Померанцев і син. В Ужгороді представили книжку і фільм однієї мистецької родини

61-річний Ігор Померанцев, маститий радіожурналіст, ветеран російської служби радіо "Свобода" та "Бі-Бі-Сі", автор десяти книжок. які побачили світ у Москві, громадянин Великобританії, поет, перекладача, есеїст. Одне слово, людина – небуденна.

З Україною його пов’язує важливий шмат життя. У п’ятирічному віці він разом із татом, військовим журналістом, і мамою приїхав із Сибіру до Чернівців, де жили їхні родичі. Так хлопчик із російсько-єврейської родини потрапив до Західної України, де, власне, й відбувалося його формування між місцевими євреями, гуцулами, німцями, румунами. Тут закінчив школу, англійську філологію в Чернівецькому університеті і звідси подався завойовувати Київ.

Столиця Радянської України 70-х років було явищем не для слабонервних. Якщо в Москві підрізали нігті, то в Києві рубали пальці. Тут значно менше церемонилися з вільнодумством. Особливо це стосувалося українців. Їх відразу запроторювали за грати. Ігорю Померанцеву пощастило: він писав російською. Кагебісти забрали його в Одесі просто з пляжу в мокрих плавках. Шість днів допитів і зрештою відпустили з порадою емігрувати. Померанцев не став випробовувати долю і в 1978 році таки виїхав. Російським літераторам, на відміну від українських, таку можливість надавали.

На відміну від багатьох своїх російських колег, того ж Солженіцина, Україна не була для Померанцева тільки географічним поняттям. Він мав дружні зв’язки з українськими дисидентами, знав українську мову і літературу. Уже на Заході не одноразово писав петиції на захист наших політв’язнів. При цьому все-таки залишався людиною російського світу.

Останнім часом ніби відбулося духовне повернення Померанцева в Україну. Його короткі есеї стали друкуватися в "Українському тижні". Видавництво "Грані-Т" щойно видало його книжку "КГБ та інші". Вперше Померанцев залунав по-українськи. Книжка стала ніби поясненням, що ця людина Всесвіту (народився в Саратові, вчився в Чернівцях, працював у Мюнхені, має квартиру в Лондоні, а нині живе у Празі), що цей російський поет і  публіцист загубив (чи знайшов?) в Україні.

Передмову до книжки написав Юрій Андрухович, який щиро дивується, що тільки зараз Ігор Померанцев виходить українською. Бо, на жаль, мало серед російської культурної еліти тих, хто проявляє щиру цікавість до нас. Борги українському минулому Померанцев вернув віршами про Київ 70-тих і есеями про Буковину 60-х. А по суті заповнив деякою мірою прогалини, які все ще існують у нашому національному самоусвідомленні.

Ужгород не випадково опинився серед тих п’ятьох міст, в яких відбувалися презентація книжки Ігоря Померанцева "КГБ та інші". Адже автор ніколи на Закарпатті не був і вирішив скористатися такою нагодою. Тож у переповненому залі Закарпатської обласної бібліотеки відбулося читання поезій про "світле минуле". А потім демонструвався документальний фільм "Викрадення Європи", знятий Пйотром Померанцевим, сином пана Ігоря.

У нього вже була зовсім інша доля. Восьмимісячною дитиною він виїхав з Києва, тож особливих сентиментів до України не має. Захопився кіно. Здобув освіту у Великобританії та Москві. Почав знімати. Однією із перших його документальних стрічок став фільм про Закарпаття, куди він приїхав на кілька тижнів.

Конкурс Євробачення якраз відбувався в Києві, тож Пйотр вирішив використати цю подію як головну зачіпку. Він вирішив показати Закарпаття через музику. Музику різних етнічних груп. Але не традиційну, святково-барвисту у виконанні відомих колективів. Ні, співати мали звичайні люди.

Те, що побачили учасники презентації, нікого не залишило байдужим. Адже Закарпаття із фільму Померанцева-молодшого поставало якимось депресивним регіоном убогих, хворих і недалеких людей. Були й такі глядачі, що висловлювалися категорично: за таке кіно треба пику бити.

Чому наш край – один із найквітучіших і найгармонійніших в Україні – режисер показує через безногого росіянина, який твердить, що українці і росіяни це -- один народ;  через цигана, який не годен співати через кашель; глухоніму українку із забитого села, яку він  бере до танцю; перестарілих єврейку з мадяром, які ледве виводять щось старечими голосами… Таке "чорнушне" кіно можна зняти про будь-яку країну. Якщо поставити собі це за мету. І про Великобританію, і про Німеччину. Мовчимо вже про Росію.

Але про їхню "музику" Померанцев не знімав. А вирішив зняти про Україну, хоча знає її дуже поверхово. Не буде кому у відповідь натовкти писок?

Фільм авторський, тому не претендує на об’єктивність. Образи цікаві і надовго запам’ятовуються. А от загальний дух… Дух, ясна річ, у рамках загальноросійської концепції із негативним ставленням до всього українського. Недарма у фільмі звучать абсолютно недоречні згадки про Помаранчеву революцію та відмову Європи в інтеграції України. Бігом назад до Росії?

Що ж, працює громадянин Великобританії Пйотр Померанцев у Москві, одружився там з росіянкою, годує трьох дітей. Тому, очевидно, й не міг показати інакший фільм про Україну. В сенсі, що в голові в нього вже інша матриця, "загальноприйнята".

Ми ж дякуємо і за це кіно. Бо завдяки такому "баченню" відчуваємо, що сподіватися можемо тільки на себе. А реакція ужгородців свідчить, що самоповага в українців зростає з кожним роком. Так і хотілося написати: з кожним фільмом.     

І різниця у ставленні до України Померанцева-батька і Померанцева-сина полягає у тому, що для когось наша країна – транзитна територія, а для когось – частина життя.

Теги: Ужгород, Померанцев

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати