Спиці в колесах, палиці в спицях і Степа в «Ґражді»

У нашому випадку йдеться про публікацію Альфреда Промінського (Січеслав) щодо повісті Сергія Степи "Велосипедний оркестр" (Ужгород: Ґражда, 2009. – 152 с.) в "Літературній Україні" від 25 листопада ц. р. (№43/5375. – С. 4).

І треба ж такому статися! Суб'єктивно у мене одразу склалося враження, що вона виконана в тому таки жанрі, про який так багато мовиться в повісті. Це фактичний донос, скажімо, адресований правлінню СПУ, зокрема голові приймальної комісії, оскільки Сергій Степа подав документи в Закарпатську письменницьку організацію на предмет здобуття ним статусу члена спілки. Або ж на видавництво – от, мовляв, яку макулатуру вони продукують.

Як ведеться в таких випадках, згадуваний вище Альфред Промінський, повилущувавши на свій смак жменю мовно-стилістичних аргументів, про які в рецензіях, як правило, мовиться одним абзацом в сенсі редакторської чи коректорської неуважності, "забув" згадати про важливіші речі.
 
Думаю, читачеві "Літературної України" не зайве знати, що Сергій Степа – український письменник з Угорщини, закарпатець з походження. Що "Велосипедний оркестр" – це його п'ята публікована повість і третя видана книжка. Що присвячена вона пам'яті Скунця (Петра Миколайовича, який благословляв до друку рукопис першої, так і не виданої тоді збірки, писав про першу видану "Ґраждаю" по довгих роках книжку – "Три повісті і Площа"). Що зауважив його прихід у літературу Валерій Шевчук (ще в радянські часи, але на шпальтах "Літературної України"). Що повість "Острів посеред Дунаю" визнана кращою публікацією журналу "Дніпро" за 1997 р. Що повісті "Не сьогодні..."  та "Площа" перекладені й опубліковані, до того ж – з обширною рецензією, в престижних польських часописах. Зрештою, що його творчість достойно оцінена багатьма фахівцями, старшими й молодими, в Україні й поза нею...
 
І тут я зрозумів, що майже вся ця інформація мусила бути пред¬метом давніших доносів і в інші органи, коли ще мала особ¬ли¬ву ак¬туальність для "Фірми" (див. "Вело¬сипедний оркестр").
 
Але ж – що то є звичка! Згадуваний вище Альфред Промінський з перших рядків свого короткого письма кількакратно застеріг читача не читати твору письменника. Та що там – не читати!? Навіть "не розгортати цієї спов¬неної загальників книжки"!!! Одна закарпатська героїня-кукурудзовод у такий спосіб (не читаючи) свого часу засуджувала Пастернака, а ціле село з поетичною назвою Дубове – Івана Чендея.

Отже ж утнув той Степа!

Після цього я почав озиратися, беручи до рук "Велосипедний оркестр" – "благеньку повістину, що імітує...".

Особливо мене заінтригував закид Альфреда Промінського щодо недостатньої снодійної сили повісті, та що вона містить загрозу "засмічування читацьких голів бульварними пасажами". Власне, треба завважити, що великий сегмент відомих і невідомих доносів в Україні на передньому місці завжди й повсякчас мав турботу про моральне обличчя будівників світлого майбутнього. Отже, шановний добродій Промінський лише слідує давній добрій традиції, коли з "цілого міха" виливає своє "по-перше". Хоча з іншого боку не смію дорікати й Степі, що обрав собі героєм фізично здорового громадянина, в якого за певних умов спрацьовує (sic! – без спецмедпрепаратів) відповідний рефлекс. Уявляю, якої б заспівав згадуваний вище добродій після прочитання "Площі", повісті з еротичного погляду значно потужнішої. Чи "Острів посеред Дунаю". Чи "Не сьогодні, тільки вчора і завжди". Але він їх, мабуть, й сам не візьме до рук.

Моральні принципи героя Степової повісті однозначно хисткі. Зрештою, навіть те, що він їздить "на велосипеді", а не "велосипедом", як хотів би Альфред Промінський, про щось говорить. От Михайло Коцюбинський їздив на возі, але там чотири колеса. У химерний спосіб посадовив їхати на велосипеді сонце Іван Федорович Драч, але поезія – це така штука, що в ній їздиш собі на чому хочеш. Інша річ – проза. В ній, згідно з думкою Альфреда Промінського, не можна тягнути час (очевидно за новим податковим кодексом, бо словник фразеологізмів української мови цього не заперечує), а треба зволікати. Задирати носа, виявляється, в Україні також небезпечно. Нормальні люди гнуть кирпу, – твердить наш добродій.

Треба думати, що "з горохом смажена капуста" (О. Олесь), якою почастував читача Альфред Промінський, подавалася до закарпатського столу на шпальтах "Літукраїни" як "второє". Бо на перше (місце. – Авт.), в рубриці "Читаємо", поставлено інтерв'ю з Мирославом Дочинцем, в якому вияснено, що і як треба читати, хто й що мудрого з цього приводу сказав. Хоча без особливого труду за доброї дяки Дочинець із Степою могли б розміститися навпаки.
 
Якщо на якусь мить (не більше двох-трьох годин) повірити Сергієві Степі й перечитати "Велосипедний оркестр", можна розгледіти й щось глибше, ніж лише: "твір страх нудний", "текст з претензією".
 
Я свідомий того, що це не вершинний набуток Степи. Після "Трьох повістей і Площі" очікувався поступ "уперед і ввись". У творчості так буває. Але не завжди. Ми віримо в Сергія Степу. Так само, як Михайло Слабошпицький вірить в Мирослава Дочинця. Як вірять усі видавці у своїх авторів, бо їх єднає не лише тріумфальна хода.
 
Наостанок. Буду сміятися, якщо Альфред Промінський – не псевдо.
 
Окремо для редакції "Літературної України".
 
Ідея дошкульної препарації нових видань варта всілякої під¬трим¬ки. Однак "Антилітература" – не та шапка. Закарпатський письменник-сатирик Марко Бараболя (Іван Федорович Рознійчук) назвав би задуману Вами рубрику: "З-під їдкого пера". Його підтримав би Володимир Бірчак, який у закарпатський період творчості також був вдатним до літературних щипавок, вів рубрики "На коліні" та "Малий фейлетон" (до речі, вкрай занедбаний нашим письменством жанр)...

З правдивою пошаною Іван Ребрик,
письменник, директор видавництва "Ґражда"

Теги: Степа, Ґражда, Велосипедний оркестр, письменницька

13 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати