В країні мольфарів. Племінниця Марії Бращайко з Бразилії видала нову книжку

А оце недавно у Львівському видавництві "БаК" побачила світ нова книга письменниці – історично-фантастичний роман "Тотем скальних соколів".

Цей оригінальний твір складається із пов'язаних за змістом невеликих новел, де прослідковується суміш реальності, фантазії, сновидінь, звичаїв, обрядів та повір'їв, які побутують на Покутті, де пройшло дитинство Віри Остапівни.

Роман автобіографічний. Авторка пригадує плеяду цілком реальних персонажів, інколи змінюючи їх імена. Це  сторічна бабця Ватькова, аптекар Соломон, директор польської школи (української в Кутах не було) Городецькі, адвокат-полян Мартіян, рабін Абрагам ЄЧЕС, швець Яків Гудз, легінь Стефан Моканюк, бабій Гнат Крохмалю, війт Олекса Попадюк, отець Захарій, молоде подружжя Стефана та Марії та інші.

Описані події проходять в Кутах, Тюдові, Снятині, Рожнові, Присілках, де проходило дитинство Віри Вовк.

З особливою теплотою описує авторка лікаря Полімеда – це праобраз її батька Остапа Селянського. Батько для неї беззаперечний авторитет і взірець, гідний наслідування.

Закінчивши медичні студії у Празі, Остап Григорович деякий час був приватним лікарем у митрополита Андрея Шептицького (він став хресним батьком для його дочки Віри), а в 1932 – 1939 роках проводив лікарську практику в Кутах. Віра жила з батьком та бабусею Катериною, а мама вчителювала біля Станіслава, бо польський уряд не давав їм роботу в Кутах із-за політичних поглядів.

Остап Селянський мав великий авторитет серед простого люду. Він безплатно, а той за символічну плату, лікував бідних гуцулів, був для них добрим порадником. Народний лікар зарекомендував себе свідомим українцем, громадським діячем.

Перед приходом "визволителів", рятуючи себе і свою сім'ю, Остап Григорович вимушений був іммігрувати в Німеччину. 13 лютого 1945 року під час безпідставного бомбардування англійською авіацією Дрездена хірург Селянський оперував хворого. Йому пропонували сховатися в бункері, але той відмовився і загинув на своєму посту. Бомба потрапила в операційну. Останки героя поховані в спільній могилі в Дрездені.

Куцький осередок (Іванофранківщина) Союзу українок виступив із ініціативою про вшанування 105-ої річниці з дня народження свого славного земляка – лікаря Остапа Селянського. 2 вересня 2002 року відбулося врочисте відкриття меморіальної дошки і барельєфу докторові медицини і громадському діячеві Остапу Селянському – батькові відомої української поетеси і науковця Вірі Вовк (Селянської) на будинку номер 9 по вулиці Снятинській, де 1932 – 1939 роках проживав і лікував хворих лікар. Старожили, присутні на урочистому мітингу, щиро говорили про славне життя свого лікаря, вручили його дочці з 10 рецептів на ліки, виписаних доктором Остапом.

На все життя пронесла Віра Вовк любов до головної голубої артерії Галичини і Буковини річки Черемош. Засобами метафор і персоніфікації вона возвеличує і оспівує в романі річку свого дитинства "у Старих Кутах, над бистрим тоді Черемошом, що стрибав, наче лошак по камінню і носив на своїм хребті довгі дараби, а в час повені навіть цілі хати й худобу, жив собі Яків Гудз". "Однієї повені ціле містечко пішло дивитися на скажений Черемош, що метався на скоках на подіб'я божевільного змія. Видовисько наводило на всіх страх і боязнь Божу: хвилі несуть молочну корову, і ніхто нездатний її рятувати! Далі – пливе цілісенька хата, а на даху скавулить біложовтий пес". "Унизу гарячим тілом кучерявиться Черемош і з далека можна було чути огайкання хлопців на дарабах".

Вірі Вовк після щорічних відвідин рідних місць, дуже боляче, що зміліло русло Черемоша після варварського вирубування карпатських лісів.

Гуцули могли жити у крайній біді, але ніколи без фантазі, без пісні. Села, що тягнуться вздовж Черемошу, були переповнені легендами звичаями, повір'ями. Реальність і фантазія переплітаються в "Тотемі скальних соколів". Це прослідковується в новелі "Жолудь"... Молоде подружжя Штефана і Марії Моканюків жило в любові і злагоді. Однак, Бог не післав молодій парі омріяної дитини. Одного ранку пішов Штефан по дрова, а на зустріч йому вийшов голий дідуган з бородою аж до землі. Він нагадував святого, що намальований на стані Яблунецької церкви. Штефан  допоміг дідугану понести важкий міх, а за це той поклав у Штефанову долоню звичайний жолудь.

– Посади його на поляні за хатою, тоді дістанеш, що хочеш, – оповів старий.

– Дружина Марія, дізнавшись про це, впізнала в старцеві Святого Онуфрія, ікона якого красується у їхній церкві. Посаджений жолудь жінка майже щодня підливала, а потім розмовляла з молодим дубом і голубила його, як малу дитину. І виріс з жолудя великий, міцний дуб, а в його кроні сокіл звив собі гніздо. Потім знайшлася там пара соколів. А 19 вересня у празник архистаратига Михайла з дуба під ноги Марії покотилося соколине яйце. Жінка поклала його в колиску. А серед ночі звідти почувся дитячий плач. Це був подарунок від святого Онуфрія. Хлопчика охрестили і назвали Михайликом, а кликали Чудом. Михайло Моканюк (Чудо) – символічний образ, кращих преставників з племені гордих гуцулів. Наділений пророцтвом, він допомагав людям боротися зі злом. Здобувши вищу освіту, юнак влився в лави українських повстанців, щоби боротися із окупантами за визволення свого краю. Полонений червоними наїзниками, він гордо приймає смерть і дивлячись їй в очі співає:

Гей, ви, зайди, утікайте

Гуцулії, Гуцулії, Гуцулії

Не займайте!

Разом з отаманом – повстанцем в бурхливих водах Черемоша, загинули і енкаведисти.

...Дорослий син Михайла (Чуда), Іван витесує тотем скальних соколів на своєму подвір'ї. Традиції роду продовжуються.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати