Іван Ребрик ще лише збирається писати по-справжньому

"ЦЕ ХИЖИЙ ЗВІР. ЧАСОМ  СИЛЬНИЙ І КРАСИВИЙ"

Знаю, що в запасниках "Ґражди" є поетична книжка Івана Ребрика, є й проза. Про що ця проза, і чому так обережно Ребрик іде до читача?

Символічно, що це питає мене авторка, яка таки довгенько протримала читача в очікуванні. Те, як було сприйняте твоє "Пропале місто", – пряме підтвердження тези, що всьому свій час.  Сподіваюся, в цьому році буде й моя книжка. Можливо, дві. І самому дивно, що таке кажу.
З читачем у мене свої стосунки. Я щиро дбаю про нього. За минулих двадцять років він отримав від нас кілька сотень видань "мусайних", кілька сотень – "на вибір", кілька – всяких. Більша-менша частка мене є в кожному нашому виданні.

Мені здається, що слово – то дуже сильний красивий звір, і  щоб воно іноді було з тобою, потрібно бути дуже природним. Як вам пишеться? Як це відбувається?

Гарне запитання. Не хотів би його знівелювати відповіддю.
 
Специфіка моєї професії така, що зі словом частіше доводиться боротись. Редагування чужих текстів забирає дуже багато енергії. Це факт. Це – хижий звір. Часом – сильний і красивий.
 
Своє пишеться більше "в голові". І я ношу за собою романи, п'єси, фільми і рядки. Час від часу вони змінюються іншими. Але лише пару разів я жалкував за ненаписаним.

Степан Процюк, Іван Ребрик, Петро Мідянка та Юрій Андрухович

 "Я ЩЕ ЛИШЕ ЗБИРАЮСЯ "ПО-СПРАВЖНЬОМУ" ПИСАТИ"

Здається, що народжені на самому початку 60-х – сильне покоління, яке досить згуртовано прийшло в літературу. Це так?

Оскільки хронологічно це стосується й мене, то мусив би відповісти ствердно. Перелік достойних, кому сьогодні близько п'ятдесяти, зайняв би чималу площу. Однак.

Тримаюся того погляду, що в літературу приходить кожен зосібна. Десяткова система аналізу літературного процесу зручна, але цілком умовна й для літературознавства як науки неприйнятна. У той же час нею активно послуговуються журналісти, а ще, мабуть, більше письменники. Наше покоління має знак вісімдесятництва. Формально – за часом і місцем поважніших публікацій (альманах "Вітрила") та виходом першої збірки (видавництво "Молодь") – я можу претендувати на -десятницький бренд. Та він для мене ні про що не говорить. Бо й ніби усталене "шістдесятництво" як категорія ідейно-естетична в українській літературі у моєму сприйняті – кілька авторів, а їх вікова ознака – не визначальна. Легше з тим. Я тішуся, що все ще маю шанс "увійти в літературу". Я ще лише збираюся "по-справжньому" писати. І це не жарт.
 
В українській літературі так стається, що були, приміром, потужні 30-ті, 60-ті, 80-ті? У цьому є закономірність чи це стихійні прояви?

По-перше, не відносив би таку характеристику лише на карб української літератури. У всіх так. Звичайно, це закономірно. Осягнути цю закономірність людським розумом непросто. Тому й легше говорити по минуле. І от коли ми беремося вибудовувати свою історію, тоді й звертаємо увагу на певні явища, які, крім усього іншого, мають і спільну хронологію. Особливо, коли акцентується письменницька "реакція" на виклики доби.

Закономірно, зокрема, що після потужних 30-х років в історії закарпатської української літератури, представлених творчістю А. Волошина, Зореслава, І. Ірлявського, І. Колоса, Ю. Станинця, І. Невицької, Ф. Потушняка, В. Ґренджі-Донського, М. Лелекача, Марка Бараболі, Л. Дем'яна. О. Маркуша, М. Грицака, М. Рішка, Ф. Моґіша, Ю. Боршоша-Кум'ятського, М. Томчанія, Миколаї Божук, О. Сливки і т. д., ми довго не мали аналогічної письменницької приявності. До цього додаймо "закарпатські сторінки" В. Бірчака, В. Па¬човського, У. Самчука, О. Олеся, О. Ольжича, К. Вагилевича, М. Мухіна, П. Кукурудзи, С. Черкасенка, К. Заклинського, С. Гординського, І. Панькевича, М. Старого-Короліва, М. Домбровської... Жорстока реакція гортіївської Угорщини, майже тотальне нищення  українства в нашому краї, як згодом ідеологічна зашореність радянського тоталітарного режиму, безперечно, унеможливили природний розвиток національної літератури, культури. Скільки нереалізованих творчих потенцій? А голодомори, репресії в радянській Україні? Нічого марно не минає. І про це треба пам'ятати.

"БУЛИ ПЕРІОДИ, КОЛИ МИ ВЕЛИ ПЕРЕД, ТРАПЛЯЛИСЯ Й ЗАТЕМНЕННЯ"

Чи здається вам чимось закономірним закарпатська література? Звідки в нас взявся, до прикладу, модерний Довгович чи Потушняк? Чого їй бракує?

Українська література Закарпаття має цікаву й оригінальну історію. Зрештою, як скажімо, і галицька, і подільська, і наддніпрянська. Були періоди, коли ми вели перед, траплялися й затемнення. У нас немає підстав для комплексів. Є чим гордитися і в давніших часах, і в недавніх. Постать Василя Довговича – наскрізь сучасна. Чи мав би я нарікати, що ми досить недбалі в стосунках зі своїми духовними статками? Не буду. Я впевнений, що нікуди ми від Довговича не дінемось. Ми його подужаємо, освоїмо, наповнимо ним сьогодення. Щось уже зроблено, щось робиться. А скільки ще буде зроблено. "Ґражда" свого часу провела конференцію "Василь Довгович з точки зору прочитання" (є й таке видання). Окреслили, що ще в буквальному сенсі не прочитане з написаного Довговичем. За цей час мало що змінилося. Але я радий, що ми видали його етимологічний словник, до речі, перший у світі (підготовлений до друку Й. Дзендзелівським, М. Саком, Я. Штенбергом), "Зауваження до етнографії як науки" (також перша в Україні теоретична праця про етнографію; в перекладі Н. Коляджин), що минулого року в нас побачила світ книжка Наталії Вигодованець "Літературне Бароко Закарпаття" (а раніше її ж – "Василь Довгович: людина Бароко"). Звідки в нас взявся модерний Василь Довгович, модерний Михайло Лучкай – від модерного Андрія Бачинського. А Бачинський – від модерної Європи. Далі. Лодій, Балудянський, Орлай, Гуца-Венелін – це наша європейськість. А Потушняк? Звідти ж. І нічого нам не бракує. У загальноукраїнському контексті нам нема чого комплексувати. Працювати більше треба. Натхненно, фахово, але й системно.  

Чи існував у вас колись голод на добру літературу, чи вдовольняє  нинішній книжковий асортимент?

Скажу так: коли нема що доброго читати, тоді пишу сам. Це не зовсім жарт.
 
Колись було багато книг, але мало – "корисних" для читання (маю на увазі вісімдесяті роки минулого століття). Тоді виручали самвидави, машинописні роздруки, видання "з-за бугра", інтен¬сивне листування, "кухонне" спілкування. З тих часів найперше згадуються Петро Скунць, Іван Чендей, Микола Матола, Дмитро Кремінь, Василь Вароді, Петро Мідянка, Микола Рябчук, Олександр Тесленко, Олег Лишега, Тарас Чубай, Василь Горват, Сергій Степа...
 
Тепер багато хороших текстів. Не встигаю перечитувати все, що хотів би. Але готовий дискутувати на предмет найновіших публікацій Ліни Костенко, Миколи Рябчука, Оксани Пахльовської, Тараса Салиги, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Василя Шкляра, Юрія Андруховича, Петра Мідянки, Тараса Прохаська...
 
У "Ґражді" маємо багато видавничих проектів. Зараз захоплений серією "Розсипані перли", яку для нас готує Тарас Салига. Вже побачили світ "Вибрані поезії" Вадима Лесича, на виході "Поезії" Марка Боєслава, готуємо вибране  Василя Хмелюка.
 
Хотіли б продовжити у цьому році видання науково-мистецького часопису "Екзиль", реалізувати давніші задуми.

Іван та Наталія Ребрик, Олександр Ірванець

І затребувана, і потребує "розкрутки". І нині, і повсякчас. Бракує літературних дискусій, аналітичних праць. Державний протекціонізм, про який багато говорилося, відсутній цілком. У той же час вражає "академічна" недолугість. Ситуація, скажімо, з двадцятитомним тлумачним словником української мови абсурдна. Це не проблема фінансування. Це проблема в головах. Міркування Дмитра Павличка з цього приводу на сторінках "Літературної України" – рудимент утриманства. Вже мовчу, що, подаючи довже¬лез¬ний перелік письменників, твори яких необхідно б залучити до ілюстрування словарних багатств української мови, шановний автор не знайшов місця для наших Андрія Бачинського, Василя Довговича, Михайла Лучкая, Петра Скунця, Івана Чендея, Петра Мідянки...
 
Щодо тиражів. Сьогодні вони відносно невеликі, без "жанрової" різниці, але за пару останніх років окреслилася тенденція до росту. Досить інтенсивно розбудовувалася міжрегіональна книготоргівельна мережа, в якій знайшлося місце й для нас. А що принесе цей рік – передбачити важко. У тому сенсі, що поменшало оптимізму.

АНДРІЙ ТА ОЛЕСЯ ВИРОСЛИ В "ҐРАЖДІ" - СЕРЕД  КНИГ, ДРУКУ І ГРЮКУ
 
Колись вам довелося бути і малярем на будівництві. З цього приводу, чи можливо писати в середовищі, віддаленому від літератури, скажімо, заробітчанському?

Це окрема сторінка біографії. Я добре знаю, що значить перебувати під пильним оком КДБ. Та якщо зважити, що моя перша збірка містить тексти, написані саме в такому середовищі, то це і є відповідь. Є й кращі відповіді. Де писав Стус, Світличний?..

Але сьогодні Іван Ребрик здається взірцем врівноваженості, навіть добробуту. Чи багато було в житті непередбачуваних подій? Ризиків?

Не сказав би, що моє життя аж надто комфортне. Про це більше й ґрунтовніше сказала б Наталія Ребрик. Вісімнадцять років тому ми заснували видавництво. Початок був блискучим, аж поки я не згодився очолити видавництво державне. Екстріму там було предостатньо. Але я глибше пізнав життя, людей. Набув вірних друзів. "Ґражда" після того довго вирулювала на рівну дорогу. Ми вистояли, і я ні за чим не шкодую. Ризик – невідступний у підприємництві. Навіть, коли йдеться про поезію. Тим солодша перемога.

Наскільки продовжують вас діти - Леся, Андрій, чого чекаєте від них?

Андрій та Олеся виросли в "Ґражді". Тобто в середовищі письменників, художників, істориків, книг, комп'ютерів, текстів, друку, грюку і так далі. В атмосфері часом дуже жорсткого протистояння з режимом. Чи мали вони  вибір? Безперечно. Але зробили правильний. Є розуміння. Є мета. Ми робимо одну справу. Від них чекаю нових текстів. Пишуть вони не гірше за мене. Звичайно, краще. І я був би дурний не радіти.
 
Іван Ребрик, якому 5 січня виповнилося 5, 10, 15 років набагато відрізняється від сьогоднішнього?

Відтоді майже не змінився. Лише вуса сивіють.

Теги: Іван Ребрик, письменник, видавництво, Ґражда

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати