Батько Волошин

До Августина Волошина "батьком" закарпатці називали Олександра Духновича. Щоправда, помер він майже на сто років раніше.  Обидвом цим греко-католицьким священикам судилося стати "батьками" для закарпатських українців. Одному – у ХІХ столітті, а другому – у ХХ.

Однак ні один, ні другий не мав власних дітей. Але і перший, і другий утримував у своєму помешканні чимало чужих. Так, у будинку будителя Олександра Духновича завжди перебували студенти із Закарпаття та Галичини, які мали тут хліб і нічліг. Августин Волошин пішов ще далі, відкривши у своєму домі приватний сиротинець, ставши названим батьком для кількох десятків дітей.

ДОНЬКА АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

Цей приватний бік життя Президента Карпатської України мало відомий. Попри те, що це була ключова постать першої половини ХХ століття на Закарпатті, знаний політичний і громадський діяч, депутат Чехословацького парламенту, керівник Християнсько-народної партії, видавець популярних газет, автор понад 40 книжок і підручників, директор учительської семінарії в Ужгороді, зрештою, прем’єр-міністр і Президент Карпатської України.  

Одружився майбутній священик Августин Волошин із донькою професора Ужгородської гімназії Іриною Петрик. (До речі, вінчав її батьків не хто інший, як сам Духнович). Бог не дав подружжю Волошинів дітей. Тому воно взяло на свої плечі утримання цілого приватного сиротинця. Як тепер кажуть, дитячого будинку сімейного типу.

^{Анастасія Халахан біля могили своєї мамки}

79-річна ужгородка Анастасія Халахан веде мене на могилу своєї "мамки". Саме тут, на території Закарпатського музею архітектури і побуту похована Ірина Волошина. Колись це був відомий греко-католицький цвинтар, де знаходили спочинок церковні діячі. Але в 1960-70 роках на цьому кладовищі під Ужгородський замком вирішили зробити скансен. Тепер тут -- старі хати, корчма, млин та церква. Всі могили були зрівняні із землею. Щоправда, перед знесенням надмогильних плит дали оголошення в газету: хто має тут родину, може забрати небіжчиків на інший цвинтар. Однак ім’я Волошина в той час було найбільшим прокляттям. Годі було мріяти про вшанування пам’яті його дружини.

За крайньою хижею під солом’яною стріхою ми деремося різко вгору. Я притримую стареньку жіночку. Нарешті ми опиняємося перед шістьома хрестами, які знаходяться на самому краю валу, за яким уже здіймаються замкові мури. Саме таке окраїнне положення і врятували кістки цих людей від посягнення на їхній спокій. Надмогильних плит, ясна річ, уже нема. Їх, подейкують, використали під час чергового соціалістичного будівництва в Ужгороді. Натомість на могилі дружини Августина Волошина стоїть благенький металевий хрест. Пані Анастасія на хвильку замовкає.

Власне, якби не вона, цієї би могили і не відшукали. Пані Анастасія  запам’ятала це місце ще від часу похорону у 1936 році. Ірина Волошина була відомою громадською діячкою Закарпаття, засновницею і головою "Жіночого Союзу", який мав філії по всьому краю. Щороку організовувала в Ужгороді зимові курси для українських служниць, щоб уберегти їх від лихого товариства та морального падіння. Вчила їх грамоті, математиці, ручної праці, народного співу та танцям. З її ініціативи в Ужгороді постала "Руська народна кухня", яка безкоштовно харчувала півтисячі  бідних дітей та школярів.

Пані Анастасія згадує, як Ірина Волошина носила її на руках. Адже до приватного сиротинцю вона потрапила геть малою – у 2,5 роки. Батько був інвалідом першої світової війни, мав прострелену щелепу. А в хаті було дев’ятеро дітей. Коли померла мати, найменших захотів узяти до себе вуйко, який виїхав до Америки. Але Августин Волошин, як почув, що таких малих діток хочуть везти виснажливою дорогою через океан, запропонував на кілька років взяти їх до себе, поки вони окріпнуть. Так Настя із старшою на півтори роки сестричкою Поліною опинилися серед двадцятьох двох дівчаток, які виховувалися у родині директора Ужгородської учительської семінарії.

Через деякий час вуйко в Америці потрапив в аварію, осліп, а згодом і помер. Тож дівчатка залишилися в гостинному домі Волошинів назавжди.

СМЕРТЬ МАТЕРІ 

Пані Анастасія з великою радістю згадує ті часи. Доглядали їх сестри-василіянки. Харчувалися діти разом із названими батьками. Кликали отця Августина "татком", а паніматку Ірину – "мамкою". Вони ж їх називали "діточками". За обідом діти розповідали про свої справи. Августин Волошин взяв повністю на себе утримання двадцять двох сиріт. А якщо вже хтось досягав 15-річного віку і йшов у самостійне життя, то на його місце приходила нова малеча.

Діти жили у великому двоповерховому будинку, який для цих потреб купив отець Августин. Вони були забезпечені триразовим харчуванням, гарним одягом, навчанням, вихованням та розвитком творчих здібностей. Пані Анастасія згадує, що із 6 років грала на скрипці. Інші дітки – на піаніно, домрі, гітарі. Так що існував цілий домашній оркестр, танцювальна група і хор, яким керував відомий митець Микола Аркас. Крім того, з пані Іриною вивчали німецьку мову та вишивання.

У березні 1936 року сталася трагедія. Ірина Волошин, дбаючи весь час за інших, не звернула належної уваги на застуду вуха і несподівано померла після двох днів важкої хвороби. Велелюдний похорон  видатної громадської діячки жіночого руху та просто милосердної жінки відбувався в Ужгородському кафедральному соборі. Від різних організацій та діячів краю було півсотні вінків із синьо-жовтими стрічками. Усіх до сліз зворушували  двадцять двоє дівчаток, які стояли при гробі своєї названої мами.

Відтоді Августин Волошин перебрався мешкати до своїх сестер, які жили при сиротинці. Як міг, старався замінити дітям матір, більше займався з ними, адже був відомим педагогом.

Пані Анастасія добре пригадує той час, коли отця Волошина уряд Чехословаччини призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі, яка набувала статусу автономії. Відразу після повернення Августина Волошина з Праги, незадоволені мадяри влаштували перед їхнім будинком в Ужгороді демонстрацію, викрикуючи образливі гасла та шибаючи камінням. (На відміну від українців, які твердо трималися за спільну державу із чехами та словаками, мадяри, мадярони та "русскіє" прагнули приєднання краю до Угорщини). 

^{Августин Волошин з дружиною Іриною та дітьми}

Лише перелякані обличчя дітей, які визирали із вікон будинку, зупинили на деякий час провокаторів. На щастя, вони не відали, що Августин Волошин жив у помешканні, котре знаходилося у внутрішньому дворику і до якого, між іншим, без великих проблем можна було дістатися від річки. Саме з цієї причини сусід о. Василь Лар наполіг, аби прем’єр-міністр перебрався на ніч до нього. Ось у таких нелегких умовах кувалася незалежність Карпатської України.

Ба, навіть коли мадяри у 1938 році окупували Ужгород, Мукачево та Берегово, і уряд автономії переїхав до Хуста, Августин Волошин не забув за своїх діточок. На час, доки у хустському монастирі сестер-василіянок тривали роботи, аби пристосувати його до прийняття великої групи дітей, вихованки Волошина перебували у його швагра отця Дутки, який був парохом у Невицькому.                     

Пані Анастасія добре пригадує, як їх дві години тримали на морозі угорські прикордонники на околиці окупованого Ужгорода, не бажаючи пропускати на територію Карпатської України. Адже чудово знали, що це діти самого Волошина. До села Невицьке колона дівчат йшла пішки. Коли ж у Хусті для них створили більш-менш гідні умови, чехословацькі вояки на вантажній машині їх через місяць привезли до батька.  

І треба дивуватися, що будучи настільки завантаженим громадськими та державними справами (розбудова автономії, вибори, боротьба з мадярськими та польськими терористами), Августин Волошин знаходив час на дітей. Щодня після обіду вони мали спільну прогулянку, під час якої ділилися новинами та успіхами.

 ОСТАННЄ ПОБАЧЕННЯ З БАТЬКОМ

17 березня 1939 року Августинові Волошинові виповнялося 65 років. До цієї події готувався не тільки Хуст, але і діти президента. Однак ювілей виявися нещасливим. Угорці почали окупацію Карпатської України і керівникові щойно проголошеної держави слід було негайно рятуватися.

Пані Настя, якій тоді було 8 років, назавжди запам’ятала цю мить, бо в останній раз бачила татка. Над ранок 16 березня за традицією отець Августин помолився вдома  у каплиці. (Властиво, це ще була ніч). На дворі його вже чекало авто. Няньки розбудили дівчат, аби вони попрощалися з батьком. Але Августин Волошин був цим дуже обурений. Бо, по-перше, відірвали дітей від сну, а, по-друге, саме прощання могло травмувати вразливу дитячу психологію. Тому до дітей він не вийшов і їх знову уклали до ліжка.

А вже по обіді їхнім будинком нишпорили розлючені угорські вояки, шукаючи в кожному кутку Президента Карпатської України, вигукуючи "Мотуз йому на шию!", "Повісити Волошина!". Отцю Августину вдалося врятуватися. Через Румунію та Югославію він дістався до Праги, де згодом очолив Український вільний університет. Але й там не забував про своїх вихованок. Планував забрати всіх дітей до себе, але мадяри відпустили тільки половину -- тих, які народилися поза межами Угорщини в кордонах 1939 року. Але й тим, котрі залишилися на окупованому Закарпатті, він допомагав, як міг. Зокрема, оплачував навчання.

Про смерть свого названого батька пані Анастасія довідалася лише в 1951 році. Під великим секретом їй розповів про арешт Президента Карпатської України у 1945 році і вивезення його з Праги до московських катівень знайомий, далекий родич Волошина. У своєму тестаменті о.Августин заповів поховати його біля дружини. Власне, тому там і  була запланована двомісна могила. Однак, де покояться останки видатного українця, який загинув у Лефортівський в’язниці, донині невідомо.

Анастасія Халахан закінчила бібліотечний факультет Харківського інституту культури і все життя пропрацювала дитячим бібліотекарем в Ужгороді і секретарем газети "Молодь Закарпаття". Каже, що нині серед живих дітей Волошина залишилося тільки троє. Серед них і черниця Ольга, яка нині мешкає у тому самому жіночому василіянському монастирі в Хусті, де діти востаннє бачилися з батьком. Між іншим, це приміщення свого часу купив під чернечу обитель на свої гроші теж Августин Волошин.

Пані Настя журиться, що невдовзі нікому буде доглядати за могилою Ірини Волошин, бо вона вже геть стара і немічна.

Обласна влада серед заходів до 70-річчя Карпатської України внесла і пункт про спорудження пам’ятника на могилі дружини Президента А.Волошина. Рік минув, але обіцянка так і не виконана.

Невже доведеться чекати наступного ювілею?..

Теги: Волошин, Карпатська Україна, діти

33 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати