У кращому випадку ЗМІ подавали дві точки зору, але аналітика, прогнозування, журналістське розслідування залишилися не задіяними. Медіа переважно пішли за політсилами у якості обслуги їхніх інтересів, не фільтруючи правду і брехню, не виставляючи попереджувальні для суспільства "маячки", тим самим зробили суспільство беззахисним, посприяли попсилізації суспільних настроїв. Медіа не запитували себе: чи змушуємо ми владу замислюватися над її діями? Порушені ЗМІ теми, які би мали закінчуватися карними справами для злочинців, зазвичай так і не виходили за межі медійного поля. А суспільство трясло: смертельні щеплення, свавілля і корупція у вищих ешелонах влади, Тендерна палата, РосУкрЕнерго...
Питання відповідальності журналістики на порозі президентських виборів постає особливо гостро. Вже нині ясно, що численні медіа закопають будь-яку альтернативу тим, хто платить, а заробляючи на нову пральну машину чи пластикові вікна, медійники тим самим руйнують останню надію на майбутнє країни. Попереду в неї випробування виборами, провокаціями, спробами диктатури, Україна — дуже ласа здобич, а ще слабка, як ніколи. Влада і бізнес зрослися, суспільство розрізнене, за методами виживання воно мало відрізняється від тих, хто "нагорі", правоохоронна система зруйнована. Якщо братися до змін "змінами в головах" , то зробити це спроможні медіа і церква.
У контексті "відповідальної журналістики" Юлія Володимирівна торкнулася критеріїв "норми" і "патології" (які у нашому суспільстві зміщені), щирості, яка сприймається як підступ, вад ментальності ( 5 тис. грн. зарплати ДАІшника від хабара не втримають), ламання наших кращих національних генів упродовж історії. Та, зокрема, західного підходу до роботи медіа під час виборів за принципом: більше довіри — більше реклами.