допустити до складання вступних іспитів. Успішно здавши екзамени В. Микита був одразу зарахований на третій курс. З перших днів навчання йому "випало щастя стати улюбленцем Ерделі, фактично його названим сином" ("Ужгород", № 43(615), 2010 р.). Закінчивши 1950 році училище, разом із товаришами пішов поступати до Львівського художнього інституту. Каже, що "в інститут не зміг поступити тільки тому, що єдиний на все Закарпаття, з релігійних та інших міркувань відмовився йти у комсомол" (Чикирисов Ю. "Співець закарпатського краю" // Літературна Україна. – № 157, 7 червня 2001). За його словами, ректорат намагався допомогти, адже іспити він склав блискуче, проте КДБ та партійні органи не дозволили. Вони мали на нього зуб ще й за те, що, навчаючись в училищі, він захищав від наклепів своїх викладачів. Працівника КДБ, який очолював там партійну організацію, він звинуватив у тому, що той безпідставно "засадив" двох найталановитіших викладачів училища. Тому замість інституту у 1951 році він потрапив до армії. Служив на Сахаліні, де в будинку офіцерів працював на посаді художника-оформлювача, а згодом – головним художником. Пригадує, що робота була важкою і відповідальною, проте цікавою. Це була хороша школа вдосконалення професійної майстерності, школа життя. Відслуживши, у 1954 році повертається в Ужгород і влаштовується на роботу у Закарпатські художньо-виробничі майстерні Художнього фонду, де пропрацював художником-оформлювачем до виходу на пенсію. Тоді, пригадує В.Микита, його вчитель і наставник Адальберт Ерделі "жив впроголодь, і переніс два інфаркти: його роботи не закуповувались, натомість тріпали його ім'я по газетах". І тоді він "повністю взяв Ерделі під свою опіку: брав у художфонді замовлення за обох, але робив у нього у дворі все сам – благо в армії мав хорошу школу художника-оформлювача, наловчився робити різну "халтуру"". Відтоді він опікає свого вчителя до смерті. У 1955 році Ерделі не стало. У численних інтерв'ю, спогадах В. Микита зізнається, що Ерделі як людина і митець мав на нього значний вплив. Його настанови він добре пам'ятає донині. Вчителями своїми вважає також Федора Манайла та Ернеста Контратовича, з якими його пов'язують довгі роки дружби.

Виставкову діяльність розпочав у 1950 році, взявши участь в обласній  виставці, на якій представив "Портрет старої жінки". У цій роботі вже відчувався інтерес художника не стільки до малозначних деталей, скільки до внутрішнього світу людини. Протягом багатьох десятиліть творчої праці, намагався не зраджувати принципам, закладеним його славними вчителями, фундаторами крайової школи живопису. Отримавши непогану академічну освіту у стінах Ужгородського художньо-промислового училища він багато працює в жанрі тематичної картини. Провідне місце у його творчості у 1960–1970 роках посідає селянська тематика, герой його творів – простий селянин у його звичній повсякденній праці. Народна мораль, народне світобачення, де на першому плані добро і працьовитість – ось що насамперед читається у стриманих повних внутрішньої глибини й напруги роботах Микити. "Весняні турботи", "Ранок на фермі", "Звозять сіно", "Збір картоплі", "Ягнятко" – навіть самі назви картин окреслюють одвічне коло турбот господаря землі.
 
У 1950–1970 роках в образотворчому мистецтві Закарпаття утверджується метод соціалістичного реалізму. Перспективи розвитку радянського мистецтва у світлі рішень ХХ з'їзду КПРС (1956 р.) комуністична партія вбачала у подальшому зміцненні його зв'язку з життям народу, у правдивому яскравому відображенні соціалістичної дійсності у високохудожніх творах. У цей період помітно розширюється тематичне коло полотен В. Микити, зростає їх громадянське звучання. Цілий ряд робіт художник присвятив історії Закарпаття, боротьбі трудящих за своє визволення. Йдеться про такі полотна, як "Страта Олекси Борканюка", "Портрет старого комуніста Миколи Сидоряка", "Розстріл виноградівських підпільників", "Зустріч братів-визволителів". Особливий резонанс у пресі 1970-х років мало монументальне полотно "До Леніна". Картина експонувалася на персональній виставці В. Микити у Києві. За своїм професійним рівнем виконання, масштабністю робота могла претендувати на здобуття Державної премії ім. В.І. Леніна.

З року в рік зростає авторитет художника, він починає займати центральне місце в образотворчому життя краю, здобуває визнання у Москві, Києві та інших столицях союзних радянських республік. І це природно, адже В. Микита завжди орієнтувався на прогресивне сучасне мистецтво, що там витворювалося. Саме в цей період у його роботах викристалізовується "суворий стиль", який у 1950 роках виникає у Прибалтійських республіках. Його представники ставили собі за мету чесно розкривати сувору правду життя. Цей стиль характеризує лаконізм образотворчої мови, стримана кольорова гама, монументалізм. Творчі успіхи художника не залишаються не поміченими. У 1962 році він стає членом Національної спілки художників України, а вже через рік його звідти виключили. Причиною, за його словами, стали "наклепи, якщо копати глибше – заздрість старших художників, членів парткому. У хід пішли брехливі звинувачення на зразок того, ніби я намалював портрет колишнього петлюрівця і т. ін. Підключили і пресу, почалося класичне цькування з фейлетонами" (Галас М. Володимир Микита: "Коли стою з піпою перед полотном дуже швидко налаштовуюся на творчий лад", "Ужгород", № 43 (615),  2010).
 
Згодом, йому вдалося реабілітуватись. Уже в 1966 він отримує Почесну грамоту ЦК ЛКСМУ. Очевидно, що ця відзнака стала своєрідною перепусткою до участі художника у виставках за кордоном. З цього року В.Микита бере участь у виставках в Угорщині, Словаччині, Франції, Румунії, Італії, Кіпрі та інших країнах. А у 1975 році В.Микиті присвоєно звання "Заслужений художник України".

Особливих  успіхів художник досяг у жанрі портрету, зобразивши багатьох відомих письменників, митців краю, науковців і просто достойних людей. Добре відомі шанувальникам мистецтва портрети Ф. Манайла, Е. Контратовича, І. Чендея, П. Скунця, Д. Снігурського, О. Фединця та багатьох інших знаних людей краю. Талант живописця В. Микита однаково яскраво виявляє як у пейзажі та портреті так і в натюрморті та тематичних картинах. Твори художника стали класикою вітчизняного образотворчого мистецтва. Ідея духовного піднесення людини знайшла відображення у ряді портретів в образах представників творчої та наукової інтелігенції Закарпаття.
 
Останнім часом творчість митця, який завжди жив проблемами рідної землі, тонко відчував віяння епохи, урізноманітнюється екологічною тематикою ("Рани Карпат", "Готика") та темою екології культури ("Колона"). Метафорична мова живопису В. Микити тяжіє до філософських узагальнень ("Розп'яття", "Вік антихриста"). Актуальність його мистецтва – не в зовнішньому антуражі та ефектності, а в щирості самого способу образного мислення, постанови та вирішення одвічних проблем народного життя.
 
Володимир Микита – художник унікальний. За 60 років роботи досяг значних захмарних вершин, здобув чи не найвищих звань і державних нагород. Чи не єдиний в Україні у своєму власному двоповерховому будинку художник організував прижиттєвий музей власної творчості, який сам і утримує, не отримуючи ні копійки від держави. Йому, як нікому, вдавалося поєднувати творчість з громадською діяльністю, брати активну участь у політичному житті України. Художник донині намагається триматись у центрі політичного і культурного життя краю, продовжує творити, дивуючи своїми успіхами численних шанувальників.

Днями у Закарпатському обласному художньому музеї імені Й. Бокшая відкрилася ювілейна ретроспективна виставка творів живопису Володимира Микити. Талант живописця автор однаково яскраво виявляє як у пейзажі та портреті, так і в натюрморті та тематичних картинах. Твори художника давно вже стали класикою закарпатського та українського образотворчого мистецтва. Проаналізувавши творчий доробок майстра можемо відзначити що ранній період творчості пройшов під впливом Адальберта Ерделі, Федора Манайла, Андрія Коцки та Ернеста Контратовича – фундаторів крайової школи малярства. Особливо це помітно в роботах 50–60-х років. У пошуках власної системи образотворення проходять 70–80-ті роки. У таких роботах як "Ягнятко", "За щастя онука", "Пам'яті Мамки" ми бачимо художника вже таким, яким знаємо його і нині. Здається з тих пір його образотворча мова майже не змінилася. Хоча, слід відзначити, що протягом десятиліть він багато експериментує, трохи змінюючи техніку і напрацьовані прийоми письма. Але загалом залишається собою, зберігаючи вірність як тематиці так і технічним прийомам.
 
В цілому експозиція цікава, але досить слабо і невиправдано представлені 70-ті роки. Адже в цей період вніс вагомий вклад у розвиток українського радянського жанрового живопису. Хотілося би бачити такі твори як "Електрифікація", "Старий комуніст М. Сидоряк", "Страта Олекси Борканюка", "До Леніна" та інші знакові монументальні полотна створені в цей період. Без них і схожих за тематикою полотен творчий портрет Володимира Микити неповний і однобокий.

Теги: Володимир Микита, художник, творчість

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати