Волоський вузол

Закарпатці завжди вирізнялися етнічною толерантністю. І це не дивно, адже в області проживає близько вісімдесяти національностей і народностей, які ніколи не ворогували між собою. Утім, у кожного правила є винятки, а кожен виняток, як відомо, лише підтверджує правило.

В'їзд до волоського табору
В'їзд до волоського табору

Останні кілька років у найбільшому селі Перечинського району Порошковому зростає соціальне напруження між українцями і волохами, яке ризикує перерости в конфлікт на міжетнічному ґрунті.. Вирішити "порошківську" проблему нескладно, відповідним структурам треба лише захотіти цього й докласти зусиль...

Білі цигани

Центр Порошкового справляє гнітюче враження — сірі фасади адміністративних будівель, калюжі на узбіччі, сміття. Головна вулиця є одночасно трасою обласного значення, утім на ній частіше можна побачити не автівку, а запряжений конем віз із погоничем-волохом, котрий оцінить незнайомця похмурим поглядом, а побачивши наведену фотокамеру, насупить брови й пустить коня учвал.

Головний транспорт для волохів — запряжений конем віз
 
Головний транспорт для волохів — запряжений конем віз
Волохи і є причиною соціального напруження, яке зростає з кожним роком у Порошковому. Чи не найменша етнічна група на Закарпатті (всього близько п’яти тисяч осіб у чотирьох районах області), порівняно з тими ж ромами, чомусь залишається поза увагою ЗМІ та європейських структур із їхніми гуманітарними грантами. Хоча багато в чому ці етноси схожі: волохів часто так і називають — білі цигани. У Порошковому їх найбільше в усьому Закарпатті — 1400, а разом із ромами — 1650, що становить третину місцевого населення. Кілька волоських сімей з’явилися тут на початку минулого століття і з часом виросли в потужну й добре організовану громаду. Самі себе волохи називають румунами (розмовляють діалектом румунської мови, хоча за способом життя дуже відрізняються від багатої румунської діаспори на Закарпатті) — попри те, що за часів СРСР у паспорті записувалися українцями. Останніми роками, багато в чому завдяки декретним виплатам, волоська громада стала стрімко зростати (приблизно на 100 осіб щороку) й потроху тіснити українську. Сусіднє с. Свалявка за минулі десять років майже повністю стало волоським, і порошківські селяни з острахом чекають повторення такого ж сценарію в себе.

Такі настрої тут доволі незвичні, адже протягом багатьох десятиліть українці й волохи жили цілком мирно і були добрими сусідами. Селяни згадують, що на Різдвяні свята найбажанішими колядниками завжди були волохи: музичність і артистизм у них, здається, закладені генетично. Однак крах Союзу зруйнував і добросусідські стосунки. Бідність і безробіття, які найболючіше вдарили саме по волохах, спровокували зростання злочинності, а відсутність належної реакції з боку правоохоронних структур — зухвальство. Першими наслідки цього відчули на собі навколишні ліси, неконтрольована вирубка яких почалася наприкінці 90-х і досягла піку три-чотири роки тому. В ті часи з Порошкового виїжджали щодня по 80 вантажівок із краденим лісом, який, майже не криючись, рубали волохи одразу за своїм табором. У крадіжці дерева були зацікавлені і перевізники, і підприємці, і правоохоронці, кожен з яких отримував свою частку, тому припинити це свавілля здавалося неможливим. Однак ситуацію таки вдалося переламати, про що трохи нижче.

Інша волоська проблема, від якої потерпає Порошкове, — самозахоплення земельних ділянок. Табір невпинно зростає й потребує нової території, якої в селі практично не залишилося. Волохи вирішують земельне питання просто — зводять будинки біля табору, нікого нічого не питаючи. Є судові рішення про знесення самовільних забудов, однак виконати їх у селі ніхто не наважується. Як вирішити це питання в цілому, ніхто не знає.

Проте найбільший бич для Порошкового — це щорічні систематичні набіги волохів на селянські городи. Вирощувати городину в таборі не звикли, купувати їжу — дорого, та й навіщо витрачати гроші, якщо поряд росте все "дармове"? Тому й виникає щоосені типова ситуація: селяни, котрі тяжко трудилися на ниві весну й літо, прийшовши за врожаєм, виявляють, що їхні городи розорені — кукурудзу й квасолю зірвано, картоплю викопано, копиці сіна вивезено. Крадіїв іноді ловлять на місці, але ті поводяться спокійно, знаючи, що все одно їм нічого не буде, — міліція на такі "дрібниці" не має часу, а скоріше — бажання. Спроби створити в селі добровільну народну дружину не принесли успіху, через формальне ставлення районної влади НД існує лише на папері. Дійшло до того, що найбільш свідомі селяни почали поширювати в Порошковому листівки із закликом гуртуватися й охороняти урожай від крадіїв.

— На селянських нивах уже неодноразово виникали сутички між волохами й українцями, — каже сільський активіст Еміл Корпанець. — На щастя, вони не мали серйозних наслідків, однак рано чи пізно цей чиряк, що визріває роками, прорветься, і тоді дійде до кривавих самосудів. Влада на проблему абсолютно не реагує, а терпіти таке безконечно люди не будуть, усьому є своя межа…

Частина селян рішуче налаштована обстоювати свої права, але є й такі, в кого від зневіри вже опустилися руки. Похмуро дивлячись у бік волоського табору, вони кажуть, що ще кілька років, і українцям із Порошкового доведеться виїжджати, оскільки свого часу вони виїхали із сусідньої Свалявки…

Перший після Бога

Табір розташувався на околиці Порошкового, на початку стоїть кілька десятків ромських хат, за ними — волоські. При в’їзді в око впадають величезні баюри посередині ґрунтової дороги, маленькі ділянки біля хат, які ніколи не оброблялися сільськогосподарськими інструментами, і різкий контраст у житлі — саманні халупи чергуються з добротними будинками, на дахах яких красуються супутникові антени.

Справжній авторитет Василь Горват
 
Справжній авторитет Василь Горват
Мій провідник — 49-річний волоський "бирів" (староста) Василь Горват, батько сімох дітей, дід 17 онуків, вправний майстер-столяр, що виконує замовлення навіть у столиці, успішний підприємець (власник кафе-магазину), депутат сільської ради і справжній авторитет серед волохів. Статус "бирова" підкреслює новенький японський джип, із вікна якого він показує місцеві примітності.

 — Наш народ дуже роботящий, — неспішно розповідє В.Горват. — Немає більше таких працьовитих людей. Тут роботи не знайдеш, тому щороку майже всі чоловіки виїжджають у південні області на заробітки, вдома залишаються жінки й діти. Дехто їде сім’ями, а дітей ховає по закутках, якщо хазяїн не дозволяє їм допомагати старшим. Скільки разів наші бригади поверталися ні з чим — обманюють, не платять. Тяжко… Лісом ми вже не займаємося, раніше — так, рубали. Щодня міліція приїжджала, "Беркут" налітав розбиратися, штрафували наших людей, затримували. Нам того не треба, все має бути згідно із законом…

За словами старости, табір живе "файтами" — великими родами, що об’єднують п’ять-шість сімей і налічують по 60—70 осіб. У разі чого вся файта стає на захист своїх братів і сестер монолітною стіною, не розбираючись, хто правий, а хто ні. У конфлікти між файтами староста ніколи не втручається, його головна місія — обстоювати інтереси табору перед зовнішнім світом — сільською чи районною владою і особливо — правоохоронцями. Кілька років тому частина волохів несподівано навернулася до релігії — стала відвідувати християнську церкву п’ятидесятників. Серед них був і староста, утім, недовго.

— Із мене перед Богом вийшла ні риба ні м’ясо, — каже В.Горват. — Я палю, можу іноді й випити. Словом, сам винен. Але думаю повернутися до віри, Бог мені поможе.

— Як із сусідами живете? — цікавлюся в "бирова".

— Із циганами буває й поб’ємося, але завжди миримося. Я й сам колись бився, конфліктував по-сімейному, сидів потім десять діб у капезе. Наші можуть і одружитися з ними. Мій син привів невістку-циганку додому. Із власної волі, не так, як раніше було. Знаєте, як мій батько своїй сестрі казав? — пожвавлюється "бирів". — "Бери собі за чоловіка ось цього, відмиєш у ванні, побачиш, який файний буде!.." — сміється. — А з українцями нормально живемо. Другий син привів невістку-українку, не шкодує ні він, ні вона. І з села, буває, наших беруть. Один узяв дівчину, пожив трохи, не сподобалася, повернув і взяв собі іншу…

— Селяни скаржаться, що волохи регулярно "чистять" їхні городи…

— Не крадуть наші. Сіно купують: якби не коні в таборі, ніхто б його в селі й не купував. А городини не беруть. Ну, хіба відсотків чотири з наших крадуть. Але такі є й поміж білими. Неправда то, наговорюють… Знаєте, які для нашого народу найбільші проблеми. Перша — освіта. Не звикли в нас діти вчитися, ще в радянські часи виїжджали з батьками на заробітки, то не до того було. Але я примушую їх ходити до школи, тепер із табору вчиться десь 85 відсотків дітей. А хто не хоче, прошу в сільраді не видавати їм ніяких довідок. Я й сам не довчився і тепер бачу, наскільки це недобре. Через неписьменність наші люди не вміють постояти за себе, розгублюються. Якби не я, половина табору давно сиділа би по тюрмах. Перший у таборі — Бог, далі — я, так і є… А друга проблема — робота. Немає її тут, тому й їдуть, хто куди, по світу, мучаться. А хто не знайде роботи, йде красти. Дайте нам роботу, то ніхто не піде на селянські ниви…

Вирішити проблему "городньої" злочинності й зняти таким чином у Порошковому соціальне напруження можна. Для цього є доволі простий і перевірений часом вихід — треба створити в селі відділення міліції. Жандармський пункт функціонував у Порошковому за Австрії і Чехії, що й не дивно, адже це кущове село, в якому необхідно підтримувати порядок не лише через волосько-ромський табір. Тут трапляються й серйозніші злочини іншого походження, і їхня кількість останнім часом зросла. Сільська рада неодноразово ставила перед обласною владою, УМВС та МВС питання про відкриття міліцейського відділку (тим більше що вільні приміщення в селі є), однак безрезультатно. За відкриття відділку обома руками й начальник Перечинського райвідділу міліції. Ефективність частої присутності правоохоронців доведено на прикладі лісових вирубок, які таки вдалося припинити практично повністю після регулярних рейдів у волоський табір. Однак створити новий підрозділ не дозволяє штатний розпис, а змінити його — не в компетенції райвідділу чи обласного управління МВС.

Редакція "ДТ" знайшла можливість вийти на керівництво МВС, яке запевнило, що посприяє у відкритті в Порошковому міліцейського відділку. Однак коли кореспондент газети попросив сільського голову написати відповідне звернення (яких за останні роки було написано немало в різноманітні інстанції), той несподівано став зволікати і нічого так і не зробив навіть після кількох нагадувань. Причину такої дивної поведінки пояснили в селі. Справа, виявляється, в політиці. Навесні наступного року відбудуться вибори до місцевих органів влади, а в Порошковому за останні кілька кампаній склалася традиція — сільським головою стає той, за кого голосують волохи. І це зрозуміло — на відміну від українців, волохи на вибори йдуть дружно і голосують як один. Тому псувати стосунки з ними відкриттям міліцейського відділку наважиться не кожен.

Необхідне звернення все-таки вдалося отримати, його підготували активісти села, відповідні матеріали невдовзі будуть відправлені в МВС. Однак факт дивної поведінки сільського голови доволі показовий…

Волохи живуть у Порошковому вже сто років, вважають цю землю своєю й нікуди переїжджати не збираються. Обом громадам — і українській і волоській, хоче того хтось чи ні, доведеться жити разом і далі. Досвід попередніх десятиліть показує, що таке співжиття цілком може плинути в мирному й спокійному руслі. Було б лише бажання з боку влади вчасно помітити проблему й захотіти її розв’язати. Інакше волоський вузол доведеться розрубувати…

 

Володимир Мартин, "Дзеркало тижня"
12 грудня 2009р.

Теги: Порошково, волохи, цигани, конфлікт

НОВИНИ: Соціо

16:29
В Ужгороді шукають кандидатів на звання почесного громадянина міста і претендентів на почесну відзнаку міськради
14:43
/ 1
Суд підтвердив обов'язок підрядника відшкодувати збитки за неякісний ремонт частини вулиці Капушанської в Ужгороді
14:26
На Закарпатті з 1 червня послаблюють карантин: дозволяють пасажирські перевезення, роботу готелів і спортзалів
13:03
/ 4
Ще 7 нових автобусів "Електронів" закуплять в Ужгороді
12:05
/ 2
На Закарпатті торік було зареєстровано 7 506 шлюбів і народилося 13 016 дітей
11:00
Закарпаття готове до переходу на другий етап послаблення карантину – МОЗ
10:54
КПП "Лужанка" й "Горонглаб" на Закарпатті відновлюють роботу
03:17
/ 1
У Сумах на Алеї Слави відкрили пам'ятник колишньому командиру 128-ї окремої Закарпатської гірсько-штурмової бригади Є.Коростельову
18:05
До 1 липня в Ужгороді можна пропонувати претендентів на премію імені Петра Скунця
17:35
/ 2
В Ужгороді триває капремонт площі Петефі
15:40
На складання ЗНО на Закарпатті зареєструвалися 12 тисяч 834 учасники
15:06
/ 4
29 травня на Закарпатті вирішуватимуть щодо пом'якшення карантину, а з 1 червня запустять потяг Київ-Ужгород
14:00
"Зелений базар" в Ужгороді з 1 червня працюватиме щоденно
13:50
/ 1
У Мукачеві грошовими преміями нагородять учнів, які стали переможцями олімпіад
13:49
Фахівці центрів та бюро правової допомоги на Закарпатті допомагають учасникам АТО відстояти їхні права
10:07
Свалявський професійний будівельний ліцей торік збільшив свої доходи на 800 тис грн
09:35
500 звернень щодоби приймає диспетчерська служба екстреної допомоги на Закарпатті
00:56
/ 1
Опублікований урядом перспективний план формування територій громад Закарпатської області відрізняється від проекту, що збурив громади (ПЕРЕЛІК ОТГ)
18:10
Інклюзивна кондитерська-школа "Золоті серця Закарпаття" в Ужгороді відновила роботу після карантину
18:06
Чергове засідання щодо облаштування велоінфраструктури в місті відбулося в Ужгороді
16:57
У Закарпатській ОДА запрацювала електронна приймальня
15:08
/ 4
Як медреформа працює на Закарпатті. Історія лікарки-ФОПа з Ізи
14:37
У Мукачеві презентували електронну систему "Моя школа"
14:29
/ 8
На Закарпатті розробили мапу для інвесторів та інвестиційну "няню"
14:17
Підприємствами транспорту на Закарпатті у січні-квітні перевезено вантажів на 14,9% менше, ніж за аналогічний період торік
» Всі новини