5 вересня виповниться 103 роки від дня народження закарпатського письменника Юрія Станинця

Юрій іванович Станинець - яскравий представник со­ці­аль­но-психо­ло­гіч­­ної літератури українського Закарпаття 30-40-х ро­ків ХХ століття - вкрай до­­зо­вано, надзвичайно пізно і дуже обе­режно входить у канон історії ук­раїн­ської куль­тури. Його лі­те­ратурна, теологічна, епістолярна й фольк­лор­но-ет­но­графічна спад­­­щина ніколи не піддавалась цілісному ана­лі­зо­ві в пер­шу чер­гу з тої простої при­чини, що Юрій Іванович за фахом був гре­ко-ка­то­лицьким свя­щеником, який з лік­ві­да­цією греко-ка­то­лиць­кої церкви впродовж доби мос­­ков­сь­ко­го пра­во­сла­в’я й ате­їз­му до кінця життя так і не зрікся віри, за що був ще на по­чат­ку ери ра­дянської влади на Закарпатті гру­бо відсторонений від лі­тературного процесу, а тому добра час­тина його творів ще й до­нині збері­гається лише в ру­ко­пи­сах. Крім того, тут маємо спра­ву з напрочуд цікавою і склад­ною особистістю - лю­­диною з від­критим щирим сер­цем і християн­ською мораллю в нім, чоло­ві­­ком впертої ба­га­то­річної праці і нелегкої пись­менницької долі, за­нурення у вну­­т­рішній світ якого вимагає від дослід­ни­ка ґрун­тов­них знань у галузі історії краю, його звичаїв і традицій, а та­кож те­­о­логії й психології.

 

Усяка розмова про Юрія Станинця зводиться до того, що до­ля сипнула йо­­му щедрою рукою неабиякого літературного та­ланту, та не дала можливос­ті впов­­ні зреалізувати себе, хоч в 30-40-х роках письменницький голос Юрія Ста­­­нинця звучав впев­не­но й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала йо­го тво­ри “новим вкладом в скарбницю нашої літератури”, “скар­бом, що дав­­ся новому Підкарпаттю”, а кни­ги “небуденним” лі­тератур­ним яви­щем, тексти якого читаються “з ве­ликим ін­те­ре­сом і правдивим задово­ленням”; про­­­ро­ку­вала, що ще “мно­го протече води, доки сучасникам якоюсь но­вою збір­кою уда­сться догнати оповідання Юрія Станчука”. Води справ­ді про­тек­ло “много”. Але ні сучасники, ні на­щад­ки так і не змог­ли дорівнятися до кра­си Ста­­нинцевого сло­ва. Станинцеві текс­ти - це тіль­ки Станинцеві тексти. Їх не сплу­­тати ні з якими ін­шими, їх легко вирізни­ти серед сотень най­ви­шу­ка­ніших: во­­ни пах­нуть йонатанками й ізабеллою, квіт­­нуть рожами й хри­зан­те­ма­­ми, зігрі­ва­ють теплом і любов’ю... Як твердить пись­менник Пет­ро Мі­дянка, “ми ще ли­ше від­кри­­ваємо для себе материк до­бір­ної Станинцевої прози...”

 

Тільки в 1991 році побачила світ книжка прози Юрія Станинця “Юра Чор­ний”. Вона достойно виконала свою місію: 25 лютого 1993 року правління Спіл­ки письменників України (Закарпатська організація) одноголосно прийняла Юрія Станинця в свої члени. Процес затвердження та­ко­го рішення в Києві тяг­нувся аж до початку 1994 року.

 

Юрію Івановичу на той час ішов 88-ий рік...

 

За всі минулі роки ніхто не відзначав (як то у нас звикло бувати – з те­ат­раль­ною помпезністю) ювілеїв о. Юрія Станинця чи річниць його літературної ді­яльності, ніхто не присуджував престижних літературних премій, не видавав ма­совими тиражами його творів, та знали, любили й шанували його всі, хто не бай­ду­жий до минулого, сьогодення та будуччини Карпатської України.

 

Згадує Петро Мідянка: “Десять літ тому [спогад написаний в 1996 році] в Горонді він ще нам читав напам’ять свій етюд “В осін­ньо­му саду”. То був справді сад на старому осідку Шелестаїв з маленькою су­шар­кою в глибині, сизими ренклодами, за­па­ху­щою ізабеллою. Ми ще лиш від­кри­вали для себе материк до­бір­ної Станинцевої прози, тоді суворо пере­слі­ду­ва­ної. Маестро чи­тав – і ті поетичні слова вищої проби возносилися в ефір і ви­та­ли над садом....

 

Юрій Станинець прийшов до читача з перевиданою книжкою “Юра Чор­ний”, книжкою, яку годилося б нам усім не тільки про­читати, але й знати...

 

О ні, далеко ще не надолужили ми більше як п’ятдесятирічне мовчання про Юрія Станинця, який відійшов од нас на за­кар­патське небо, тільки пе­ре­сту­пив­ши поріг Спілки письменників, стаючи на поріг безсмертя.

 

До Станинця я любив приїжджати зі свого підполонинського Ши­рокого Лу­гу, зі Станинцем листувався й сперечався, спе­ре­чав­ся навіть за кілька місяців до його кончини. Священик ве­ли­ко­душно прощав, бо Ісус вчив прощати. Ви­ба­чав він також чис­лен­ним ворогам своїм, котрих за довге життя було немало.

 

Станинець, як і герой його повісті Юра Чорний, був без­дітний. В одному з лис­тів він писав: “За життя я обслуговував 34 села, і всюди стрічав Юрів Чор­них. Не за прізвищами, а чорною до­лею були чорні. А він, їхній тип, у мене. На­віть прототип...”

 

Я не потрапив на похорон о. Станинця. А довідавшись випадково, втратив мі­­ру чуття, розпитав про деталі...

 

“Ваше благородіє, хто покійник?” – “Мужик, – відповів з коня жандарм, – та чин на ньому генеральський!” (з кіносценарію Івана Драча та Івана Ми­ко­лай­чу­ка “Київська фантазія на тему дикої троянди шипшини”).

 

По-європейськи виховане Закарпаття в квітневі дні 1994 року ховало іс­то­рич­ну особистість – священика і письменника Юрія Станинця, що спочив у Го­рон­ді під Мукачевом. На пальцях од­нієї руки можна було порахувати там за­кар­патську інте­лі­ген­цію...

 

Що найжахливіше – на похороні Станинця не було великих промов. На­ціо­нально незаанґажовані душпастирі сказали те, що знали й могли сказати. Яка іронія долі!.. Надгробна проповідь, котру власноручно писав собі Станинець, на час похорону загубилася й не звучала на ньому. Вона була для живих, для тих вір­ників, котрі за тяжких обставин відроджують нашу історичну віру і над тру­ною того, хто за віру страждав і був пере­слідуваний тривалий час. Загубилася ці­ла папка, приготована заздалегідь з телеграмами про смер­т­ь­, в які тільки тре­ба було вписати дату похорон, з ходом похорону, з прощальним відклоненням від рідних і близьких, з останнім бажанням було поховати у священицьких ри­зах... про це дбали, і добре дбали...

 

На весіллі Юри Чорного було рожеве севлюське вино. На поминках Юрія Ста­нинця було вино з його розкішного виноградника. Стара, розкішна і ви­пе­ще­на лоза, розгалузилась врожайними пагонами християнської моралі на пів­ден­них схилах Карпат у винограднику, насадженому Богом і Божим слугою Юрі­єм Станинцем...”

 

 

Осінь... Найбільше Станинець любив осінь...

 

Народився він в ту пору, коли поди вже вгиналися під тягарем вимолоченого хліба, сади пахли дозрілими фруктами і виноградом, обороги височіли, наповнені буйними травами.

 

Осінь його заставила сідати за письмовий стіл, братися за перо, вона на­ли­ва­ла в його душу нектар творення. Все, що є в нього кращого, написане в цю по­ру. Пташки відлітали в теплі краї, діти сідали за парти до наук, а він – за стіл, бо душа наповнювалась новим урожаєм. Весну і літо любив теж. Без них не бу­ло б плодоносної осені. Але це інша любов, вони мають свої неповторні при­на­ди. “Перші бруньки на деревах, сині очка рясту на узліссі, отари підсніжників, сад у хмарі цвіту яблуневого... Тільки б цвіт з дерев так скоро не опадав. А ще до того, щоб не падав у зливу, весняної бурі. Земля встелена сніжними пе­люс­т­ка­­ми цвіту, а повінь мете мокрими мітлами в каламуть років. Як дивитися на бі­лу смерть пелюсток? Так уквітчували синяву неба, і так нагло осипалися в бо­ло­то... Хоч і полишили зав’язь... А з нею і надію – цвітіння було немарним...”

 

Помер Ю. І. Станинець 11 квітня 1994 року в Горонді. Похований у рід­но­му селі Нижньому Шардику на Іршавщині. Майже всі обласні газети з гли­бо­ким сумом повідомили цю звістку, вмістивши пропам’ятні статті і некрологи. Та найболючіші слова, очевидно, написав Петро Скунць:

“Помер Юрій Станинець. А ми зосталися. Та чи варто нам зоставатися? Адже коли він був письменником, то нинішній лауреат відшив його з боязні – а раптом буде він, а не я. Потім його била доля – а може, й за це...”

 

“А Спілка письменників навіть слова не сказала. Вона просувала в пись­мен­ники людей, котрі нищили цього чоловіка, чоловіка, котрий не відрікся ні від Бога, ні від людей, ні від тих, котрі його нищили.

 

Він стоїть вище над нами, продажними, на багато щаблів, і коли він не зрік­ся за стільки літ душевної свободи – вона наша...”

 

Саме поет Петро Скунць прекрасно визначив значення постаті Юрія Станинця для української літератури: